Синод Вселенської патріархії: що відбулося, чого очікувати?
Ми вже стали звикати саме до такого (не надто швидкого) темпу надання автокефалії. І до такої жорсткої битви з тими, хто чинить їй опір, для кого ми лише біомаса, якою здобувається перемога Росії на церковному фронті. І до підкилимних ігор, до усвідомлення, що автокефалія – хоч і життя для мільйонів людей, але лише частина великої геополітичної гри, в якій Росія думає вперед на десятиріччя, мріючи про великий реванш і операцію «Наступник», коли Всесвятійший Варфоломій відійде до Бога.
СМИРЕННЯ, ЩО ОПЛАЧУЄТЬСЯ ЛЮБОВ'Ю… І ЧЕКАННЯМ
Ми звикли змирятися, коли патріарх Філарет за один день залишається патріархом лише для власної пастви, натомість йде на пониження, «уточнюючи» (фактично – редагуючи) свій титул до митрополита, бо заходити у коло визнаних церков готовий на тих умовах, які диктує їхня більшість. Втім, смирення оплачується любов'ю, ми пізнаємо речі, про які ніколи не знали раніше. Що патріарх Філарет шість разів подавав апеляцію до Вселенського патріархату, і все задля того, щоб лишити своїй пастві визнану церкву, а не сироту на міжнародній церковній арені.
Ми звикли до війни чуток, апокаліптичних прогнозів, де часто навіть начебто дружні медіа-ресурси – лише частина невидимої війни тих, хто вирішив, що має в Православній церкві в Україні навіть не частину акцій, а контрольний пакет. Ми почали звикати до усвідомлення, що той, кого називали другом у Константинополі, – не завжди друг, а друг часом може проявитися цілком несподівано. Ми, зрештою, чіткіше розуміємо, що українська автокефалія – зіткнення інтересів і груп впливів і в самій Україні. Ми все менше обнадіюємося, але все більше сподіваємося. І все більші наші сподівання – на Бога, а не на земних пастирів навіть у їхньому найвищому статусі. Ні, не подумайте про зворотне. Ми, як і раніше, вдячні Матері-Церкві за її жертви та сміливість, але просто ми говоримо відверто про те, що формується звичка до процесу, яка межує з утомою від очікувань та сподівань.
ЗБІГ ДАТ: СИНОД РОЗПОЧАВСЯ В ДЕНЬ ВБИВСТВА МИТРОПОЛИТА ЛИПКІВСЬКОГО
27-29 листопада в Константинополі відбувся Священний Синод Вселенського патріархату. Йому передували гучні анонси, що саме тепер буде затверджено текст Томоса, що саме на цьому зібранні буде оголошено дату об'єднавчого Собору. Це подавалося, як останній Синод, який приймає остаточні рішення – і далі все залежатиме від наших ієрархів.
27-го зранку в Стамбулі, в патріархії зібралися українські та російські журналісти. Випадково чи ні, але перший день Синоду Вселенської патріархії збігся з іншою історичною датою. Саме в цей день, 27 листопада 1937 року НКВС розстріляло одного з отців автокефального руху – митрополита Василя Липківського. Це був митрополит невизнаної Константинополем, але дуже масової та улюбленої народом церкви.
Наша автокефалія – це більш ніж сторічна історія страждань та очікувань. Уперше ідея звернутися до Константинополя із апеляцією про повернення Київської митрополії прозвучала ще 1917 року, але її автор невдовзі загинув за нез'ясованих обставин. І не лише він. Всі представники автокефального руху (маю на увазі – Української автокефальної церкви), духовенство, миряни – всі були знищені, розстріляні та вислані в табори. І вони залишили нам пам'ять та підтвердження, що автокефалія – це не «суєвєрія малоросов» чи «вигадка хунти». Здавалося, що в цю дату – 27 листопада 2018 року, в день розпочатого Синоду, всі ці мученики за віру – творці автокефалії – єпископи, священики, миряни – всі тут, очікують на його рішення та моляться із нащадками.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ: ПОЧАТОК РОЗГЛЯДУ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ
Перший день Синоду не обіцяв новин. Вселенський патріархат спілкувався із міністром освіти Греції. Тема їхньої розмови – чи має бути фінансування священиків із держбюджету настільки прямим, чи є доцільним послабити взаємодію між церквою та освітою.
