Як історичне минуле стає ідеологічним теперішнім. З дискусії публічних філософів

Розмова про історичну пам’ять (вона відбулася дистанційно й транслювалася на каналі Укрінформу), яку ініціював Міжнародний центр оборони та безпеки Естонії (ICDS) в межах програми "Cтійка Україна", була і цікава, й знакова.

Естонія – чи не єдина з колишніх пострадянських республік, якій вдалося подолати історичний виклик та випробовування “побєдобєсієм”. Нагадаємо, що 2007 року після масових заворушень і протестів цій країні вдалося перенести поховання радянських військових та пам’ятник радянському солдату з району міста на військове кладовище. Це супроводжували масові зіткнення прихильників радянської історіографії та естонських націонал-патріотів. Цікаво, що через сім років після анексії Криму естонські газети вийшли із заголовками про те, що вони мали рацію, коли перенесли пам’ятник, бо нащадки “переможців” і зараз мають експансіоністські плани щодо колишніх територій.

«Як історичне минуле стає ідеологічним теперішнім?» – так називався захід, виступали на якому професор Українського католицького університету Ярослав Грицак, голова Інституту Національної пам’яті України Антон Дробович, політичний коментатор Deutsche Welle Костянтин Еггерт і голова відділу зв'язків з громадськістю та співробітництва Інституту історичної пам’яті Естонії Сергій Мєтлєв.

Ми подаємо найбільш цікаві думки та рецепти від учасників дискусій, для зручності розбивши їх на ключові пункти.

1. ЧИ МОЖЛИВИЙ СПІЛЬНИЙ НАРАТИВ СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА РОСІЇ?

Ярослав Грицак, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету:

- Спільний наратив неможливий. Щоб був спільний наратив, має бути спільна історія. У будь-якій спільноті наратив (навіть у межах однієї області) може бути різний. Україна, наприклад, різна культурно, регіонально, мовно, їй важко вибудувати спільний наратив. Моя колега написала книгу про пам’ять прикордонних територій. За її спостереженнями, Бєлгородська область (регіон РФ, що межує з Харківщиною, – ред.) має на території лише один тип пам’ятників, Харківська має різні пам’ятники - від Бандери до Жукова. Єдина пам’ять є хіба у Львові. Показовим є музей на Прикарпатті: там є кімната дивізії СС «Галичина», кімната УПА й кімната Ковпака – і всі три поруч. Це стан української пам’яті. Кожна влада хоче уніфікувати, і це нікому не вдається. На щастя. Ми у нас маємо демократію пам’яті за замовченням. Вона об’єктивно така є. Тим більше, коли такі різні країни, як держави Балтії, Польща, Україна, Росія.

Костянтин Еггерт, політичний коментатор Deutsche Welle:

- Діалог та взаємодія із Росією щодо історичної пам’яті в умовах гострої конфронтації сьогодні нереальний. Колись РФ зможе об’єктивно подивитися на свою історію. Концепція, яку просуває Кремль сьогодні, – значно більше, ніж частина політичного процесу. Це створення нової російської ідентичності шляхом спеціально підібраних сторінок історії. Завдання Путіна – створити оновлену історію РФ, де є лише приводи для радості й де нема приниження після поразки в холодній війні.

Концепція історії РФ зведена до кількох років двадцятого сторіччя. Друга світова війна вибрана у якості механізму, навколо якого крутяться всі елементи російської ідентичності. Відбувається повзучий перегляд перебудови та спадку єльцинської доби. Чому така важлива Друга світова? Тому що це період, коли народ РФ пішов на війну попри те, що його тиранив найбільш жахливий диктатор людства. Це важливо для концепції, що російська влада завжди має рацію, і підкорення владі – чи не головна громадянська чеснота.

Історія використовується для обґрунтування існування його режиму сьогодні. Не бачу, що ситуація зміниться. В Думі запропонували, що постанова з’їзду 1989 року, яка засуджувала пакт Молотова-Ріббентропа, – недійсна.

Пакт Молотова-Ріббентропа пропонується як «взірець дипломатії», де наявні пропаганда та легітимізація цинізму, існує лише право сильного. В РФ історія – прикладна штука, яка впливає на день сьогоднішній (РФ права; ми переможці; від нас нічого не залежить; цинізм)... Будь-який конфлікт ставлять у контекст Другої світової. Росія виставляє чіткі лінки: “НАТО сьогодні – це Гітлер учора. Бандерівці сьогодні – поліцаї вчора”.

