У наших суддів малі зарплати, прокурорів надлишок, адвокати – в дефіциті
Українська система правосуддя б’є рекорди Ради Європи. Точніше – «антирекорди». Про це свідчать дані, що знайшли відображення у звіті Європейської комісії з питань ефективності правосуддя. Експерти проаналізували системи юстиції 47 країн (всіх держав-членів Ради, окрім Ліхтенштейну і Сан-Марино, а також Ізраїлю та Марокко, які добровільно долучилися до дослідження).
Коментуючи на прохання Укрінформу появу звіту, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені Корецького Микола Сірий наголосив, що експерти Єврокомісії провели справді масштабне дослідження. Тож українські влада й суспільство мають прислухатися до зроблених фахівцями висновків і врахувати висловлені ними побажання й рекомендації. Водночас, з огляду на різний ступінь розвитку країн-учасниць рейтингу, рівень громадянських свобод, традиції та економічний стан, правник радить не сприймати оприлюднені цифри буквально, без врахування особливостей і усіх факторів, що на систему впливають. Власне, це і вирішив зробити кореспондент Укрінформу, попросивши відомих юристів прокоментувати основні пункти європейського звіту, підтвердивши чи спростувавши деякі міфи щодо української системи правосуддя.
Міф перший. Про надмірне фінансування й нестачу суддів
Попри «внутрішню» критику за нібито безпідставне постійне збільшення видатків на судову систему (практично, щоразу при ухваленні Держбюджету), фінансування цієї сфери, виявляється, ледь не найгірше з-поміж держав-членів Ради Європи – 8,1 євро на рік в розрахунку на одного громадянина. Це увосьмеро менше, ніж в середньому на європейському континенті. Ми випереджаємо за цим показником лише Азербайджан (7,8 євро), який традиційно критикують за неприйнятне ставлення до принципів правосуддя.
Кількість суддів в Україні, за даними звіту, теж менша за середньоєвропейську (14 проти 21 на 100 тисяч жителів).
На думку директора фундації «Де-юре» Михайла Жернакова, частково нестачу суддів в Україні можна пояснити нинішнім етапом «турбулентності», який країна переживає в процесі реформування судової системи. Термін повноважень багатьох суддів сплив. Чимало представників суддівського корпусу звільнилися самостійно, скориставшись вигідними умовами, створеними законодавцем на початку реформування. А можливості призначити на їхні місця інших служителів Феміди наразі немає:
«На жаль, на Вищу кваліфікаційну комісію суддів покладено занадто багато обов’язків щодо призначення суддівського корпусу. Це і відбір кандидатів до Антикорупційного суду, і до Верховного, і оновлення складу судів першої інстанції, і переведення суддів… Одна комісія із 16 людей не може впоратися з усім одразу. Особливо, на початкових етапах судової реформи, яка мала б бути ефективною і від якої чекаємо швидких результатів. Але замість цього ми стали свідками суттєвого гальмування. І якщо з кадровим наповненням вищих судових інстанцій вже є прогрес, то для судів першої інстанції комісія встигла лише відібрати 600 претендентів, які проходять тестування, навчання, але остаточно ще не призначені», – розповів Михайло Жернаков. А страждають від цього звичайні громадяни, які місяцями, а то й роками очікують на розгляд своїх справ (навіть, «найпростіших») у судах.
Отже, міф про завищені витрати на фінансування системи правосуддя в Україні не підтверджується. Як і думка про «роздуті» штати судових установ.
Міф другий. Про «захмарні» суддівські зарплати
Останнім часом (особливо після оновлення найвищих судових інстанцій та створення низки спеціалізованих судів) заробітна плата суддівського корпусу в Україні стрімко зростає. Але й ці заробітки у порівнянні із європейськими доволі скромні. Хоча, судячи з декларацій багатьох наших суддів, зарубіжні колеги можуть лише позаздрити їхнім статкам: ледь не більшість українських служителів Феміди, «прослуживши» плюс-мінус 10 років, мають у власності (чи у власності членів родини) і чималенькі земельні ділянки, і будинки по кілька сотень квадратів, і шикарні квартири, престижні авто, і готівку – на кільканадцять річних зарплат. Але це – швидше, не ознака поваги держави до суддівської праці, а прояв «корупційного чинника», доводити вплив якого правоохоронці беруться доволі рідко і вкрай неохоче.
При цьому правник Микола Сірий нагадує, що у порівняні з оплатою праці інших прошарків населення заробітна плата суддів в Україні доволі висока. Тож жодних проблем із недофінансуванням судової системи в частині оплати праці експерт не бачить. Навпаки вважає, що темпи зростання суддівських заробітків випереджають загальні тенденції, що характерні для процесу реформування системи правосуддя.
А ось Михайло Жернаков звертає увагу на перекоси в оплаті праці представників суддівського корпусу. Скажімо, суддя першої інстанції, як і раніше, отримує 16 тисяч гривень. Відповідно, високим залишається ступінь корупційних ризиків у цій ланці. Тоді як член Вищої кваліфікаційної комісії суддів чи суддя Верховного суду має по кілька сотень тисяч гривень на місяць… Такий дисбаланс доволі неприродний та незвичний для європейської судової практики.
Схоже, міф про високі зарплати суддів справджується частково: за окремими цифрами так, а по факту – не дуже....
Міф третій. Про перекоси в наданні безоплатної правової допомоги
За даними звіту, Україна має мізерні порівняно з іншими країнами витрати на безоплатну правову допомогу (16 євроцентів на особу, в 40 разів менше, ніж у середньому на континенті). За цим показником ми випереджаємо лише Азербайджан і Албанію.
Загалом для вітчизняної системи надання безоплатної юридичної допомоги, на думку Миколи Сірого, характерні певні викривлення, пов’язані із нераціональним використанням наданих на це коштів. Якщо у країнах ЄС та в американській системі правосуддя гроші за такими програмами йдуть винятково на допомогу малозабезпеченим верствам, то у нас їх часто використовують для політичного піару:
«Приміром, за рахунок системи безоплатної правової допомоги призначили додаткових захисників екс-президентові-втікачу Януковичу, який аж ніяк не належить до числа «малозабезпечених». І таких випадків багато», – каже правник. Він вважає, що нам потрібно не лише уважніше ставитися до надання цієї допомоги, вивчивши досвід «цивілізованих» країн, а насамперед – позбутися політичного підтексту.
Микола Сірий нагадує: бюджети більшості європейських держав значно більші, аніж український, тож мають кращі можливості допомагати малозабезпеченим.
«До того ж, потрібно зважати на характерну для багатьох країн Європи міграційну проблему. Зараз вони приймають величезну кількість переміщених осіб, які втікають від війн і катаклізмів. Біженцям юридична допомога потрібна не лише в екстремальних випадках, а просто за фактом перебування на території чужої країни, де більшість з них намагаються отримати офіційний правовий статус. Тож обсяги використаних на безоплатну правову допомогу коштів збільшуються і за рахунок цих осіб. Тим паче, що відповідні програми фінансують не лише із суверенних бюджетів, а й із загальних фондів Європи», – підсумував Микола Сірий.
Тож, попри окремі застереження, міф підтверджено: із безоплатною правовою допомогою в Україні далеко не все гаразд.
Міф четвертий. Про засилля «прокурорських»
Як наголошують автори звіту, в Україні рекордно роздутий штат прокуратури, – 24 прокурори на 100 тисяч жителів. Більше (25) – лише в Росії.
Рада Європи та інші міжнародні інституції неодноразово нам заявляли про необхідність скорочення кількості прокурорських працівників. Частково зробити це вдалося у процесі кадрового оновлення. Але зроблено недостатньо, – каже директор фундації «Де-юре» Михайло Жернаков:
«У нашій правовій системі взагалі існує перекіс у бік репресивного механізму – в країні забагато і прокурорів, і співробітників СБУ, які виконують невластиві функції. Не займаються питаннями національної безпеки, що так важливо в умовах зовнішньої агресії, а іноді просто створюють зайвий тиск на бізнес», – вважає юрист. За його оцінками, це – один із небагатьох стереотипів, який базується не на «міфологічних» уявленнях, а на реальних фактах.
