Як розповісти правду про аварію на ЧАЕС?
…Я народилася вже після розпаду СССР і мені дуже важко оцінювати об'єктивно, але, здається, американці зовсім не вміють знімати кіно про ту країну.
Таке враження лишив трейлер міні-серіалу "Чорнобиль", першу серію якого покажуть сьогодні – 6 травня на американському каналі HBO. Оригінальний трейлер зібрав на YouTube уже 5 мільйонів переглядів. Отже, все-таки чекають... Не даремно ж Зона відчуження щорік збирає все більше і більше іноземних відвідувачів. Цікаво, що вони очікують там побачити? Чи усвідомлюють, що Зона – то не тільки назавше застиглий у часі пам'ятник комунізму, а й колишня домівка для сотень тисяч українців та білорусів?
Сценарист "Чорнобиля" Крейг Мезин заявив, що його серіал – це стрічка про "війну з правдою". Американці класно знімають героїчне кіно. Однак, частка правди полягає у тому, що в реальності герої не розуміли, що вони герої. Як відомо з історії, після вибуху енергоблока №4 Чорнобильської АЕС перші вогнеборці виїхали на звичайну пожежу на станції, навіть не підозрюючи, що з ними трапиться у наступні кілька тижнів. Не до кінця усвідомлювали, з чим мають справу, й інші ліквідатори аварії. Документи, які б могли пролити світло на події тих днів, мабуть назавжди поховані в історичних архівах Москви. А як без них покажеш правду?
Судячи з трейлера, сценаристи ознайомилися зі спогадами очевидців. І, мабуть таки, у серіалі доведеться відступати від реальних подій заради хорошої картинки та рейтингів. Одна з таких історичних умовностей показана уже в трейлері: натовп людей посеред ночі стоїть на мосту на в'їзді у Прип'ять та вдивляється у вогонь на станції. Хоча, за свідченнями тих часів, сам момент вибуху бачили всього декілька людей. Ще кілька помітили незвичну заграву з вікон своїх квартир. Решта мирно спали у своїх ліжках, не підозрюючи про жахливу аварію.
«ПРИП'ЯТЬ – МІЙ ДІМ. Я ДОСІ ЙОГО ТАК ВІДЧУВАЮ»
А щоб стати трохи ближчим до правди – треба опинитися у потрібному місці у потрібний час. І ось 26 квітня 2019 року мені та ще кільком десяткам людей вдалося опинитися у своєрідній машині часу та зазирнути у минуле 33-річної давнини.
Відвідування Прип'яті вночі легально – подія насправді непересічна, але у той день я була в колишньому місті енергетиків о цій порі уже втретє. Посеред центральної площі під тисячами зірок зібрався невеличкий натовп. Приїхали уже давно дорослі діти Прип'яті, журналісти, діячі культури, працівники Зони відчуження. Ми зібралися, щоб бодай на кілька годин оживити місто, запалити 33 свічки – у пам'ять про живих та тих, кого уже немає серед нас, про ненароджених дітей... Ніхто з нас і не підозрював, що в той день ми на власні очі побачимо, як розгорталися події 26 квітня 1986 року о 01.23.
Усе це придумав і організував колишній мешканець міста Олександр Сирота разом з командою ентузіастів:
"Прип'ять – мій дім. Я досі його так відчуваю. Я намагався займатися іншими речами, не пов'язаними з чорнобильською тематикою, але мене не відпустило місто. У якийсь момент я просто здався, бо чим би я не займався, я знову і знову опинявся тут. Мабуть, це доля. Тому я тут, майже щодня тут буваю.
Моє завдання – створити максимально велику базу даних про все, що було, є і буде, донести цю інформацію до щоякнайбільшої кількості людей.
Запропонована ним акція – це данина пам'яті тим, кого ми знаємо і пам'ятаємо, розповів Олександр Укрінформу.
У Києві тоді була тепла квітнева ніч, а у Прип'яті – вогко й прохолодно. Наче у лісі. Всюди темрява, бо у місті вже 33 роки немає електроживлення. Лише центральну площу освітлювали кілька привезених ліхтарів.
