Побачити своїми очима реальне життя тих, хто доживає віку в будинку-інтернаті для громадян похилого віку та людей з інвалідністю, допоміг випадок. Все почалося з благодійного проекту підтримки творчих людей з інвалідністю за участю Укрінформу «Мій талант тобі, Україно!».
Агентство зацікавилося долею майстрині-безхатченка, сироти, людини з інвалідністю - Надії Полєвої, яка створювала картини в лікарняній палаті. Тоді в рамках проекту було організовано її персональну виставку, про яку вона мріяла десять років. А як відомо, якщо твердо вірити, мрії обов'язково збуваються. Так і сталося. Про непросту долю Надії стало відомо широкому загалу. Допомогли і працівники Департаменту соціальної політики КМДА, вирішивши питання з поселенням майстрині-безхатченка в один з найкращих в Україні геріатричних пансіонатів, де для Надії створено усі умови для життя й творчості.
- Антоніно Михайлівно, коли зустрічаєш успішну людину, зазвичай у багатьох виникає питання, в чому ж секрет її успіху? Має ж бути якийсь таємничий ключик, відомий тільки їй? Чи не так?
- Насправді, секретів ніяких немає. Головне - це належне ставлення до своїх обов'язків і робота, яку любиш, до якої підходиш творчо. Якщо людина іде працювати в подібні заклади, вона найперше повинна розуміти, куди вона йде і що від неї вимагається. Адже заробітна плата в нашій галузі стимулом бути не може, на жаль. Це робота скоріше за покликом серця, робота, яка не має ніяких матеріальних бонусів, окрім моральних. Робота для тих, хто хоче служити людям.
- У вас чудовий персонал. Впадає в око ввічливість, дисциплінованість, доброзичливість. Як пересічний відвідувач, на своє здивування, не побачив тут звичного, на жаль, для багатьох подібних закладів традиційного хамства, здирництва...
- Підбирається колектив дуже важко. У нас такого немає, щоб будь-хто прийшов і почав працювати. Залишаються тільки люди з великим серцем, які можуть розуміти категорію людей поважного віку. Це не так просто. Адже це люди з різними характерами, з різними звичками, багато хто з порушеним психоемоційним станом. Тому тут слід бути довготерплячими, десь пробачати незаслужену образу, десь промовчати. Літні люди нерідко вередливі як діти. Отже, перш за все, успіх нашого закладу - це наш колектив. Це люди, які люблять свою роботу. Випадкові тут не затримуються - кістяк колективу працює у нас вже понад 20 років.
У мене є такий принцип: співробітникам я кажу: от ви уявіть собі, що в такому закладі знаходиться ваша мати. Як би ви її годували, як би ви за нею доглядали, і як би ви дивилися на те, якби якась санітарка на неї крикнула?
- Ви людина вимоглива. Але відчуваєш, що співробітники вас люблять і поважають.
- Якась частина може й вважає, що директор має дуже жорсткий характер. Але я на кожних зборах, на кожній планірці завжди починаю з того, що своєму колективу дякую. Дякую, за те, що вони за таку невелику зарплатню так сумлінно виконують свою роботу. Адже за нашої зарплати це люди підібрані від Бога.
Так, я людина вимоглива, я цього не приховую, я можу і строго сказати, якщо людина не виконує своїх обов'язків. Але проблему дефіциту кадрів я не вирішую за рахунок поблажливості. Так, у мене теж не вистачає кадрів - 26% від штату є дефіцит кадрів. Особливо це лікарі і медсестри. Тому що на таку заробітну плату не просто знайти достойного працівника. Але будь-кого, тільки для того, щоб заповнити дефіцит кадрів, на роботу ми не візьмемо.
Чи бувають випадки звільнень? Інколи бувають. Давайте правду казати, якщо хтось комусь нагрубив (людський фактор ніхто не відміняв) то за цим слідує або дуже суворе покарання, або звільнення. Хоча ми нікого за статтею не звільняємо, я просто пропоную такій людині самій написати заяву. Не хочеться псувати трудову книжку. Але кажу: вибачте, але ця робота не для вас, знайдіть іншу.
