Знайомтесь, Антон Дробович - наступник Володимира В’ятровича на чолі УІНП

Кабінет міністрів призначив Антона Дробовича главою Українського інституту національної пам’яті, який раніше очолював Володимир В'ятрович (нині народний депутат від фракції «Європейська солідарність»). Пан Дробович - кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології університету ім. Драгоманова. Він є експертом з питань освіти та культури, автором багатьох наукових праць. А от істориком за фахом він не є.

Що ще відомо про нього?

Антон Едуардович Дробович — 33 роки, киянин, одружений.

Закінчив Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова: магістр філософії, кандидат філософських наук, магістр правознавства. Також випускник програми "Цінності і суспільство" The AspenInstitute Kyiv.

У 2014 році захистив кандидатську дисертацію, має понад 50 наукових публікацій в галузі філософії, культурології та антропології, співавтор навчально-методичних посібників і програм, а також низки експертних матеріалів на тему соціального розвитку, освіти і культури в провідних українських ЗМІ.

У 2011-2012 роках працював журналістом і керівником аналітичного відділу незалежного інформаційного агентства, яке займалося висвітленням питань освіти, науки і молодіжної політики.

Дробович є експертом у сфері освіти і культури, дослідник міфології і сучасних комунікацій, арт-критик, член правління Молодіжної асоціації релігієзнавців. Працює доцентом кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (там же і викладає на кафедрі культурології) і експертом Інституту суспільно-економічних досліджень. Лауреат ІV мистецтвознавчого конкурсу Stedley Art Foundation. Досліджував - реалізацію державної політики, нормативно-правове забезпечення реформ у сфері освіти і культури; ефективне управління і "розумні інвестиції" в державні установи культури; формальну і неформальну освіту дорослих; стратегування і комунікації в освіті і культурі.

Крім того, новий глава Інституту нацпам'яті має успішний досвід роботи в органах державної влади, зокрема, на посаді радника міністра освіти і науки України (якого саме – поки що з’ясувати не вдалося), керівника служби стратегії музейного планування і розвитку "Мистецького арсеналу".

З декларації Антона Едуардовича за 2018 рік відомо, що він має дві квартири у спільній власності (33%), автомобіль Volkswagen Polo 2004 року. Заробітна плата отримана за основним місцем роботи (Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова) склала 93318 грн і 52970 за роботу в БО "Фонд підтримки міжнародного співробітництва України". Також має дохід від зайняття підприємницькою діяльністю – 357393 грн.

Про майбутнє УІНП, декомунізацію, політику В’ятровича, червоні лінії...

Наприкінці листопада "Історична правда" запропонувала фіналістам конкурсу “на посаду” - Антону Дробовичу та Василю Яблонському - відповісти на 7 запитань, щодо їхнього бачення минулого і майбутнього Українського інституту національної пам'яті. Новопризначений його глава тоді відповів так:

А. Дробович: “Чому я іду на посаду голови УІНП? Хочу зробити офіційну політику пам'яті в Україні більш виваженою та ліберальною.

Щодо трьох речей, які є моїми особистими пріоритетами у національній політиці пам'яті - це результативність та зрозумілість діяльності УІНП для платників податків. Щоб інституція не сприймалася як рупор агітації, ідеологічної боротьби чи пропаганди, а стала зрозумілим для громадян інструментом налагодження суспільного діалогу та зміцнення здорової ідентичності. Історична чесність та посилення інтелектуальної моди на критичне мислення в питаннях політики пам'яті. Збільшення рівня інклюзивності офіційної пам'яті – докладати більше зусиль із збереження пам'яті про спільну історію українців та українських поляків, євреїв, вірмен, татар, греків, болгар та інших. Ми є дуже різноманітною політичною нацією і це має краще відчуватися в діяльності УІНП.

Як я можу оцінити діяльність Володимира В'ятровича на посаді Голови УІНП? В'ятрович і його команда зробили багато роботи і дуже голосно заявили про неї. Мені подобаються далеко не всі рішення та методи, якими вони діяли. Деякі речі хочеться переробити або завершити в інший спосіб. Але слід віддати належне цим людям – це чи не перший випадок в історії української незалежної держави, коли хтось так пристрасно і рішуче здійснював гуманітарну політику. Вони мали волю, силу і чин. Чи сподобалося це більшості громадян? Щодо цього є питання.