Кожну весну природа забирає собі все більше території колишнього міста енергетиків, нагадуючи людині, що вона тут була лише тимчасовим господарем. Густа зелень ховає мовчазні непривітні фасади будинків, проростає у сходах, дахах і фундаментах. Від колись широкого центрального проспекту Прип'яті лишилася односмугова дорога. Навіть вдень було б важко щось роздивитися. Але є ті, хто й через 33 роки після аварії пам'ятає кожну вуличку, будинок і школу – люди, що виросли у Прип'яті. В ту ніч вони згадували дитячі, юнацькі роки та ту страшну ніч, у якій місто залишилося назавжди.
"Людина сама може знищити свій дім. Пройшло 33 роки, ми були пацанами, а ось – виросли... Дбаємо, щоб майбутні покоління не забули, що було таке місто, Прип'ять. Вона нас виростила, подарувала молодість та чудові роки життя нашим батькам. Ми тут навчилися бути достойними людьми, громадянами нашої держави України", – розповів Ігор Сильченко, який покинув місто у 14 років.
Більшість прип'ятчан були евакуйовані лише через півтори доби після вибуху, а батьки Ігоря дізналися про аварію одними з перших.
"Ми поїхали через кілька годин, щоб уже ніколи не повернутися. Щоправда, недалеко від'їхали – за 15-20 кілометрів, на дачу. Ніхто тоді не знав масштабів трагедії", – згадував колишній мешканець Прип'яті.
Акція пам'яті проходить уже майже 10 років. У місті Прип'ять її провели вдруге. Так, в останні роки Зона відчуження стає більш відкритою для відвідувачів і світу. Але кожен все одно має пам'ятати: тепер ти назавжди лише гість тут.
Минулого року посеред мертвого міста вперше запалили 32 свічки, цьогоріч додалася ще одна. Люди по черзі брали газовий пальник та запалювали свічки. Моя була десятою, я запам'ятала. Коли з часів трагедії пройшло уже десять років, мені було всього три.
Свічки запалили швидко – і тепер горіли лише вони. Олександр Сирота показував старі прип'ятські світлини, гортаючи їх на проекторі. Щасливі діти і дорослі, школярі й студенти, усміхнені молоді обличчя... Раптом за спиною почувся звук вибуху. Я озирнулася. У деяких вікнах мертвих будинків з'явилося світло. А з боку Чорнобильської АЕС видно заграву. Хоча я розуміла, що такі ефекти створює помаранчево-червоне електричне освітлення станції й навколишніх об'єктів, однак стало трохи моторошно.
Звідкись здалеку чути звуки пожежної сирени. Це гра уяви чи насправді? Раптом повз нас проїхали пожежні машини з червоно-синіми проблисковими маячками. Саме так у ту саму ніч у 1986 році хлопці їхали гасити вогонь на даху Чорнобильської станції.
Серед нічних гостей Прип'яті був і син одного з тих перших пожежних, Олег Телятников. Його батько, Леонід, пробув на станції майже три години, отримавши надвисоку дозу радіації. Спорядження пожежника, мабуть, і досі лежить у підвалі прип'ятської лікарні, куди лікарі скидали речі вогнеборців. Та самого Леоніда уже немає, він помер у 2004 році.
Сирени пожежних машин поступово стихли... Ввімкнувся запис переговорів диспетчерів станції з пожежними частинами – той самий, який у мережі хтось назвав "найстрашнішою телефонною розмовою ХХ сторіччя".
І знову на кілька митей запала тиша. Так ось як воно було? На небі – ні хмаринки і було видно розсипи зірок, спокійний вітер ледве шелестів у листі... Про радіацію нагадувало тільки тріщання чийогось дозиметра. Він показував близько 1 мікрозіверта на годину – в 10 разів вище за норму.
Я запитала в Олександра Сироти, як йому вдалося організувати пожежників.
- Це все добровільно. Допомогла минулорічна акція. Я їх попросив, вони відгукнулися. Це управління ДСНС Київської області та Чорнобильська частина.
Олександр на прощання зізнався, що поки не знає, що йому придумати на наступний рік, аби втримати "планку" акції.
Але що тут придумаєш? Залишимо це американським сценаристам. А дітям Прип'яті поки що вдається головне: розповідати все чесно, щоб світ не забув, яка біда з ним сталася 33 роки тому.
Руслана Чечуліна. Прип`ять–Київ
Фото Дмитра Стаховського та Геннадія Мінченка
