Головним калібром – по своїх? Які інструменти інформвійни неприпустимі у використанні

Пропаганда – це завжди війна. І як кожна війна, вона буває міждержавна чи внутрішня.

Особливості нашої пропагандистської війни – в тому, що вона й міждержавна, й внутрішня одночасно. Причому внутрішній ворог дедалі частіше сприймається більш небезпечним, ніж зовнішній.

«Нам не так страшні московські воші, як страшні українські гниди», цитують Симона Петлюру. Навіть колеги-журналісти впевнені: а що тут не так? Хіба внутрішній ворог не підступніший за зовнішнього? Хіба умовний Шуфрич не гірший за умовного Гіркіна?

Все, як у Сталіна: чим міцніший соціалізм, тим підступніший внутрішній ворог, тим гострішою є класова боротьба?

До речі, Симон Васильович ніколи цієї фрази не вимовляв. В усякому разі, в серйозних джерелах її нема. Писав про московських вошів, про «своїх» гнид, але не називав їх «українськими». І того, що вони страшніші за московських, – теж немає.

А якщо так – то це фейк, пропагандистська міна-розтяжка, невідомо ким і коли поставлена, аби був привід підозрювати одне одного. Аби слово «українська» асоціювалося із словом «гнида». Підстава для одних українців вважати гнидами інших. Хіба ви цього не відчуваєте?

Це – фантом війни на винищення, війни в кордонах однієї нації.

У внутрішній війні (як гарячій, громадянській, так і міжпартійній, інформаційній), на відміну від міждержавної, завжди є свої обмеження. Тут не використовують зброю масового враження. І це мудро, бо ж переможцю ще жити на цій землі, й зазвичай – разом із тими, кого він переміг.

Думки-віруси, які подають «внутрішнього ворога» страшнішим за зовнішнього, – руйнують ці табу. Вони закликають до ненависті стосовно своїх співгромадян іноді тільки за те, що ті прагнуть будувати спільну ідентичність за лекалами, неприйнятними для іншої частини спільноти.

Не бити пропагандистськими «Градами» по співгромадянах – це певний моральний закон нації. Втім, його навчилися долати безболісно: треба тільки уявити собі, що ті, кого ти ненавидиш, – зовсім не українці, а агенти, завербовані чужинцями. Або, як тепер люблять казати, «консерви». І коли цих консервів назбирається доволі, то можна й шандарахнути по них чимось балістичним.

До чого я веду? Той, хто довго був на «передку», по звуку знає – що прилітає від ворога – якого калібру, з якої гармати. Що із дозволених мінськими домовленостями, а що – заборонене. Так і мені, як журналісту, одразу видно – хто і з якої зброї гатить у інфопросторі. Я міг би скласти власну класифікацію, але пошлюся на британського філософа Філіппа Тейлора, який ще наприкінці минулого століття це зробив, вирізнивши шість найбільш небезпечних «боєприпасів розуму» (Munitions of the Mind).

ЩО Ж ЦЕ ЗА ІНСТРУМЕНТИ?

Перший – звинувачення у звірствах. А особливо у звірствах щодо жінок і дітей. Усі одразу згадають розіп`ятого хлопчика. Але цей «боєприпас» не обов`язково має бути фейком. Це може бути реальний факт, до якого прив`язують «ворожих диверсантів», або опонентів із числа політиків. Не дай Бог, знайдуть партійний слід якогось ґвалтівника – вся партія одразу ж стає партією ґвалтівників. Чи педофілів (як сталося років 10 тому на виборах президента). Простежте за резонансом кожного побиття чи вбивства – дитини, ветерана АТО, активіста – замовників одразу шукають серед власних ідейних опонентів.

Другий «боєприпас» – це роздмухування ставок, які стоять на кону. Мовляв, дамоклів меч завис над усім, що дорого – свободою, вірою, традиціями. І краще вбити ворога чи вмерти самому, аніж поступитися ними.

Третій – дегуманізація супротивника. Позбавити його людської подоби, порівнявши або з худобою (свинарчуки), або з непотребом (шмаркля). Або ж навпаки – піднести в патетиці до інфернальної стратосфери, назвавши демоном, дияволом, чортом. Або проштампувати – з приводом чи без – тавром «фашист». А ще краще – Гітлер.

Четвертий – поляризація. Коли на щит піднімається гасло: «Хто не з нами, той проти нас!». А отже, немає нейтральних, немає поміркованих, немає тих, хто хоче бути посередником у мирі – є лише зрадники й прихвостні.

І як противага «демонам» – п`ятий снаряд: заяви про власну божественну місію. Коли на твоєму боці – бог, єдиний і неповторний, а значить – ти приречений на перемогу. Коли хресні ходи перетворюються на політичні демонстрації. Коли вожді – серед ікон і на іконах, і Небо – посилає знаки обраності.

І, нарешті, найпотужніший – метапропаганда. Це те, що б`є не в ціль, а по площах. Не розвінчує окремих пропагандистських посилів ворога, а тотально заперечує все, що виходить від нього, чи від того, кого ми з ворогом асоціюємо. Це – генератор недовіри оптом, а не в роздріб. А якщо повернутися до пункту № 4 (де «хто не з нами, той проти нас»), то дискредитації підлягає все, що не є нашою власною пропагандою.

Все це – інструменти величезної емоційної сили, свого роду круговий емітер постправди, який випалює напалмом усі спроби критичного мислення в інформаційному полі. Він, пише Тейлор, незамінний під час війни.

Якщо ви хочете бути справжнім пропагандистом, беріть на озброєння ці тейлорівські боєприпаси, сміливіше, без докорів сумління. Адже пропагандист – не така вже й ница професія, це не кат, що страчує беззбройних, це бойовий офіцер, що закликає бійців підніматися у наступ.

Пропаганда – це блок-пости на кордоні свідомості, які чатують на чужих.

Але це – за умови, що її не використовують у внутрішніх міжусобицях. Бо тоді ці «боєприпаси розуму» б`ють по тих, хто ближче, вражають тих, хто беззахисніший. Вони не дістають ворогів, чиї лоби захищені бронею власних догм, вони розраховані на своїх і на тих, хто ще не визначився.

Погано, коли така «стратегічна зброя» руйнує країну з середини. Коли окопи простягаються не перед російськими військами, а впоперек країни. І Путін – уже не головний ворог, а лише інструмент для викриття ворогів серед нас (пам`ятаєте: щоб із тебе зняли підозри – варто було заспівати відому пісеньку?).

На щастя, на повну потужність у наших міжпартійних війнах цей пекельний тейлорівський арсенал не діє.

Але щось із того ми вже бачимо – і це тривожить все більше. За спинами мирних дискусій хтось уже клацає на відео затвором калаша. Уже живе в ефірі й мережах: «Хто не з нами, той проти нас». І вже розчохлили кожен свої «святині». І в суперечках щодо пам`ятників між тінями Жукова і Бандери промайнула уже (причому з обох боків) тінь Гітлера. Ще трохи, й загуде головний калібр…

Пропаганда – це надто травматична зброя для з`ясовування, хто матері-Україні миліший. Щоб потім вивести народ із пропагандистського угару, потрібні роки реабілітації, вичавлення з душі ненависті й підозр. Скалічений у фейсбуківських баталіях пересічний українець може назавжди втратити здатність критично мислити. Або, найшвидше, ніколи її не набути.

Євген Якунов. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства