Голодомор. Про що розповідають пам`ятники
Цьогоріч для розмови про Голодомор 1932-1933 років ми обрали не зовсім звичний ракурс. Кореспонденти Укрінформу поцікавилися, які меморіали та пам’ятні знаки на вшанування жертв цієї трагедії є в містах і селах України.
Масово й з ініціативи вищого керівництва нашої держави пам’ятники постраждалим від голодного геноциду було встановлено аж у 2008 році – до 75-х роковин Голодомору 1932-33 років. Але ні до, ні після того не бракувало в нас прикладів неказенної, а часто навіть жертовної шани й пам’яті про знищених великим голодом українців.
ХАРКІВ. ПЕРШИЙ В УКРАЇНІ ПАМ’ЯТНИЙ ХРЕСТ І БРОНЗОВИЙ ДОКІР “СУМІЖНІЙ ДЕРЖАВІ”
В обласному центрі Харківщини, яку за кількістю жертв Голодомору ставлять на друге місце після Києва, про страшні роки нагадує дерев’яний хрест заввишки 3 метри у Молодіжному парку. Його встановили у 1989 році – і це був перший в Україні знак у пам'ять про загублені геноцидом життя. А люди, які тоді прийшли на зібрання, не здогадувалися – що саме відбуватиметься…
Ініціатором встановлення хреста виступив голова обласного осередку Народного Руху Володимир Пасічник (пішов із життя у 2013 році). Він придбав у Люботині (за 25 км від міста) деревину і пішки – волоком – тягнув колоди в Харків, переповідає його син – художній керівник і засновник театру Post Scriptum, заслужений діяч мистецтв України Степан Пасічник.
«Сама ідея встановлення хреста приховувалася, все було секретно. Батько нікого не просив про допомогу, щоб не наражати на небезпеку. Він придбав ці кругляки, і, як він потім розповідав, вирішив, що за кілька днів дотягне їх. Одне підтягне 10 метрів, потім – друге… Але зупинилася якась вантажівка – і люди запропонували допомогу. Батько впевнений, що то Бог помагав йому в тій справі. Потім десь на Московському проспекті – чи в якомусь дворі, чи в майстерні – він те дерево сокирою обтесував, надавав форму…», – говорить Степан Пасічник.
|
Уже вночі 4 листопада – в день встановлення хреста – Пасічник-старший подзвонив сину і попрохав про допомогу, треба було везти хрест на місце. Зранку в парку збиралися люди – на заклик Пасічника та його однодумців. Уже готувалося місце, копали яму для встановлення, що не могло не зацікавити перехожих і компетентні органи.
«І от ми говорили на це: «Будемо садити калину». І активісти, патріоти, не знали – що насправді відбуватиметься. Якби інформація просочилася, нам би не дали цього зробити. В останній момент батько, як знову ж таки він вважав – з Божого провидіння, вирішує змінити маршрут, і ми під’їхали з іншого боку, а не там, де вже перегородила дорогу міліція. Дуже швидко далі все відбувалося – за 5 хвилин хрест уже стояв закопаний, земля утрамбована», – згадує Пасічник.
Одразу на місце стягнули багато міліції. З’ясовували – хто дозволив і як посміли. Викопати хрест правоохоронці, напевно, не наважилися – радянська держава вже тріщала по швах…
«Розумієте, були такі емоції, ейфорія, це така була подія!» – зазначає Пасічник.
Люди – великими й малими групками – залишалися в парку. Вже надвечір тут не стало ані правоохоронців, ані учасників зібрання. Пасічник-старший лишив сина чергувати.
«Вже, мабуть, під шосту ранку, трохи сіріло, прийшов взвод солдат і двоє людей у цивільному – не дійшовши метрів 20 до хреста, стали. У тих двох – якісь великі трубки-рації, я такого й не бачив, вони перемовляються. І тут який дідусь показався, біжить, у спортивному костюмі, в шапочці. Я його зупиняю, називаю номер, кажу: «Подзвоніть, попередьте, що прийшли в Молодіжний парк солдати». Він у мене питає: «А ти хто такий?» Кажу: «Я хрест охороняю». «А хрест не треба охороняти», – відповідає і побіг собі», – згадує Пасічник.
Як виявилося, та філософська відповідь була життєво правдивою. За 15 хвилин, поговоривши через свої «трубки» й, очевидно, не отримавши команди, люди в цивільному завернули солдат. Згодом у парк приїхали активісти – учасники попереднього зібрання. З того дня і впродовж місяця люди чергували біля хреста щоночі. Та влада не наважилася на радикальні дії. Згодом встановлення хреста вже оформили офіційно.
Місце для нього обиралося не випадково. «За даними Володимира Пасічника, на цвинтарі (парк тут розбили в 1970 рр. – авт.), неподалік від храму усікновення глави Іоана Предтечі, були дві братські могили, куди звозили померлих від голоду мешканців міста і околиць. Надгробків не встановлювали, а з часом ті пагорби зрівнялися з шаром індивідуальних могил», – говорить один із редакторів серії «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Харківська область» Ігор Шуйський.
Зараз, на жаль, хрест – серед розкопів: міська рада вирішила провести глобальну реконструкцію в Молодіжному парку. Тож у траншеях видніються залишки могил, підходів до хреста немає, а громадські організації, розуміючи, що їхні заходи до роковин – під загрозою, пишуть запити в мерію.
У середині 2000-х років, коли постало питання про встановлення пам’ятника жертвам Голодомору, тодішня обласна влада на чолі з Арсеном Аваковим вважала доцільним встановити його саме у цьому парку. Та домовитися з чиновниками мерії не вдалося. Для пам’ятника підібрали інше місце – буквально за кілометр від Харкова, за окружною дорогою, адміністративно це вже Дергачівський район. Саме ця обставина радикально змінила монумент, він міг би виглядати геть інакше.
«Коли визначилися з цим місцем, тоді, звичайно, збільшився масштаб. Спершу це був міський пам’ятник, який передбачав геть інші рішення, але він «виріс» до 6 метрів (скульптура стоїть на насипі, це ще 10 метрів, – авт.). Але це мій перший пам’ятник, робота над яким ішла от як треба, – емоційно говорить скульптор Олександр Рідний. – Був час, натхнення, можливість продумати».
Автор композиції у бронзі намагався передати відчай української родини, яка приречена на голодну смерть. Батько ще продовжує опиратися, а мати, втративши останню надію, здіймає в молитві руки до неба, до них пригортаються двоє дітей.
«Образ жінки, звичайно, більш духовний. Чоловік – годувальник, він шукає причини навколо себе. Він стиснув комір у руці, в цьому і його відчай, і злість на те, що відбувається. Він наче з докором дивиться у бік Росії, але тоді всі говорили «в сторону суміжної держави»», – зазначає Олександр Рідний.
Наразі вчені дотримуються думки, що в межах нинішньої Харківщини жертвами Голодомору стали більш як мільйон людей. Дослідники продовжують працювати з архівними документами, по крихті збираючи інформацію, бо ж відомо, що така причина смерті, як «голод» – майже не вказувалася.
«В обласному архіві зберігається 36 тисяч актів про смерть за 1932 рік, майже 100 тисяч актів – за 33-й. Найбільше їх збереглося щодо Валківського, Балаклійського, Вовчанського, Куп’янського, Ізюмського районів. Але дослідники вважають, що найсильніше постраждали південні райони області, наприклад, Сахновщинський, хоча письмових підтверджень щодо нього в нас мало. З північних районів людям все-таки вдавалося виїхати до інших регіонів чи до Росії», – говорить Ігор Шуйський.
Найбільше підтверджених жертв – серед дітей і людей похилого віку. В документах 1934-го року вказано, що багато дітей померли “від шлункових захворювань”.
Акти про смерть молоді, працездатного населення – дуже показові.
«Цієї осені, наприклад, мені вдалося знайти акт, який свідчить, що колгоспник із колгоспу «Зірка» помер у Харкові біля хлібного розподільника, а причина смерті невідома», – зазначає Шуйський.
ГОЛОВА, ЯКИЙ УРЯТУВАВ СЕЛО ВІД ГОЛОДУ
У селі Нова Чортория Любарського району Житомирщини встановлений пам’ятник голові колгоспу Івану Осадчуку, завдяки якому населений пункт пережив Голодомор 1932-1933 років із мінімальними людськими жертвами.
Скромний гранітний пам’ятник Івану Сидоровичу Осадчуку з написом «В страшні роки Голодомору він врятував село від голодної смерті» стоїть біля будівлі сільської ради.
Як розповіла директор Музею історії Любарського краю Олеся Гевліч, Іван Осадчук народився у селі Нова Чортория в 1901 році, згодом став там головою сільради, а в 1930 році створив колгосп «Червоний фронтовик» і керував ним.
Коли Україну охопила хвиля голоду, Осадчук, якому тоді було ледь за 30, організував централізовану систему харчування у Новій Чорториї.
«Коли Іван Сидорович дізнавався, що десь у селі люди пухнуть із голоду, відправляв до тієї родини свого бригадира з пакунком продуктів. Крім того, він організував щоденне харчування в їдальні для тих, хто працював у колгоспі, а також для дітей у яслах. У центрі села також варили куліш, усім насипали по мисочці і давали скибку хліба», – каже Гевліч.
Учитель історії та правознавства опорного навчального закладу «Новочорторийський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів» Богдан Грабар додає деталі до історії про Осадчука.
«Ангелом він не був, адже організував колгосп, розповідають, що навіть застрелив одного жителя села, який воював в армії Петлюри; траплялося, що й бив жінок і дітей, лякав селян “білими ведмедями”. Утім, це все вивітрилося з пам’яті людей, а залишилося те, що він урятував від голодної смерті тисячу жителів. За свідченнями однієї бабусі, 5 селян у той період померли, але як кажуть – вони були несповна розуму», – зауважив Грабар.
За його словами, у сусідніх із Новою Чорториєю селах сотні людей помирали від голоду. До прикладу, у Старій Чорториї Голодомор забрав життя понад 300 селян, а в Коростках – більше як 400.
Місцеві старожили переповідають, що голова колгоспу отримував продукти від військової частини, яка базувалася у селі. Деякі запаси він заховав ще під підлогою в коморі. Подейкують, що Осадчук таємно дістав 2 тонни зерна від місцевого млинзаводу, за що його спільник потрапив до в’язниці.
Богдан Грабар зауважив, що новочорторийський колгосп виконував усі плани та норми, тому вище керівництво не мало претензій до голови. Господарство тривалий час було одним із найкращих не тільки у Любарському районі, а й на Житомирщині.
У 1938 році голову місцевого колгоспу арештували, але селяни написали лист на захист свого рятівника. Невідомо, чи саме це допомогло Івану Осадчуку, але за 10 днів він повернувся в село.
На пам’ятнику поряд із портретом Осадчука зображений музичний ключ. Олеся Гевліч пояснила такий символізм: «Іван Сидорович у 1930-х роках заснував у Новій Чорториї духовий оркестр, який функціонує й досі. Крім того, він створив колгоспний хор».
На згадку про рятівника селян центральну вулицю Нової Чорториї назвали на честь Івана Осадчука.
ДНІПРО. НАЙВИЩИЙ В УКРАЇНІ МЕМОРІАЛ
Меморіал жертвам політичних репресій і Голодомору на дев’ятому кілометрі Запорізького шосе у Дніпрі відкрили 14 вересня 2008 року.
У 1930-і й ще на початку 1950-х років тут, на околиці міста, був розташований спеціальний об’єкт НКВС, де ховали розстріляних жертв політичних репресій. За різними даними, на цьому місці репресивні органи розстріляли від 50 до 100 тисяч людей, тут же й поховані ці тисячі жертв комуністичного режиму. До проектної документації меморіалу додана довідка Служби безпеки України про «спецоб’єкт НКВС» – 9-й кілометр Запорізького шосе, визначений як місце поховання політв’язнів, засуджених до «найвищої міри покарання».
Голод прийшов на Дніпропетровщину ще у 1931-му. Наприкінці цього року багато колгоспів і селян області залишилися без запасів зерна через жорсткий план хлібозаготівель. Селяни почали голодувати. Села, які не виконували плану хлібоздачі, заносили на «чорну дошку»: їхнім мешканцям заборонялося полишати межі населеного пункту, доки не буде повністю виконано план. 228 колгоспів Дніпропетровщини було занесено на такі «чорні дошки», деякі з цих сіл вимерли.
У 1990-і на Запорізькому шосе відкрили пам’ятний хрест, а 2008-го року – найвищий в Україні меморіал жертвам Голодоморів та політичних репресій у вигляді фігури знесиленої жінки з померлою дитиною на руках.
Автор – скульптор із Кам’янського Гарнік Хачатрян.
Композиція вирізана з чотирьох гранітних брил вагою по 10 тонн кожна. Висота пам’ятника – 6,4 метра.
Загалом на Дніпропетровщині встановлено 179 пам’ятників і пам’ятних знаків загиблим від голоду 30-х років.
СУМЩИНА. ПРАВДИВЕ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОДНУ СМЕРТЬ
На Сумщині про страшні події 1932-1933 років нагадує комплекс споруд обласного Меморіалу пам’яті жертв Голодомору у селі Піски Буринського району. Серед багатьох інших, яких торкнулося тоді це лихо, цей населений пункт вирізняється тим, що тут документально доведено: люди у ті роки вмирали саме від голоду.
Автором проєкту, за яким споруджено Меморіал, є художник і письменник, мешканець села Успенка цього ж Буринського району Микола Бондаренко, відомий також як автор знаменитої «Кулінарної книги» Голодомору, де в малюнках розказано про те, що люди вживали у їжу, щоби вижити в ті страшні часи.
Зустрічаючись із ним у 2018 році, щоб потім розповісти про це видання, журналіст Укрінформу поцікавився також історією створення Меморіалу. А вона виявилася гіркою.
- От кажуть, «фашисти». Так, було таке. Але давайте порахуємо – скільки у нас на Буринщині людей загинуло під час німецької окупації? А скільки під час Голодомору? Виходить – у рази більше саме від голоду, – розповідав тоді Микола Михайлович.
Як найбільш яскравий приклад він навів село Піски, де завдяки керівникові краєзнавчого гуртка «Пам’ять» Антоніні Коров’яковській збереглися прямі свідчення того страшного часу.
Мова йде про якимось дивом уцілілу книгу реєстрації актів про смерть мешканців Пісок за 1933 рік. Там із 7 січня до 25 серпня 1933 року зареєстровано 1185 смертей селян, а це майже дві третини населення Пісок, у яких до цього у 600 дворах проживало 2140 людей. І навпроти прізвища кожного з них – причина: «безбілковий набряк», тобто, простими словами — смерть від голоду. Як відомо, більшість правдивих документів про Голодомор того часу були знищені.
Від мешканки села Олександри Биченко, 1914 року народження, яка пережила три голодомори, Коров’яковська дізналася, що померлих збирали по селу і звозили до омшаника (ями для зимівлі бджіл) колишньої пасіки розкуркуленого заможного місцевого селянина Сави Шевцова, який не захотів іти до колгоспу. Ця яма стала місцем поховання близько 250 пісківчан. Згодом її засипали землею, приховавши таким чином сліди злочину.
Про почуте Антоніна Коров’яковська розповіла Бондаренку, порушивши питання про створення на місці поховання пам’ятника. Художник підтримав її задум і розробив проект Меморіалу, який було урочисто відкрито 24 листопада 2008 року.
Обласний Меморіал жертвам Голодомору 1932-1933 років у селі Піски є національною пам’яткою історії та культури України.
(Далі буде)
Юлія Байрачна, Ірина Чириця, Людмила Блик, Сергій Ханін. Укрінформ