Стало відомо, що в другій половині першого дня почали розглядати текст Томосу. У дворі патріархії журналісти побачили голову Національного інституту стратегічних досліджень Ростислава Павленка. Він перебував тут за дорученням Президента, мав зустріч із Патріархом Варфоломієм, перебував всі три дні в будівлі, де проходив Синод, у якості консультанта.
Зранку Ростислав, лиш привітавшись із посмішкою, проскочив до будинку Патріархії, але пізніше давав себе почути в Фейсбуці. Увечері він запевнить, що Синод готує і текст Томоса, і дату Собору.
Журналісти терпляче чекали, займали себе оглядинами Вселенської патріархії та її храму. До речі, храм Вселенської патріархії – торжество гарного смаку, який не суперечить гендерній коректності, бо на трьох великих отців церкви, мощі яких перебувають у лівій частині храму, приходяться мощі трьох святих жінок у правій частині храму. Та й самі життя їхні – наче нагадування про те, яке християнство ми маємо будувати в Україні, і ніби підкреслює саму різницю між російським християнством та вселенським.
У лівій частині храму розміщені мощі Василя Великого, який очолив Константинополь, коли церква на 80% складалася з єретиків – аріан. Так ось – він приймав їх усіх у лоно церкви без перехрещень та повторних висвячень, такими, як є в сані, – просто так, керуючись любов'ю.
Поруч із ним у храмі – мощі Григорія Богослова, який завжди молився за батька єретика, та мощі Іоанна Златоуста, чиї проповіді сповнені любов'ю, а життя, як подвижника й інтелектуала, є зразком для будь-якого сучасного єпископа. І порівняйте спадок цих отців із перехрещуванням та забороною молитися за розкольників, що є традицією в монастирях УПЦ МП. Це наче два «різні» християнства.
ДЕНЬ ДРУГИЙ: СКАСУВАННЯ ЕКЗАРХАТУ РОСІЙСЬКИХ ПАРАФІЙ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Ці два християнства були присутні й на Синоді, це дві групи журналістів: російські та українські. Насправді, українці вже позбавляються цього ярма, коли весь час думають про свого мучителя та колонізатора.
Росіяни нам, насправді, вже були не цікаві, хоча пару разів ми подивилися їхні сюжети. Включали телевізор – і бачили й чули одне й те ж: «Патріарх Варфоломій легалізує розкольницькі групи в Україні», «Авантюра Порошенка зі створення нової церкви» і т.п.
До речі, новиною другого дня стало скасування екзархату російських парафій у Західній Європі. Якщо бути точним: парафії залишилися, а ось адміністративну структуру ліквідували, оскільки в Західній Європі є вже свої єпископи – італійські, бельгійські, французькі… А створений у минулому столітті екзархат сьогодні став надлишковою структурою. В Патріархії нас запевняли, що це логічне та структурне адміністративне рішення, але на фоні існуючого протистояння воно виглядало доволі неоднозначно. Скажімо так, воно видавалося як пропозиція правнукам російських емігрантів визначитися – з яким вони християнством: вселенським, яке уособлює універсальність та любов, чи російським, яке, на жаль, вбирає всі вади нинішньої російської політики.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ: ДОЩ ТА НАПРУЖЕНЕ ОЧІКУВАННЯ
Цей день приніс значне похолодання та бридкий дощ, але обіцяв новини про затвердження тексту Томоса та дату Собору. Журналісти сиділи у кімнатці Вселенського патріархату в очікуванні. Ми дізналися про те, що церква дарує комусь звання архонта, про торжества наступного дня, втім рішення по Україні не оголошували.
В Фейсбуці з'явилося повідомлення, що Патріарх Варфоломій та члени Синоду зустрічаються із членами депутатської групи РФ, якоюсь Міжпарламентською асамблеєю православ'я. Враховуючи, що вся Україна «прилипла до девайсів», очікуючи новин про нас, отримати новину про таку зустріч не було великою приємністю. Але, Господи, весь цей період – сім автокефальних місяців – це ще одна подія в низці уроків упокорення та смирення.
- Хочете печеньку? – миролюбно запитав нас російський журналіст, подібний на Льва Лещенка.
- Спаси, Господи, – відповіла я тональністю старих бабусь Московського патріархату і відмовилася.
- Во Славу Божу, – примирливо продовжив він.