Червона лінія в українсько-польських дискусіях щодо Другої світової війни — якою вона є? В усіх подібних дискусіях, на мою думку, червоною лінією є історична правда, чесність. Лише нею не можна нехтувати. Решта є значно менш принциповим.

Власне, чи закінчено декомунізацію? Ні. Тут ще слід багато над чим попрацювати як в площині юридичній, так і в практичній, особливо, що стосується буденного мислення громадян. Навздогін — чи потрібна державна політика деколонізації? Як частина більш загальної політики формування сучасної, незалежної та успішної політичної нації.

І останнє... Три книги з історії України, які справили на мене найбільший вплив. Це "Сказання про війну козацьку" Самуїла Величка, "Бабин Яр" Анатолія Кузнєцова та "Червоне століття" Мирослава Поповича.

Стриманий песимістичний скептицизм: Володимир В’ятрович та Йосип Зісельс оцінюють нового директора УІНП

В коментарі Укрінформу колишній очільник Українського інституту нацпам’яті, а нині народний депутат Володимир В’ятрович розповів, що із своїм наступником особисто не знайомий, утім від почутого й прочитаного склалися певні застереження.

“У першу чергу — це участь Антона Дробовича в проекті меморіального центру “Бабин Яр”, який профінансований російськими олігархами, і який, між тим, був і є альтернативним до того, який ми втілювали за участю української держави, тобто Мінкультури та Інституту нацпам’яті. Пробачте, але я не вірю в якісь благочинні цілі російських “грошових мішків”, а тим більше в такій чутливій темі української історії, як Бабин Яр, - каже В’ятрович. - Інше — це його заяви щодо подальшого бачення політики нацпам’яті, які, на мою думку, є нерозумінням того, в якій ситуації знаходиться Україна, в чому полягає політика Інституту тощо. Гадаю, це розворот в інший бік, зокрема, в гуманітарній політиці. І йдеться тут про значно ширший контекст усього того, що нині відбуваються. Приміром, у питанні кадрових призначень/не призначень, як ото — мовний омбудсмен, глава Держкіно... На жаль, більшість успішних ініціатив, які реалізовувалися протягом останніх п’яти років, зараз, як мінімум, призупинилися. Надіюся, що тимчасово, і в подальшому ми станемо свідками такої гуманітарної політики, яка не наближатиме нас до Росії, а, навпаки, ще більше віддалятиме. Однак щодо останнього маю внутрішню тривогу. Оцінюю все це зі стриманим песимізмом, на превеликий жаль. Тож поки що підстав для віри в те, що попередня політика УІНП продовжуватиметься — досить мало”.

Громадський діяч, співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України, один із співзасновників Руху опору капітуляції (РОК) Йосип Зісельс також звернув увагу на те, що Антон Дробович працював з російськими олігархами.

“Дробович дотичний до проекту, започаткованого російськими бізнесменами Фрідманом, Ханом і Фуксом — музей “Бабин Яр”. Індивідуальні якості, тобто який із нього професіонал (хороший чи поганий) і так далі — про це мені нічогісінько невідомо. Утім факт співпраці під час війни з російським проектом — уже бентежить. Тому зараз я дивлюся на це призначення через призму стриманого скепсису, бо маю певні сумніви стосовно того, як і на що саме налаштована нова влада, окремі представники якої, вибачте, але з тих чи інших причин не є повною мірою проукраїнськими. Звісно, як покаже себе Дробович, чи бунтуватиме він проти певних вказівок, які надходитимуть згори, власне, чи дадуть йому поле для маневру, чи, навпаки, він стане кимось на подобі “керованого” глави Інституту нацпам’яті часів Януковича — для конкретніших оцінок потрібно більше часу. Все може бути.... Однак зважаючи на те, що влада сьогодні не дуже налаштована позирати в сторону гуманітарних аспектів розвитку нашого суспільства, ідентичності, мови, літератури, мистецтва. Ну, ловіть мене на слові, бо якщо помилюся — вибачуся”, - резюмував пан Зісельс.

Мирослав Ліскович. Київ