15 травня. Пам’ятні дати

Міжнародний день сімей встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році й покликаний привернути увагу світового співтовариства до проблем сім’ї, підвищити рівень поінформованості у питаннях, стосовно сімей і поглибити знання соціально-економічних і демографічних процесів.

Як зазначають в ООН, родина продовжує залишатися центром соціального життя, забезпечуючи благополуччя всіх її членів, починаючи з навчання дітей і закінчуючи турботою про літніх людей. Стратегії, орієнтовані на інтереси сім’ї, можуть сприяти досягненню перших п’яти цілей в царині сталого розвитку: викорінення злиднів і голоду, забезпечення здоров’я населення, благополуччя для людей всіх вікових категорій, доступ до освіти протягом усього життя і досягнення гендерної рівності. ООН розглядає сім’ю як основний елемент суспільства, тому, вважають в організації, коли зневажаються права однієї сім’ї, під загрозою знаходиться все людство.

Проголошення Міжнародного дня сімей стимулювало проведення низки пропагандистських заходів, включно з національними днями сім’ї. В багатьох країнах проведення таких днів дало можливість виокремити певне коло питань, що можуть видатися надзвичайно актуальними для родин. До цього Дня приурочені різноманітні тематичні практикуми і конференції, радіо- і телепрограми, газетні публікації та програми в царині культури. Тема Дня 2019 року – «Сім'ї і заходи в боротьбі зі зміною клімату».

Ювілеї дня:

165 років від дня народження Івана Яковича Горбачевського (1854-1942), українського біохіміка, гігієніста, епідеміолога і громадського діяча. У 1875 році закінчив Віденський університет, в якому спочатку і працював. У 1883–1917 рр. – професор кафедри лікарської хімії Чеського університету в Празі, з якою пов’язано усе наукове життя вченого (у 1902–1903 рр. був ректором цього університету). На початку ХХ ст. обіймав кілька урядових посад у тодішній Австро-Угорщині, до якої входила і Чехія. Так, у 1917–1918 рр. був першим міністром здоров’я Австро-Угорщини. З 1925 року Горбачевський – один із засновників, а згодом упродовж багатьох років ректор Українського вільного університету (1921), що почав функціонувати у Відні, пізніше – у Празі та Мюнхені. В університеті поєднував викладацьку та наукову роботу: брав участь у розробленні української хімічної термінології, видав українською мовою курс органічної хімії, опублікував велику кількість статей. Упродовж багатьох років навіть згадувати ім’я видатного вченого в Україні було заборонено.

162 роки від дня народження Миколи Миколайовича Соловцова (справж. – Федоров; 1857-1902), актора, режисера, антрепренера. Чоловік Марії Глєбової (актриса і антрепренер). Сценічну діяльність почав у 1875 році. Грав у театральних трупах Києва, Полтави, Харкова. У 1891 році разом з групою акторів створив київське «Товариство драматичних артистів». Цей театр, відомий як «Театр Соловцова», став одним із кращих театрів у Російської імперії. Соловцов очолював його до кінця життя і був основним режисером. Одночасно утримував й антрепризу в Одесі.  Один з організаторів Київського літературно-артистичного товариства, видавав «Київську газету». Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

146 років від дня народження Павла Скоропадського (1873–1945), українського державного та політичного діяча, воєначальника, гетьмана Української Держави (1918). Походив із козацько-шляхетського роду. Засновником його був виходець з Уманщини Федір Скоропадський, який воював у війську Богдана Хмельницького і поліг під Жовтими Водами. Онук Федора Іван Скоропадський у 1708–1722 рр. був гетьманом України. Павло Скоропадський народився у німецькому Вісбадені в сім’ї повітового предводителя дворянства. Виховувався у пошані до української старовини і культури. Закінчив пажеський корпус – привілейований навчальний заклад при царському дворі. Влітку 1917 року він українізував 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті (40 тис. солдатів і офіцерів). На з’їзді в Чигирині, де було задекларовано відновлення стану українських козаків, Скоропадського обрали почесним атаманом вільного козацтва. Під тиском Симона Петлюри Скоропадський змушений був залишити службу у військах, і зблизився з партією українських хліборобів-демократів. Близькі йому люди з І Українського (колишнього 34-го) корпусу і вільного козацтва утворили так звану «Українську народну громаду». Ця організація лобістського типу почала проштовхувати думку про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести країну з безладдя й анархії. Найдоцільнішою, на їх погляд, формою влади було гетьманство, а найкращою кандидатурою на гетьмана – Павло Скоропадський. 29 квітня 1918 року владу Центральної Ради було повалено, а Скоропадського було проголошено гетьманом. Чимало зробив гетьман для України – запроваджував українські державні, культурні та наукові установи, вводив українську атрибутику. Проте йому не вдалося зробити головного – подолати більшовицьку агітацію та опозиційні настрої в суспільстві, зумовлені автократичними методами правління гетьманської влади й невирішеністю аграрного питання. За гетьманства Скоропадського було відкрито близько 150 нових україномовних гімназій, у Києві та Кам’янці-Подільському створено два нові університети, засновано Національний архів та Національну бібліотеку, відкрито Українську академію наук. Утім, 14 листопада 1918 року, намагаючись зберегти владу, гетьман проголосив федерацію Української держави з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до антигетьманського повстання 13 грудня 1918 року. Як відомо, владу захопила тоді Директорія. Гетьманові довелося емігрувати до Німеччини. В еміграції, у листі до колишнього петербурзького професора Могилянського від 25 січня 1921 року Скоропадський писав: «Можливо, я помиляюсь, але я рішуче тієї думки, що російських людей, які допускають чесно не тільки федеративну Україну, але Україну хоча б з деякою культурною автономією, майже немає… Так чи ні? Якщо ні, то назвіть мені хоча б кілька людей, мене це дуже цікавить, я, признаюсь, таких людей шукав, але не знаходив; віра моя раніше, що такі російські люди існують, була, між іншим, однією з причин мого провалу у вісімнадцятому році в Україні…» 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Платлінг поблизу Мюнхена Павло Скоропадський був смертельно поранений і 26 квітня помер у шпиталі монастиря Меттен. Похований у м. Оберсдорф у родинному склепі Скоропадських.

Роковини смерті:

День пам’яті Казимира Малевича (1878-1935), видатного художника, митця зі світовим ім’ям. Народився Казимир Малевич у Києві у сім’ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, сім’я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої. До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп). Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897). У 1904 році переїхав до Москви, але згодом, поживши недовго у білокам’яній, червоному Пітері та білоруському Вітебську, в 1927 році знову переїхав до Києва. В 1927–1930 рр. викладав у Київському художньому інституті, мав намір працювати з Олександром Архипенком. Але початок репресій в Україні проти інтелігенції змусив Малевича знову повернутись у Ленінград. Митець неодноразово зізнавався, що найяскравіші враження і спогади, всі кольори – українські, з дитинства. У 2004 році вийшов двотомник листів Казимира Малевича і спогадів про нього - «Малевич о себе. Современники о Малевиче. Письма. Документы. Воспоминания. Критика» – найповніше і найфундаментальніше зібрання текстів про життя і творчість художника, з якого можна дізнатися чимало цікавого про непересічну особистість митця. Наприклад про те, що у нього був сильний, владний характер. Хоч і був дещо недорікуватим, але блискуче володів мистецтвом риторики – супрематичними маніфестами так і сипав. Міг бути різким, кривдником, самодуром. Але його обожнювали численні учні. І багато всього іншого – таких рис характеру, яких начебто й не очікуєш від автора «Чорного квадрата». У 1930 році Малевич був арештований, сидів у в’язниці (його звинувачували у шпигунстві), але невдовзі випустили. Цілком імовірно, що «вгорі» знали про його хворобу, тому й вирішили, що рано чи пізно рак знищить митця так само як Колима, або куля. У вересні 2012 Київрада перейменувала вулицю Боженка у вулицю Казимира Малевича (саме на цій вулиці, тоді Бульйонській, народився художник).