Василь Ютовець: “З добровольцями не вийде обходитись по-хамськи”
Розповідь Василя Ютовця, студента КНУ імені Тараса Шевченка, який разом із друзями-однокурсниками став одним із перших, хто дослухався до заклику стати до лав Національної гвардії України в 2014 році, відкриває серію спеціальних публікацій Укрінформу, присвячених сучасній історії добровольчого руху в Україні.
В перші місяці весни 2014 року, коли війна на Сході тільки починалася, добровольці, що вирішили стати на захист країни, зіткнулися з цілою купою проблем всередині силових структур України, які виявилися не готовими і не спроможними різко відмовитися від радянських порядків. Для багатьох добровольців ці проблеми були настільки нестерпними, що вони відвернулись від державних структур і зробили вибір на користь неофіційних, але вільних і не зашкарублих добровольчих батальйонів, “золота ера” яких припала на 2014 рік.
Василь Ютовець вирішив записатися у військо у березні 2014-го – в самий розпал “кримнашу”. Коли вже стало очевидно, що без війни не обійдеться.
В.Ю.: “Ми на той час студенти ще були, другий курс, молоді хлопці 18-20 років, але вже було бажання допомогти власній країні не лише словом, а й ділом. Так сталося, що саме тоді йшов набір в Нацгвардію, яка тільки формувалася. Я дізнався про цей набір від хлопців з 21-ї сотні Самооборони Майдану, з якими частенько перетинався. 17 березня ми разом з десятком інших студентів з курсу гайнули в Нові Петрівці на полігон. У перші ж два тижні підготовка була майже ніякою. Все проходило в кращих радянських традиціях: ти – начальник, я – дурак, я – начальник, ти - дурак. Але інструктори з внутрішніх військ усе ж розуміли: добровольці - не ті люди, з якими можна вести себе зверхньо та по-хамськи”.
За словами Василя, в Нових Петрівцях основному вчили сержанти – військовослужбовці, у яких вже закінчувався контракт та яким у зв’язку з початком російської агресії “докинули” термін служби.
В.Ю.: “Зрозуміло, якою була їхня мотивація щодо нашої підготовки: “відбувальщина”. Але військові ази давали добрі. Ми багатенько стріляли (хоча можна було б більше) – з АК, кулемета. Зате коли приїжджали посадові особи, пам’ятаю, Парубій, Турчинов, то перед журналістами одразу викладали “форти”, “малюки” найновіших модифікацій, яких ми в руках не тримали – ні доти, ні після. Не обходилося і без класичних армійських курйозів. Одного разу приїхало телебачення - ТСН знімали сюжет. То довелося на камеру штовхати БТРа, бо те “падло” не заводилося! Уявіть, стоїть журналістка з мікрофоном перед камерою, а позаду цілий взвод штовхає бетеер! (Сміється)”.
Якщо вогневу, фізичну підготовку та навики роботи на блок-постах майбутні добровольці-нацгвардійці освоювали більш-менш, то навчання з “інженерки”, топографії, медицини, за розповідями Василя, були провальними.
В.Ю.: “Приходять офіцери, показують аптечку радянського зразку, а там майже зотлілий джгут Есмарка, яким треба ще щось мотати. Звісно, потім волонтери все це діло виправили, але люди вчилися саме на такому “обладнанні”. І взагалі, порядки були совкові – з несенням караульної, вартової служби і таке інше. Командир роти, взводні – усі на той час були кадровими офіцерами внутрішніх справ. Варто відзначити насамперед генерала Кульчицького, з яким ми проходили навчання. Я особисто мав можливість з ним розмовляти. Незважаючи на його погони можна було просто підійти, поспілкуватися. А от у інших офіцерів МВС відчувалася ота особлива “ментівська закалка”, яку ні з чим не сплутаєш.
На військову присягу 6 квітня до нас приїхав Порошенко. Вручили кожному по пакуночку цукерок “Рошен”, в їдальні накрили шикарний стіл – з фруктами, солодощами, тортами. Як на весіллі! А до того харчування було просто жахливе. Щось дуже віддалено схоже на кашу – з плівами, на кістках м’ясо і не пахло...”
