3 квітня. Пам’ятні дати

3 квітня 1990 року, на сесії Львівської міської ради, депутати першого демократичного скликання під головуванням тодішнього міського голови Богдана Котика ухвалили історичне рішення підняти жовто-блакитний прапор на будівлі міської Ратуші. До того український стяг майорів над Львовом 72 роки тому, й підіймали його Січові стрільці. Варто нагадати, що у 1990 році Україна була ще УРСР, правили нею комуністи і підняття українського національного стяга сприймалося в Києві як «акт місцевої самодіяльності». До речі, перше за радянських часів публічне підняття українського прапора теж відбулося у Львові. 26 квітня 1989 року на площі Ринок під час велелюдного мітингу, присвяченому третім роковинам Чорнобильської катастрофи, один із активістів Товариства Лева підняв жовто-блакитний український прапор з вишитим на ньому золотим тризубом. Але першим українським містом де було піднято синьо-жовтий прапор над будівлею міської ради був Стрий. Сталося це 14 березня 1990 року. Наступним став Тернопіль – 23 березня 1990, потім – Львів, Івано-Франківськ. Першим містом за межами Галичини став Житомир. Там офіційно вивішали національний стяг 13 червня 1990. До Києва черга дійшла 24 липня 1990 року, коли на Хрещатику, біля будинку Київради було піднято синьо-жовтий прапор. Львів’яни щороку відзначають День підняття українського прапора над міською ратушею, адже це стало важливим кроком на шляху до відновлення незалежної держави. Спочатку відбувається урочисте богослужіння, а потім віче з нагоди чергової річниці підняття національного стяга в місті. Після урочистої  церемонії підняття прапора над Ратушею львів’яни виконують гімн України. Участь у заходах зазвичай беруть представники громадськості, священики всіх конфесій, депутати, працівники міської ради, міські голови Львова.

Ювілеї дня:

Цього дня народився Олесь Гончар (1918-1995), український письменник і громадський діяч. Автор повісті «Земля гуде», романів «Прапороносці», «Людина і зброя» (Державна премія ім. Т. Шевченка), «Тронка», «Твоя зоря», «Собор». Письменник – автор сценаріїв кількох художніх фільмів, за його творами поставлено спектаклі та оперу. Народився Олесь Гончар на Полтавщині. Навчався у Харківському університеті, але навчання перервала війна. У складі студентського батальйону Гончар добровольцем пішов на фронт. У 1946 році закінчив Дніпропетровський університет. Перші літературні спроби молодого письменника – оповідання й повість – з’явилися ще 1938 року. Перебуваючи на фронті, писав вірші, які публікувались у фронтовій газеті. У повоєнні роки розпочав діяльність професійного літератора. Письменник чимало зробив для утвердження української мови, послідовно і самовіддано обстоював її державний статус. Стояв біля витоків створення Народного Руху України.

96 років від дня народження Марлона Брандо (1924-2004), американського кіноактора. Знімався у фільмах: «Дикун», «Трамвай «Бажання»», «В порту» (премія «Оскар», 1954), «Останнє танго в Парижі», «Хрещений батько» (1972; премія «Оскар», яку він відмовився отримувати на знак протесту проти дискримінації індіанців), «Апокаліпсис наших днів», «Осінь патріарха», «Дезіре» та ін. Брандо з його «брутальною харизмою» був першим у Голлівуді, хто перейшов до гри за системою Станіславського (там її називали «Методом»), прийнявши її цілковито і беззастережно. Він був першим, хто порушив лаковану театральність американської «фабрики мрій». Брандо не грав, а жив у кадрі. І був надзвичайно переконливим у цьому. Після нього з’явилась плеяда блискучих американських акторів, таких як Джеймс Дін, Джек Ніколсон, Пол Ньюман, Роберт Де Ніро, Аль Пачіно (і, навіть, кращі актори наступного покоління: Шон Пен, Джонні Депп, Едвард Нортон). Усі вони є його послідовниками. У Брандо була нелегка доля і майже не було дитинства. Його мати спилася, батько завжди був ним невдоволений. Няня, яку він обожнював (вона ж бо заміняла йому батьків), кинула його заради сумнівного коханця. Все це, значною мірою вплинуло на формування його характеру та творчої особистості. В автобіографічній книзі «Пісні, яких навчила мене мати» Брандо пише: «Моя невпевненість у собі подарувала мені здібність наслідування. Тому що дитина, яка відчуває себе небажаною – постійно примірює на себе якусь нову особистість – таку, яку б всі з радістю прийняли». Останні роки життя актора супроводжували постійні скандали (11 дітей, декілька дружин, надмірна вага, лінь і т. п.), але це жодним чином його не обходило. Як і не обходила його власна популярність. «Господи! Та ви ж геній!», - полишивши натяки, вигукнула тележурналістка, беручи інтерв’ю у актора. Брандо, на очах потемнівши з виду, одразу ж парирував: «Певно, ви смієтеся. Я – геній? Геній це Моцарт, Мікеланджело… Треба бути обачнішою з такими словами…»

90 років від дня народження Гельмута Коля (1930-2017), німецького політика і канцлера. Гельмут Коль очолював уряд ФРН з 1982 по 1998 роки. Саме за його каденції і багато в чому завдяки його зусиллям Німеччина знову стала єдиною країною. Разом з тим завдяки Гельмута Колю і його вірі в єдину Європу був підписаний Маастрихтський договір, який заклав основи Євросоюзу і привів до введення єдиної європейської валюти.

Роковини смерті:

170 років з дня смерті Петра Прокоповича (1775-1850), видатного українського бджоляра-експериментатора. Закінчив Київську академію, після чого пішов на військову службу. В 1798 році вийшов у відставку в чині поручика, повернувся до рідного села (с. Митченки на Чернігівщині) і зайнявся бджільництвом. У 1814 році Прокопович винайшов рамковий (втулковий) вулик. Першим у світі одержав чистий сотовий мед без розплоду і попереднього знищення бджіл. Прокопович створив і очолював (1828-1850) першу в Україні школу бджільництва. В 1843 році цю школу в с. Пальчики відвідав Тарас Шевченко. Ім’я Прокоповича в 1975 році присвоєно Українській дослідній станції бджільництва – нині Інститут бджільництва імені П.Прокоповича.

День пам’яті Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), української співачки (лірико-драматичне сопрано), педагога. Одна з засновників Харківського українського театру опери та балету (1925-1935). Солістка Київського театру опери та балету (1935-1953), професор Київської консерваторії. Створила понад 70 вокально-сценічних образів. Серед найяскравіших – партії Оксани, Одарки («Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського), Наталки, Терпилихи, Насті, Панночки («Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Утоплена» Лисенка), та ін. Кар’єру професійної оперної співачки Литвиненко-Вольгемут починала на сцені першого українського професійного театру (до речі, музично-драматичного), керованого Миколою Садовським. Маючи здатність розпізнавати таланти, Садовський одразу ж зважився довірити юній артистці роль Оксани у «Запорожці за Дунаєм». Ось що писав з цього приводу Максим Рильський: «Коли Марія Литвиненко вступила на сцену українського театру Садовського, вона зразу ж засяяла своїм світлом. В сузір’ї зійшла нова «зірка». Ми, молодь…, які до хрипоти викликали улюблених акторів і кидали свої шапки на сцену, до ніг улюблених артисток…, зразу п’яніли від думки, що прийшла в український театр велика сила, артистка видатного сценічного обдарування, з чудовим за красою голосом». Варто зазначити, що співачка була знайома з Федором Шаляпіним, Леонідом Собіновим, Лесем Курбасом та багатьма іншими видатними особистостями свого часу.