Фейкотиждень в українському медіапросторі: спершу ширимо, згодом — спростовуємо
Продукування та поширення сумнівних новин, наче хронічні недуги: вряди-годи, то загострюються, то згасають. Протягом останніх кількох діб в українському інформаційному просторі спостерігається рецидив. Спершу, без жодного балансу, всі як один ринулись цитувати інтерв’ю міністра оборони Росії Сергія Шойгу для “Московського комсомольця”. Зокрема ту частину, де відповідаючи на питання, чи існує небезпека повномасштабного військового конфлікту між Україною та Російською Федерацією, той відповів: “Навіть думати про це не хочу. Маю велику надію, що в українського народу і в української влади вистачить волі, сил і можливостей остудити ті гарячі голови, які закликають до подібної дурості і божевільного сюжету”. І все. Ані бекграунду, ані супутніх відомостей. Тобто, якби не мудрий Путін, гарячі х@хли уже б давно напали на бідну Росію.
Згодом масово почала ширитися новина про те, що НАТО не збирається приймати Україну до своїх лав і тому варто переглянути підхід до відносин з Альянсом. Ці слова, як з’ясувалося згодом, були висмикнуті з інтерв’ю представниці уряду у Верховній Раді і голови підкомітету з безпеки Ірини Верещук, яке вона напередодні давала “112 каналу”. І знову: ніхто всього тексту не читав, хтось «зварив» фальшивку, а її – рознесли по Мережі, без жодної перевірки рашистські ЗМІ (і в Росії і, на жаль, в Україні), а також – наші багаточисельні клінічні медіа-ідіоти.
Наступного дня Мережа піднялася на вуха через новину про “скасування Євросудом санкцій проти Януковича”. Звісно, все це виявилося фейком чистої води — санкції залишаються чинними. Але день так просто не закінчився: “Зеленського, як і Порошенка, не включили в графік виступів лідерів країн на Генасамблеї ООН”. Що ж, черговий стовідсотковий фейк і маніпуляція від “Страни.юа” - виступ президента України запланований на 25 вересня о 16:00 за Києвом...
Поставимо “три крапки”, адже якщо пошукати, то схожих фейко-новин за кожний день назбирується добротний «клунок». І з цим, нарешті, треба щось робити. Традиційною реакцією, яка виражається у формі дописів “на злобу дня” в соцмережах або балачками професійної журналістської спільноти типу “ми дуже стурбовані” і “ай-яй-яй, так же не можна!” - ні до чого не призводять. Ба, навпаки, з кожним роком стає дедалі гірше. А тому питання, схоже, уже стало руба: може, розповсюджувачі фейків нарешті понесуть відповідальність, в кращому (для себе) випадку адміністративну, а в гіршому — кримінальну?
Зрештою, під час війни, найперше слід опікуватися безпекою інформаційного простору в державі, а зі свободою слова, як ми бачимо, особливих проблем немає. Для будь-кого, на жаль…
На питання Укрінформу — по-перше, якою повинна бути нова державна політика і практика вирішення цих проблем, особливо на шостому році війни, по-друге, наскільки це реально (правильно) та ефективно ввести адміністративну/кримінальну відповідальність за свідоме розповсюдження фейків, і по-третє, як швидко та законно припинити поширення подібної інформації та, власне, що для цього потрібно? — відповідають Дмитро Бачевський та Отар Довженко. Їхні, як ви побачите, думки істотно розійшлися, що лише зайвий раз підкреслює непересічність проблеми та нагальну потребу її якнайшвидшого вирішення.
Дмитро Бачевський, медіаексперт, політтехнолог:
“Система протидії фейкам має бути гнучкою, швидкою, прозорою та невідворотною, спиратися на законодавство та підтримуватися і журналістами, і пересічними громадянами”
— Проблема поширення фейків в інформаційному просторі України має кілька причин.
Перша причина — це безкарність за поширення неправдивої інформації. Держава має моніторити інформаційний простір і у випадку систематичного поширення фейків — позбавляти видання статусу ЗМІ, анулювати акредитації, ліцензії та блокувати сайти-помийки. Зазвичай, під свободою слова журналісти розуміють свободу говорити будь-що. Але це “будь-що” може бути брехнею, наклепом, фейками, перекручуванням фактів, і саме цим інструментарієм з успіхом користується Кремль в інформаційній війні проти України. Тому якщо журналіст каже, що він виступає за протидію Росії в інформаційній війні, він має розуміти, що протидія починається з жорстких правил і покарання за їх порушення.
Друга причина полягає у вкрай низькій кваліфікації журналістів в Україні, адже гарно складати слова — не означає бути журналістом. Є ще питання професійних стандартів, професійної етики та загального інтелектуального рівня. На жаль, самі журналісти сьогодні в більшості не дотримуються ані стандартів, ані етики, а рівень їхнього розуміння ситуації — на рівні політичного обивателя. З розвитком інтернету до журналістики в останні роки прийшли сотні тисяч людей, які не мають жодного уявлення про те, що собою являє їхня професія. Якщо раніше в редакції проблемний матеріал не міг з’явитися на газетній шпальті без санкції редакційного юриста, то сьогодні жодних фільтрів немає, і з усіх щілин на нас ллються потоки брехні та фейків. І це є проблема, вирішенням якої має займатися, насамперед, професійне середовище та власники ЗМІ. Зі свого боку держава має впровадити більш жорстку персональну відповідальність до журналістів за поширення фейків та наклепів. Адже великі права мають бути врівноважені і великою відповідальністю за свої слова.
Ще одною проблемою є відсутність централізованого оперативного реагування на поширення фейків, що є ключовою загрозою інформаційній безпеці України. Цю проблему можна вирішити впровадженням нових принципів функціонування інформаційного простору.
По-перше, всі ЗМІ в Україні, в тому числі електронні, мають пройти державну реєстрацію та перереєстрацію, яка відсіє на попередньому етапі всі сумнівні сайти та видання.
По-друге, для оперативного реагування на фейки має бути створений спеціальний орган, який займатиметься моніторингом інформаційного простору не тільки всередині України, але і за її межами. Крім того, має існувати гаряча лінія та інші канали оперативного зв’язку, через які громадяни можуть звертати увагу цього органу на виявлені фейки. У випадку виявлення відвертих фейків цей орган має оперативно звертатися з офіційними листами до адміністрації соцмереж та редакцій ЗМІ з вимогою прибрати недостовірну інформацію або опублікувати спростування. У випадку відмови або ненадання відповіді протягом стислого терміну незареєстровані видання блокуються одразу прямим розпорядженням державного органу з нагляду за інформаційним простором, зареєстровані — через суд або інші державні органи за сукупністю порушень.
Система протидії фейкам має бути гнучкою, швидкою, прозорою та невідворотною, спиратися на законодавство та підтримуватися і журналістами, і пересічними громадянами. Тільки в такому випадку ми зможемо захистити свій інформаційний простір та підняти стандарти журналістики на новий рівень.
Отар Довженко, журналіст, медіаексперт:
“Якщо ідея в тому, щоб корумповані правоохоронні органи і керований продажний суд карали медіа за те, що вони поширили щось, що комусь видається фейком, то я категорично проти”
— Боюсь вас розчарувати, але в питаннях боротьби з фейками я радше «голуб», а не «яструб». Поширення шкідливих, сконструйованих неправдивих новин засобами масової інформації — порівняно невелика проблема для України. Набагато менша, ніж, наприклад, поширення російських пропагандистських наративів, які в нас трактуються як «точка зору» і «свобода слова». І небезпека державної боротьби з фейками в наших умовах, як на мене, набагато більша, ніж самих фейків.
Більшість фейків поширюється не ЗМІ, а приватними особами в соціальних мережах. Звісно, є проблема сайтів-зливних бачків, які стають розсадниками фейків та компромату, але вони фактично не ЗМІ. А ось якщо дати державі повноваження закривати ЗМІ за «поширення неправдивої інформації», під загрозою опиняться не зливні бачки, а критичні до влади видання. Звинуватять «Українську правду» в поширенні «фейків про президента», закриють, а потім вона доводитиме свою правоту в найгуманнішому Баришівському або Київському окружному суді.
Якщо вважати, як ви пропонуєте, фейком «виривання з контексту» (як у випадку завсідниці телеканалів Медведчука Ірини Верещук, яка насправді дуже часто поширює вигідні ОПЗЖ тези, тому її туди і кличуть), то «поширювачами фейків» різко стануть усі ЗМІ, адже кожен спікер може оголосити, що його слова перекрутили і вирвали з контексту. І назвати це фейком, пропагандою - чим завгодно. Прекрасна передумова для того, що називається blackmail state — держава має на кожного папочку з матеріалами для кримінальної справи.
Закривати нормальні медіа за те, що вони поширили неправдиву інформацію, в той час, коли поруч працює кілька фінансованих із Кремля медіахолдингів, спрямованих на знищення української державності, — це, як на мене, просто безумство. Що таке «свідоме розповсюдження» і як його довести, я не знаю. Кожен журналіст (і я не виняток) у своєму житті поширював інформацію, яка згодом виявлялась неправдивою. Професійна поведінка після цього — видалити неправдиву інформацію, спростувати її й перепросити аудиторію. Професійно поводяться далеко не всі, але навіть це я не назвав би «свідомим поширенням недостовірної інформації», це радше малодушність. І ще одне питання — якою буде процедура доведення неправдивості інформації? Наприклад, «вишки Бойка» — це фейк? Журналістське розслідування довело, що політик украв із бюджету величезну суму, але ж судом це не підтверджено — отже, фейк? І що тоді буде з журналістськими розслідуваннями, які цілком і повністю складаються з інформації, ще не підтвердженої судами?
Одним словом, якщо ідея в тому, щоб корумповані правоохоронні органи і керований продажний суд карали медіа за те, що вони поширили щось, що комусь видається фейком, то я категорично проти — і, сподіваюся, українська та світова професійні спільноти в цьому зі мною будуть солідарні.
Що робити з фейками? Вчасно та переконливо спростовувати.
Мирослав Ліскович. Київ