По завершенню навчання, хлопців розподілили в перший резервний батальйон Національної гвардії. Який потім об’єднали з іншим у майбутній батальйон Кульчицького (див. інтерв’ю командира полковника Толочка. – Авт.). Та певний час після навчання і присяги вже готових, “заряджених” хлопців тримали в невідомості. А тим часом на камери керівники вже розповідали всю “секретну” інформацію...
В.Ю.: “Керівництво не давало ніяких вказівок, ніяких планів не озвучувало. 9 квітня ми прибуваємо в розташування батальйону – одні кажуть, їдемо в Придністров’я, щоб там в разі чого придушити заворушення, інші – їдемо на Схід. А результаті приїхав Парубій, всім подякував, мовляв, молодці, патріоти... Потім у нас забрали мобільні телефони, щоб, борони Боже, ми нікому не дзвонили, не казали, як і куди їдемо. Посадили в три автобуси і повезли кудись в східному напрямку. Але цікаво – коли телефони повернули, ми дізналися про те, де знаходимося, від наших рідних. Тому що наш виїзд був успішно “зафільмований” ще на околицях Києва. Тобто можна уявити собі рівень “дебілізму” – забрати у людей телефони, мовляв, повна секретність, і в той же час усе показати в ЗМІ! Це просто нонсенс.
Наша функція була змінити внутрішні війська на блок-постах по периметру Донецької, Луганської областей. Спершу підрозділ базувався у Павлоградському напрямку. Нас відвозили ще потім на блок-пости на межу з Донецькою областю, де ми і несли службу”.
На цих блок-постах добровольці прийняли на себе перший тягар – “прикордонне” спілкування з місцевим населенням.
В.Ю.: “Інцидентів з місцевим населенням вистачало. Люди були дуже знервовані, злі. Старше покоління, переважно, виявилося адептами такого «руського міра», таких хороших ватних “скрєп”. Класичні питання: «Зачєм ви сюда прішлі? Это наша зємля. А ви откуда?!». І це навіть не Донбас, захід Дніпропетровської області. Бували різні випадки. Пам’ятаю, зупиняємо машину – в ній чоловік, жінка і маленька дитина. Наче все добре. Аж раптом, на прохання вийти з автомобіля, чоловік різко дає “по газах”. Один наш дістає автомат і стріляє по колесах. Куля випадкова влучає в салон. Всі живі-здорові, перелякані. Потім з’ясувалося, що це був співробітник СБУ з Донецької області, його відчитали й відпустили".
Тим часом у студентів, що стали добровольцями, виникли інші несподівані проблеми...
В.Ю.: “Нас викликали в університет і в ультимативній формі сказали, що, служба, це звісно, добре, але потрібно вибирати: або ми з вами прощаємося, або ви повертаєтеся і закінчуєте навчання. Ми повертаємося в університет, здаємо сесії (якось же треба було підготувати батьків до того, що все рівно повернемося на службу) . А тим часом батальйон приїжджає на ППД (пункт постійної дислокації) в Нові Петрівці, і хлопці нам прямо кажуть: якщо ви погоджуєтесь на совковий “дебілізм”, то повертайтеся. А ні, то йдіть краще в інші підрозділи. Бо вже тоді почалися утиски добровольців і двоякість з боку вищого керівництва. Генерал Кульчицький дуже грамотно все організував, та їх “запхали” на Карачун, а з тієї гори він вже живим не вибрався... Існують різні припущення, чому так сталося. Генерал був дуже непоступливою людиною, і за свій особовий склад тримався міцно. Одним словом, ми вирішили в НГУ не повертатися...”
Василь пояснює свою мотивацію у рішенні залишити Національну гвардію: “Я хотів у той підрозділ, де я б повністю довіряв командуванню – як середньої ланки, так і вищої. Щоб я знав, що командування нас десь там не кине ні за яких умов. А такі випадки, повірте, траплялися”.
У вересні 2014-го Василь випадково відкрив для себе таку організацію в університеті Шевченка, як «Студентська гвардія». Ще в березні 2014 року студенти “Шеви” почали бити на сполох, що починається війна, а ніхто гадки не має, як діяти. Тому було прийнято рішення організувати при Військовому інституті такі собі курси первинної військової підготовки і тренувати усіх бажаючих.
Крім навчання у ВІКНУ студгвардійці контактували з інструкторами з добровольчих підрозділів, з Правого сектору, з «Айдару», «Шахтарська». Втім, давалася взнаки відсутність матеріальної бази для навчання. Саме тому група рішучих студгвардійців з відправкою на фронт вирішили не затягувати...