Поки не зміниться політичний режим, поступу не буде. Свідомість не змінюється так швидко, як жителі Кремля.

Сергій Мєтлєв, голова відділу зв'язків з громадськістю та співробітництва Інституту історичної пам’яті Естонії:

- Керівництво Росії не припускає, що у Східній Європі є серйозні дослідницькі установи, які займаються чесною історичною наукою, вивчають всі доступні матеріали і створюють книги, які матимуть вагу наступні сто років. Тому вони не сприймають резолюції ЄС, які засуджують жертв нацизму та комунізму, більше того – формують концепт радянського режиму, як жертви та страждальця. За переконанням російської влади, радянський наступник Росія повинна захищати «концепцію великої перемоги» тими ж методами, якими переслідували прихильників незалежності у радянський час. Мер Праги (він перейменував площу, на якій стоїть російське посольство, на площу Нємцова – ред.) попросив державну охорону через те, що отримав загрози фізичного знищення. Поки що в Росії не склалося чесної історичної науки. Ми мусимо підтримувати тих росіян-вчених, які працюють з російським суспільством. Наш обов’язок – підтримувати чесних істориків РФ, це буде просто місіонерська діяльність на благо іншого суспільства...

2. ЧИ МОЖЕ МІФОЛОГІЧНИЙ ДИЗАЙН, АБО МІФОТВОРЧІСТЬ, НАШКОДИТИ У ТВОРЕННІ ОБ’ЄКТИВНОГО ІСТОРИЧНОГО НАРАТИВУ?

Ярослав Грицак:

- Не знаю, чи існує об’єктивний наратив. Тільки погані історики думають, що вони об’єктивні. Кожен добрий історик знає, що він суб’єктивний, просто наскільки далеко він заходить у своїй суб’єктивності. Коли ми знаємо свої обмеження й готові їх перебороти – інша річ. Наша мета – не створити спільний наратив, а об’єктивно примирити наші народи щодо певних подій. Щоб ми могли жити без отрути. Навряд чи Кромвель може помирити ірландців та англійців, можна мати фігури, які роз’єднують, але головне – жити в мирі.

Антон Дробович, голова Інституту національної пам’яті України:

- Будь-яка ідентичність – набір різних історій про самих себе. Для того, щоб ідентичність побудувати, слід відновити пам’ять про багато подій, які були втрачені, сфальшовані, приховані. Опонування та відновлення суб’єктності й пам’яті — один з наших викликів. І на цьому відновленому полотні слід сфокусуватися. Велика гуманітарна задача — конструювання себе як політичної нації – до кінця не виконана через те, що перед Україною стояли тисячі інших задач. Але Україна існує, і в міру того, як божеволіє Росія, намагаючись захопити Україну військово та ідеологічно, – зростає виклик захисту від фальсифікації. Ви ставите запитання: “Як історичне минуле стає ідеологічним?” Це одвічне питання. Коли Вергілій писав Енеїду на замовлення імператора – робив те саме. І вони збудували на цьому свою ідентичність. Японські Кодзікі – той самий приклад. Історичне минуле завжди може ставати ідеологічним теперішнім. Запитання – у тому, як ми, чесні історики, це контролюємо? Чи даємо владі по жопі, коли вони надмірно втручаються. Наша задача – не зробити з цього тоталітарну машину, яка буде користуватися мільйонами перекручених душ. Днями в інституті Нацпам’яті відбулася внутрішня дискусія. Українці в Радянському союзі – ми окуповані чи ми колаборанти? Якщо друге – чи ми причетні до великого терору чи Голодомору? Чи не причетні? Чи ні, суцільно жертви. Не обов’язково ми швидко знайдемо відповідь. Але ми це питання ставимо. І маємо чесно відповісти на нього. Пошук правди та відповідальність за неї – краще та сильніше за брехню чи замовчування.

3. ЧОМУ ЕСТОНІЇ ВДАЛОСЯ?

Сергій Мєтлєв:

- Естонія пройшла і завершила свій шлях формування ідентичності та розібралася з минулим. У нашій країні вивчення радянської доби розпочалося 1989 року, коли почали публічно про це говорити – акцент робився на дослідженнях репресій. Репресії – стовп, завдяки якому можна було розуміти, що відбувалося. Радянське суспільство було репресивним і репресії віддзеркалюють цілі керівництва – від колективізації зі знищенням укладу до арештів діячів довоєнної республіки.