Вони в цей приїзд навіть жодного разу не вимовили слова «абастрєніє», яке було їхнім улюбленим на минулому Синоді у проханнях до учасників Синоду прокоментувати надання українській церкві автокефалії.
Цього разу вони деколи стиха нас знімали. Побачивши це я, наприклад, могла демонстративно сказати на російський манер, що починаю «Поститься, молиться и слушать радио «Радонеж», інші починали обговорювати як правильно вживати в медіа вираз «Русскій мір»…
Наше очікування дещо пожвавила новина про інвентаризацію мощів у Києво-Печерській Лаврі, що її проводить Міністерство культури. Фейсбук, навіть нормальний його сегмент, почав зубоскалити. Хоча, насправді, простежити за мощами, які під час Януковича розбирали на сувеніри «побожні регіонали», – не така вже погана ідея.
Прочитали й про те, що Почаївську Лавру повернули державі. Реєстратор, який відсудив державне майно, виконуючи розпорядження Януковича 2003 року, покараний не був, йому лише закрили доступ до реєстру. Ці всі новини говорили лише про одне: держава намагається хоч трохи захиститися від наступу, який Моспатріархія, здається, організовує всюди. Хоча рішення Кабміну не вирішить проблеми підготовки юридичних команд, яке захищатиме власність (але це вже інша тема).
РІШЕННЯ СИНОДУ: ОДНЕ РЕЧЕННЯ – СОТНЯ ЗАПИТАНЬ
Минули вже третя й четверта години після обіцяного зачитування комюніке – так зазвичай називається фінальний документ Синоду. Журналісти скасовували включення, відмовляючись говорити ні про що.
Нарешті принесли прес-реліз. У ньому Україна стояла третім пунктом, після кадрового та структурного. У ньому підтверджувалося надання автокефалії напередодні Томосу та зазначалося, що Вселенська Церква почала працювати над Статутом нової української церкви. Між моментами, коли ми взяли в руки реліз (формулювання якого були для нас співставні з шоком) та почули коментарі перших осіб держави, Ростислава Павленка, минуло лиш хвилин двадцять, але вони видалися занадто довгим очікуванням. Ми не змогли відповісти на запитання, чому Синод в ім'я автокефалії України зазначив нас третім пунктом у кілька рядків, чому там немає чіткої фрази про затвердження тексту Томоса і, зрештою, – чому почали працювати над Статутом, хоча це попередньо не передбачалося. І якщо так, то чому Статут (Конституцію майбутньої церкви) пишуть без участі єпископів нової церкви. Це питання, які були на поверхні.
Через годину з'явився коментар екзарха Даниїла Зелінського про те, що запропонований текст Статуту базований на Томосі про автокефалію, і що цей Статут є проявом материнської опіки.
Одночасно з'явилося пояснення автокефаліста від УПЦ МП Кирила Говоруна, що починати створення церкви з такого важливого документа, як статут, – правильно, замість того, щоб займатися «кількісними параметрами».
І водночас з'явився стриманий коментар Київської патріархії, що вони очікують на офіційну інформацію про ухвалені синодальні рішення, у тому числі щодо підготовки Статуту, та висловили сподівання, що підготовчу роботу невдовзі буде завершено і що, відповідно до домовленостей, Томос буде вручено новому предстоятелю.
Одним словом, Вселенська патріархія редагує власні сценарії по ходу. Напевно, вважають, що так краще. Але на сьогодні виглядає так, що Собор, який відбудеться в грудні, міститиме два пункти: об'єднання та обрання предстоятеля. Якими будуть устрій церкви, місце в диптиху – нам обіцяють це в грудневих новинах.
Попри дефіцит новин та не зовсім виправдані очікування, ми не хотіли б применшувати радість, бо точно знаємо, що вона є. Текст Томоса є. Ростислав Павленко його бачив, він містить дві з половиною сторінки тексту старогрецькою мовою. Так він сказав на вечірній зустрічі, після того, як Патріархія оприлюднила прес-реліз.
І найближчими днями ми маємо почути дату Собору.
Ну що… Процес триває. І нам обов'язково треба прорватися. Стиснути зуби, можливо – смирятися всім, терпіти і просити Бога. Бо сьогодні це великий шанс.
Ольга Будник, Лана Самохвалова, Стамбул
Фото Ольги Будник