Чому інші затримуються? Мабуть, тому, що хороший колектив. У нас непоганий соціальний пакет, додаткова відпустка, кожен місяць премії, а головне - людське відношення до персоналу. Якщо ти до підлеглих по-людські, якщо вони бачать, що директор тут і днює, і ночує, то і стосунки будуть відповідні.
- Як вам вдалося створити такі комфортні умови для пацієнтів?
- Особливість пансіонату в тому, що на сьогодні в Києві це - найновіший пансіонат. Він був введений в експлуатацію тільки в 1992 році. Тобто ще за радянських часів він вже будувався за новим чеським проектом, де вже тоді передбачалися європейські норми. Для людей, які самостійно себе обслуговують, передбачені окремі кімнати з усіма зручностями - з санвузлом і балконом. У лікувальному корпусі, де люди лежачі, переважно палати на двох. Зазвичай їм навіть більш комфортно, коли вони по двоє в кімнаті, тому що є з ким спілкуватись. Якщо людину лежачу закрити одну в кімнаті, їй буде не дуже комфортно. Ми намагаємося підбирати людей так, щоб один був більш здоровий, а другий трошки слабший і щоб у них була психологічна сумісність. Але люди які самі себе обслуговують, усі живуть в окремих кімнатах.
- Зазвичай усі скаржаться на відсутність фінансування. Ви не скаржитесь. У вас з цим проблем немає?
- Пансіонат є комунальною власністю міста Києва. Фінансується він не загальнодержавними коштами, а коштами місцевого бюджету Київської міської державної адміністрації. Фінансується на100%. Проблем з фінансуванням немає. Все, що заявлено на бюджетний рік, все чітко виконується. Харчування у нас 4- разове, є всі види дієт. І за призначенням лікаря дієтичне харчування забезпечене, і загальне харчування забезпечене повністю. Є лікарі усіх профілів, хоча ми не медична, а соціально-медична установа і зосереджуємося на наданні соціальних послуг.
Головне наше завдання - обслуговування, дозвілля, комфортне проживання. Наприклад, кожен місяць, незалежно від погоди, наші мешканці відвідують театри Києва. У нас є свій транспорт, театри нам надають безкоштовні квитки. Кожного місяця проходить якась культурна програма, відбуваються концерти. Волонтери від християнської церкви приходять майже кожні вихідні, проводять з нашими мешканцями дозвілля, арт-терапію, організовують шахові турніри, концерти, чаювання, кавування... тобто займають їх дозвілля. Своїм транспортом вони возять їх на свої заходи, в літні табори, тобто з волонтерами зв'язок у нас добрий. Ми відкриті для спілкування.
- Чи важко догодити всім? Чи бувають невдоволені?
- В Пансіонаті проживає 203 людини. Звичайно, всім догодити складно. Одні люблять суп гречаний, а інші - гороховий. Тобто людина звикла за життя мати якийсь рівень, а тут ми обмежені натуральними нормами. На кожен день є натуральні норми харчування, хочуть вони чи не хочуть, але ми повинні видати відповідну кількість овочів, фруктів, риби, м'яса. Тому їм доводиться ставити себе в рамки, десь підлаштовуватися, перебудовуватися але в принципі, ще ніхто з наших клієнтів не схуд. Тобто харчування збалансоване і достатнє.
Ви бачили, обслуговування теж на достойному рівні. Починаючи з педикюру, закінчуючи хімічною завивкою. У нас є все. За європейськими мірками сьогодні ми більше приділяємо уваги реабілітації. Для цього у нас є прекрасний, обладнаний сучасними тренажерами фітнес-центр, де з пацієнтами займається досвідчений лікар ЛФК. З превеликим задоволенням люди ходять на ці тренування. Колишні спортсмени тренуються особливо наполегливо. Крім того, у нас є чудовий кабінет психоемоційного розвантаження з елементами ароматерапії, де люди також можуть релаксувати. До того ж, у нас 4 гектари лісу, де можна просто пройтися, прогулятися. Якщо людина з обмеженими можливостями, пересувається на візку, її також вивозять в ліс подихати повітрям. Тобто життя повноцінне.