Естонські історики написали масу книг, присвячених мотивам радянської влади. І це підтвердило те, що країни родинною пам’яттю й так знали. В країнах Балтії сімейне життя та родинні передання, з точки зору історичної пам’яті, сильно відрізнялися від того, чого навчали в школах. І це нам дуже допомогло. Зараз ми займаємося розвитком музею пам’яті жертв комунізму, щоб злити в одну експозицію пам’ять більшості народів, які відчули радянську диктатуру. Мій інститут не займається лише політикою Москви, він займається тоталітарними режимами, і радянським у тому числі. Мені здається, що нам вдалося пояснити нашому суспільству: сутність двадцятого століття – у тому, що Європа була поділена між двома людиноненависницькими режимами. На жаль, в естонському сегменті соцмереж існує багато груп, які ще згадують радянське минуле, згадують радянські пам’ятники, які складені в одному з музеїв і міркують, як краще їх переставити. Вони не навчилися відрізняти сумування за молодістю, перше кохання, вступ в університет – від тюрми, від реалій радянського режиму, і розуміння, що вони жили за дротом, хай він був і за кілька метрів від них. Радянська ностальгія ще стане об’єктом дослідження істориків, бо для таких людей чимдалі від радянського терору – тим кращим стає минуле. Але, на мою думку, Естонія виходить на парадигму примирення із російськомовним населенням. Після перенесення пам’ятника багато з росіян приходили святкувати 9 травня із кулаком у кишені, але сьогодні умовно російська та умовно естонська сторони йдуть на пом’якшення, говорять одне до одного з повагою. Гадаю, що, зрештою, вони прийдуть до 9 травня, як до дати вшанування жертв війни, а не перемоги.

4. ЧИ Є ІНСТРУМЕНТИ ПРИМИРЕННЯ НОСІЇВ РІЗНОЇ ПАМ’ЯТІ?

Антон Дробович:

- Інструмент примирення – повага до носіїв різної пам’яті. Пам’ять – дуже емоційна штука, і коли ми говоримо з носіями, зокрема імперської пам’яті, маємо демонструвати повагу. Це може бути дуже гидка пам’ять, бо згідно з її основами – якщо ти прихильник незалежної України, то ти маєш бути колонізований, це у найкращому випадку. Але деконструювати його тези можна, якщо він відчуватиме повагу. Повага плюс історична справедливість.

Розказати правду, щоб не принижувати людей, можна: “Це був складний час. Ми звільняли Європу, але ставали окупантами”. Правда, розказана обережно по відношенню до співрозмовника, може стати кроком до примирення.

Тут важлива персональна родинна пам’ять. Інститут нацпам’яті допомагає відновити правду людям, які шукають відомості про репресованих рідних. Це великий поштовх: дати їм зрозуміти, що вони не зрадники, вони потрапили в рознарядку терору.

Звісно, слід шукати майданчики для діалогу... З усіма, з ким можна говорити, буде знайдена платформа, з усіма, хто хоче знищити демократію, – ні, але хай їхня дурість буде видна.

Ми мусимо посилювати освіту, яка розвиватиме критичне мислення.

Костянтин Еггерт:

- Для майбутнього Росії важливе створення позитивних перспектив. Сьогодні є соціологічні та емпіричні дані, що людям у Росії починає набридати – постійне перебування всередині радянської історії. Хоча це ще не домінуючий тренд. Наслідки сьогоднішнього виховання для російського суспільства будуть довгі, навіть якщо зміниться влада.

Але у майбутньому історикам доведеться займатися російсько-українським примиренням. Це обов’язково відбудеться. Доведеться припинити війну, росіянам доведеться почати розуміти самих себе, почати поважати себе (бо неповага до інших – наслідок неповаги до себе)... Вони не можуть жити в машині із дзеркалом заднього виду весь час. І тут Україна могла б для чесних істориків надати доступ до архівів. Запит на історію – в РФ великий.

5. ЧИ Є СВІТЛО В КІНЦІ ІСТОРИЧНОГО ТУНЕЛЮ І ЯК ЙОГО ЗНАЙТИ, ПОПРИ ПРОПАГАНДУ?