В.Ю.: Було два варіанти в нас. Це, з одного боку, ДУК Правого сектору, з іншого боку, батальйон ОУН. Що той, що той підрозділи добровольчі, не підпорядковані офіційним структурам. В Правому сектору в нас контакти були слабкі, ми не знали командирів, комбатів, а з ОУН ми знали комбата. Нам було відомо, що на той період в ОУНі був лише один загиблий, хоча поранених вистачало. Тому було прийнято рішення їхати в ОУН.
Поїхали ми туди на початку січня вже 2015 року. На той час батальйон перебував у Пісках Ясинуватського району Донеччини, близько 2,5 км до аеропорту і Донецька. Ми розуміли рівень небезпеки, рівень відповідальності, який лягав на наші плечі. Обстріли постійні, вилазки ДРГ-груп... Тому готувалися посилено майже місяць в навчальному центрі батальйону .
Коли ми приїхали в Піски, були доволі інтенсивні й обстріли, це була фінальна стадія уже боїв за донецький аеропорт - 20-ті числа січня. Звісно, дорога була дуже напружена через обстріли. На в’їзді в Піски перед нашим автотранспортом розірвалася міна. Ми в “броніках”, з речами всі з неї, по суті, вивалювалися, по калюжах і по спинах добирались в укриття”.
Характер бойових дій в Пісках був позиційний, з активною діяльністю диверсійно-розвідувальних груп. Аеропорт тоді вже був захоплений російсько-сепаратистськими військами і весь удар йшов на Піски. Ротація підрозділів, в тому числі і добровольчих, відбувалася там через кожні 30 днів, більше люди психологічно не витримували.
В цей момент почалися переговори про входження батальйону ОУН до Збройних сил, а саме, 93-ї бригади, нині Холодноярської.
В.Ю.: “Проблема полягала в тому, що батальйон хотів залишитися цілісним підрозділом, зі своїм керівництвом (тоді ще був комбат Микола Коханівський), і далі продовжувати несення служби в Пісках, тому що і позиції знайомі, і зброя своя, пристріляна. Пропозиції, а скоріше вимоги, керівництва Збройних сил були іншими – наших хлопців виводять на перепідготовку, на курси молодих бійців (і це людей, які вже півроку утримували Піски під постійними атаками “сєпарів”) , а потім з батальйону утворюють різні підрозділи.
Переговори закінчилися не успішно для основної частини оунівців. Стався розкол на дві частини - одна була за вступ до ЗСУ на будь-яких правах (тому що це пільги, допомога сім’ям), а інша стояли за те, щоб все залишалося, як є – разом з комбатом Коханівським.
В.Ю.: “Але проблема в тому, що наш комбат не мав вищої військової освіти, плюс в нього була “політична” судимість. Здається, за знесення пам’ятника Леніну в 2009-10 роках. А потім так сталося, що в квітні підрозділ силою роззброїли “сусіди по окопах” з 93-ї бригади і більшість вивели з Пісків. Тому, по факту, коли ми мали повертатись з ротації, не було куди вже йти. Ера добровольців потроху йшла на спад...”
Кореспондент Укрінформу не втримався, щоб не поставити питання: Чи правильно вчинила держава з добровольчим рухом, коли змусила добровольців прийняти офіційний статус, а потім “розчинила” їх?
На думку Василя Ютовця, інакше, в принципі, було неможливо будувати армію – як централізовану державну структуру. Хаотичний період “беззаконня” не міг тривати довго. А от дух добровольчих батальйонів – довіру до командирів, “не совкові” взаємини, на переконання Василя, можна і треба було б зберегти шляхом повного перезавантаження бойових підрозділів.
В.Ю.: “Вочевидь, має пройти певний час, як Мойсей водив 40 років по пустелі єврейський народ і очищав його таким чином, так і українська армія має самоочиститися, – резюмує Василь. – Молоді адекватні люди мають зайняти керівні посади в армії. Та головне, щоб вони при цьому не піддалися системі. Я маю на увазі збереження гідності і патріотизму українського воїна, незалежно від того, чи це Збройні сили, чи це Нацгвардія, чи СБУ. Як правило, такі відносини зберігаються в бойових підрозділах, де люди розуміють, що зобов’язані один одному життям”.
Вячеслав Масний. Київ