- Інколи можна почути нарікання: «Вони ж забирають нашу пенсію!»
- Люди повинні розуміти, що для великої кількості одиноких людей, геріатричний пансіонат - це є порятунок. Так, за обслуговування з пенсіонера вираховують 75% його пенсії. Але вижити самотужки, якщо ти отримуєш навіть 3 тисячі пенсії, практично дуже складно. А тут ти маєш все. Ти приходиш і отримуєш свою "гостинку" - 13,5 метрів, де є туалет, де є і ванна, балкон, де в кімнаті є все - телевізор, холодильник, меблі. Тобі не треба готувати їжу, прати. Мало того, в перший день поселення, ти отримуєш повністю весь одяг по сезону - від нижньої білизни і до верхньої. Одяг новий. Ми не працюємо з тими організаціями, які дають секондхенд.
- Сьогодні багато уваги приділяють правам людини. Якась дискримінація по відношенню до пацієнтів існує?
- Люди тут знаходяться добровільно. Нікого не тримають насильно. Будь-коли можна написати заяву і залишити заклад. Ми намагаємося, щоб мешканці пансіонату почували себе вільними людьми, намагаємося наблизити їх побут до домашніх умов, щоб не відчували казенщини. Хоча в подібних закладах кімнати не повинні замикатися на ключ, але ми настільки даємо їм самостійність, що я, хоч і директор, але я в будь-яку кімнату просто так зайти не можу. Я повинна постукати і запитати, чи можна увійти. Така вимога і для всіх інших співробітників.
Дозволяємо приносити з дому свої речі, свої меблі якісь. Кожен може створити в себе в кімнаті сімейну затишну обстановку. Тобто даємо їм зрозуміти, що це їхнє. Хоча вони живуть в державній установі і мають виконувати певні правила, але мають особисту територію, своє приватне життя. Почнемо з того, що вхід - вихід вільний. Але, якщо людина йде більше, ніж на 8 годин, вона повинна поставити до відома медичний пост, який в нас працює цілодобово, щоб при обході медсестра знала, що з людиною нічого не сталося.
Крім того, кожен, хто проживає тут, має право на двомісячну відпустку. На час відпустки людина отримує пенсію у повному розмірі. Хочу особливо підкреслити: те, що у людей є квартири, якесь особисте майно, дачі, машини тощо, ми до цього не маємо ніякого відношення. Ми не забираємо квартири, не забираємо майно, ми навіть не питаємо, що у них є. Достатньо, щоб людина була одинока і потребувала догляду і все. Вона в праві зі своїм майном чинити так, як вона хоче. Хоче комусь залишити, нехай залишить, хоче комусь подарувати, нехай дарує - це її питання. Тому що сьогодні це є однією із популярних страшилок «сарафанного радіо», що буцімто в домах пристарілих забирають квартири, а потім цих пристарілих кудись виганяють. Це маячня.
- Питання, про яке багато хто думає, але задають чомусь рідко. В інтернатних закладах, де живуть люди похилого віку і люди з інвалідністю, майже скрізь присутній специфічний неприємний запах. А от запах вашого пансіонату скоріше нагадує аромат дорогого туристичного готелю. Як це вам вдається?
- Ми довго цього добивалися. Не думайте, що тут так було до того, як я сюди прийшла. Тут був той самий смердючий запах. Ми дуже довго з ним боролися, щоб його не було. Ми здерли все - підлогу, обдерли стіни, інакше цей запах не можна було вивести. Якщо воно вже просякло - це вже все. Зараз як бачите, в будь-який момент, хто приходить, у нас неприємного запаху немає. Мало того, у нас люди, які лежать по 5, по 6, по 10 років, не мають жодного пролежня. Ми застосовуємо сучасні миючі засоби. Хлорку не застосовуємо. Усі лежачі мешканці забезпечені памперсами, серветками, які регулярно міняють - це запорука того, що запаху не буде. Персонал закладу знає, як я до цього прискіпливо ставлюся і суворо слідкую.
- Ваш пансіонат проектувався за чеським проектом. Але, якщо порівнювати його з європейським, в чому різниця?
- Я була в інтернатних закладах Німеччини і Польщі. Звичайно, якщо брати догляд за хворими, то нам треба ще багато зробити. У них усе механізовано. Лежачого хворого мої санітарки тягають руками - садовлять у візок і везуть купатися і таке інше. У них же санітарка керує пультом - працюють підйомники, по всіх коридорах, стелях прокладено рейки. Це значно полегшує роботу санітарки. Але! У них немає таких умов проживання як у нас. Обслуговування так, згодна, за кордоном на високому рівні. Але немає лікарів в пансіонаті. Є страхова медицина, кожен десь має сімейного лікаря, який має його обслуговувати. Якщо за кордоном створювати такі умови проживання, які існують у нас, це буде коштувати для пенсіонера не менше 5 тисяч євро на місяць. За кордоном немає безкоштовного влаштування в будинках такого типу, а діє система страхових відшкодовувань. У нас же тут все безкоштовно.
- Чи можна до вас помістити людину тимчасово, на певний час?
- Така послуга існує. Трапляються різні обставини. Комусь треба поїхати в тривале відрядження, в інше місто, за кордон тощо, а стареньких батьків залишити немає на кого. Можна скористатися нашою послугою до шести місяців. Лікування як такого у нас немає, але є цілодобове медичне чергування. В будь-який час, якщо людина відчула себе погано, є кнопка виклику. Чергова медсестра, якщо необхідно, викличе швидку допомогу, яка надасть комплекс послуг, який треба. Пігулки, призначення - за всім слідкує медперсонал, адже старі люди інколи забувають, що їм треба вчасно прийняти ліки.
- Чи реально простому смертному потратити в ваш чудовий пансіонат? Чи існують платні послуги?
- Поселитися в наш пансіонат на безоплатній основі мають право тільки жителі столиці - одинокі, які не мають працездатних дітей. Але, як виняток, можуть поселятися й пенсіонери, в яких є працездатні діти за умови 100% відшкодування витрат. Не треба плутати це з платними послугами. У нас платних послуг немає. Тобто, людина прожила місяць, врахували, скільки на неї витрачено, і тоді дітям виставляється рахунок. Затрати в середньому - від 7 до 10 тисяч на місяць. Сюди входить зарплата працівників, всі комунальні послуги, тобто все що виділяється на утримання пансіонату, крім капітального ремонту. Кожного місяця сума різна. Взимку, звісно, більша, влітку менша. Тож якщо підвищують комунальні послуги, відповідно, зростає й вартість утримання. Але для тих, хто знаходиться тут безкоштовно, нічого не змінюється - комплекс послуг залишається той самий. Але, як вже було сказано, ми у наших клієнтів відраховуємо 75% пенсії. Але цієї пенсії, відверто кажучи, за рік не вистачає навіть на опалення взимку, тож основні витрати несе міський бюджет.
Для того, щоб потрапити до нашого пансіонату людина повинна звернутися до районного управління соціального захисту за місцем свого проживання, оформити необхідні документи - заповнити медичну картку, обов'язково зробити рентген, тому що зараз багато випадків туберкульозу, обов'язково отримати довідку психіатра, що людина може перебувати в будинку-інтернаті загального типу, звичайно написати особисту заяву. Подаються документи в районне управління соціального захисту населення, звідки їх відправляють в міський Департамент соціальної політики, а Департамент видає путівку в той чи інший інтернат.
Олександр Козловський. Київ
Фото: Юлія Овсяннікова