Але Микола Сірий іншої думки:
«Якщо правова система країни добре упорядкована, то великої кількості прокурорів їй і справді не потрібно. Але якщо в правовій системі і у житті суспільства не все гаразд – багато неузгодженостей, порушень, і головне – велика кількість різноманітних злочинів, – обмежувати число фахівців, які здатні із ними боротися, звісно ж, недоречно», – пояснює він.
Висновок щодо підтвердження чи не підтвердження цього міфу, певно, кожен читач зробить сам для себе. Адже думки експертів розділилися.
Міф п’ятий. Про перенасичення ринку юристами
Так-так. Вірите ви чи ні, а у Раді Європи говорять про нестачу в Україні юристів (знову ж таки, у розрахунку на душу населення)… Здавалося б, починаючи з 90-х наші навчальні заклади «поставили на крило» стількох фахівців з юриспруденції! Кожен комерційний виш «вважав обов’язком» відкриття юридичного чи правового факультету, ледь не в ПТУ їх випускали! Насправді ж в Україні їх удвічі менше за середній показник у Європі.
«Європейська оцінка кількості юристів пов’язана із тим, що життя більшості країн континенту має високий рівень інтенсивності. Визначальною для цих держав є приватна власність, причому, приватна власність середнього рівня, – пояснює Микола Сірий. – Тобто, провідну роль у структурі суспільства відіграє середній клас. І для того, щоб обслуговувати потреби такого суспільства, справді потрібно більше юристів. Для нинішньої ж України, ресурси економічної активності якої неспівмірні з країнами Європи, людей з дипломом юриста маємо з надлишком», – каже правник.
На його думку, варто говорити не про проблему кількості, а про якість фахівців. У цивілізованих країнах вона вимірюється не лише «механічними» знаннями законодавства, а спроможністю використати ці знання на практиці, умінням застосувати правові норми для врегулювання тих чи інших ситуацій, проблем або конфліктів. «Натомість юриспруденція в Україні, як і раніше, базується винятково на запам’ятовуванні законодавчих норм. При цьому не варто забувати, що саме законодавство не є досконалим. Воно доволі суперечливе, конфліктне та колізійне», – вважає Микола Сірий.
Михайло Жернаков із висновками аналітиків Ради Європи погоджується лише частково. На його думку, в Україні, можливо, дещо бракує фахівців на адвокатських посадах. Пов’язано це, зокрема, із «адвокатською монополією» на представництво інтересів, яка з наступного року діятиме в усіх судах. А інших юристів у нас – «хоч греблю гати». При цьому експерт наводить дані минулорічного звіту ОБСЄ щодо стану правничої освіти в Україні. Так от, фахівці підрахували, що в нас в 11 (!) разів більше юристів-випускників вишів, ніж вакансій на юридичному ринку.
«Навчальних закладів, які готують юристів (навіть, на рівні магістра) – більше сотні. При цьому для демократичної країни, думаю, ненормально, коли правників, які потім можуть отримати доступ до професії судді чи прокурора, готують, приміром, авіаційні, ветеринарні чи інші виші. Така підготовка не може не позначитись на загальній якості судочинства і захисті прав людини в Україні», – переконаний Михайло Жернаков. Тому він вважає за необхідне зменшити кількість навчальних закладів, які мають право на підготовку фахівців з юриспруденції, запровадити незалежне зовнішнє тестування випускників.
Додам, що, за даними сайту trud.com, середній рівень зарплати юристів в Україні не перевищує 300 доларів. Тоді як, приміром, у сусідній Польщі – 1200 доларів. У Росії – 450-600 (залежно від регіону). Звісно ж, і в Україні, як і в усьому світі, є категорії юристів, чиї заробітки сягають кількох десятків, а то й сотень тисяч «зелених», але таких – порівняно небагато. І звідки ці гроші беруться, в багатьох випадках, – це предмет зацікавленості для прокуратури…
Однозначного висновку щодо виправданості міфу про «перебір юристів» в Україні також зробити не можна. Думки іноземних фахівців і вітчизняних кардинально різняться. Хоча авторові ближча позиція Миколи Сірого та Михайла Жернакова.
Владислав Обух, Київ