Ярослав Грицак:

- Часто через історичну пам’ять кажуть про начебто розколотість українського суспільства. Але українська ситуація не безнадійна. Чимдалі в історію – тим більше українці мають згоду, чим ближче – то сваряться. Найбільший розкол триває довкола запитання: чи є Бандера герой, чи він бандит. Але є консенсус. Ющенку вдалося запровадити історичну концепцію Голодомору. Якщо дивитися соціологію, то ви бачите чітке бачення і згоду людей: голод був, він був штучний і це був акт геноциду. Бандера ділить, а Сталін об’єднує. Всі українці кажуть, що останній був злочинець. Як нам діяти у розумінні історії? Найгірший сценарій – повторювати Путіна і фальсифікувати, треба показувати, що він мізерний та смішний у своїх потугах. Він не розуміється в історії. А я маю позитивні приклади. У мене є знайома жінка-росіянка, яка приїхала з Криму до Києва після анексії, вона бізнес-вумен, яка купує неприбуткові бізнеси та робить їх прибутковими. Зараз вона створює книжки з історії для дітей трьох вікових груп: 4-10, 11-15, 16 років. І вона вірить, що продаватиме їх. Таких прикладів багато. І шанси на перемогу є.

Антон Дробович:

- Якщо говорити про ключ до успіху в історичній освіті, для початку слід вирішити. Ми не можемо контролювати розвиток російського історичного психозу, тим більше – російська система не витримує перевірку правдою. В Україні існує багато спокус сказати, що все було погано. Це не так. Хоч як би хто ставився до радянського минулого. Величезний пласт матеріальної та духовної культури таки був створений у ці часи. І величезне методологічне питання – як відділити зерна від плевел. Ми маємо взяти радянську спадщину, навіть негативної сторони – хто з українців був засновником радянських рухів, учасниками терору, згадати, як вони каялися, – але пропустити через критичне сито. Переосмислення важливе. Але як воно має відбуватися?

Ці речі даються дуже важко, велика спокуса, легше написати та спустити методичку. Треба навчитися і зрозуміти, що більшість методів освіти перестане існувати. Слід шукати асиметричні мережеві методи роботи. Люди, які родом з 20 століття, повинні навчитися працювати із новим поколінням.

Костянтин Еггерт:

- Попри важкий час для Росії, це непоганий час для освіти. Продукти в соцмережах, подкасти – роблять свою справу. Контрпропаганда далеко не все, тож варто це розвивати.

Сергій Мєтлєв:

- Переконаний, що чимдалі, то тим більш важливою стає неформальна історична освіта. Музеї повинні мати 3D-окуляри і виходити за межі культури та рідної мовної сфери країни. Соцмережі прекрасні для освіти й доступні – це те, чим слід користуватися.

ПІСЛЯМОВА

Наше агентство багато писало про історичну пам’ять, як арену війни, фальсифікації, пропаганду та фейкові новини й концепції. Мені здається, що у своїй боротьбі за власну історію Україна проходила різні шляхи. До війни еліти не усвідомлювали небезпек російської пропаганди, потім ми навчилися більш чи менш активно реагувати, аж до заборони соцмереж та російських телеканалів, ми створювали і гарно розповідали власні історії. Далеко не завжди ми доходили внутрішньої згоди, але останні роки активно просували націєцентричну історичну версію України.

Зі зміною влади дещо змінилося. Ні, змінився не вектор. Антона Дробовича, наступника В’ятровича, промосковські канали зненавиділи так само швидко, як і головного декомунізатора. Але нам запропонували більше поступливості та лібералізму. Нам запропонували відмовитися від творення міфу, навіть дуже якісного і логічного, та йти шляхом академічної правди й розвивати критичне мислення. Хтось побачить у цьому крок назад, нам же здається, що кожен провідник історичної пам’яті має право на свої підходи. Якщо він думає, що розкладе все по поличках, змусить нас сумніватися, дещо переглянути, та зробить Українську радянську енциклопедію учасницею дискурсу — нехай спробує. Ми залишаємо відкритим запитання – чи можливе формування єдиної політичної нації без спільного наративу цієї нації. Ну, й побажаємо – й українським чиновникам, і собі – досягти бажаного внутрішнього примирення, ні на крок не поступившись правом на власну історію.

Лана Самохвалова, Київ