Квітка-Основ’яненко. I. Оживлений любов’ю

...В останні роки життя в гості до нього зрідка навідувалися друзі, знайомі чи родичі: хто у сиру землю ліг, кого турбували власні неґаразди, кому було шкода гайнувати час. У місті Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко уже ні з ким не товаришував, а так: кланявся, із чемності торкаючись капелюха. Набравши вагу, він важко ходив, тому покинув пішки гуляти, а на службу голова Харківської палати карного суду їздив із візником Лук’яном, від якого й довідався більшість історій, що переосмисленими перетворилися на сюжети його колоритних авторських творів.

Як написав у ґрунтовній монографії “Історії роду Квіток” (2013) відомий харківський краєзнавець Андрій Парамонов:

- Його особливо потішило знайомство з молодим тоді письменником, теж українцем, Євгеном Гребінкою, … котрий проїздом через Харків, винайняв візника та велів йому їхати в слободу Основа. Плентаючи невилазним піском, гість забалакався і був зачарований тим, що візник був знайомий не тільки з Григорієм Квіткою, але і з творами останнього. Під вікном будиночка, де жив Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, 30-річний поет побачив якогось дідка за книгою і запитав:

- А чи вдома пан Основ’яненко?

- А ви чи не Гребіночка, бува? - перепитав уриваним голосом з вікна господар, пізнавши гостя за портретом.

Ото вони посиділи, погомоніли про красне письменство, поручкалися і більше ніколи не бачилися. Згуба провінційного життя повернулась уповні.

***

До сердечних скорбот, дражливої відсутності у сім’ї дитячого сміху, малорухливого способу життя у середині липня 1843 р. додалася прикра застуда, що посилилася до запалення легенів. Одинадцять днів мордувала хворого пропасниця, але таки перемогла… Засновник української художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній національній літературі Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко після тяжкої хвороби у віці 64 років помер о п’ятій годині по полудні 8 (20) серпня 1843 р. на руках коханої, але суворої дружини. Сталося це у його невеличкому будинку, в слободі Основа, у тодішньому передмісті Харкова, у садибі, де письменник провів майже все життя. На похорон літератора раптом зібралось майже все місто:

- Як це Квітка помер?!? Квітка не має права померти!..

Поховали покійного на Холодногорському цвинтарі. На велелюдному похороні у своїй промові перший завідувач Харківської губернської публічної бібліотеки, філолог та етнограф Ізмаїл Іванович Срезневський (1812-1880) образно сказав:

- Пам'ятай, Україно, цю людину! Тут похований той, хто, оживлений любов’ю до тебе, захищав твій звичай та мову.

У тридцятих рокаха наступного століття церкву на цвинтарі знесли, а на тому місті збудували стадіон “Трудові резерви”.

… Буквально за якихось дев’ять років, 31 січня 1852 р., пішла зі світу за чоловіком його дружина, Анна Григорівна Вульф. Небіжчицю також поклали на Холодній горі, поряд із Григорієм Федоровичем. Із часом пам’ятник перенесли до Покровського собору, а звідти - на 2-ге міське кладовище.

Надгробок колишнього голови Харківської палати карного суду із білого мармуру стоїть над кручею, звідки видно весь Харків. А там, де раніше був маєток Квіток, тепер зеленіє парк, що носить ім’я письменника.

***

Український прозаїк, драматург, публіцист, літературний критик і громадський діяч Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився 18 (29) листопада 1778 р. у слободі Основа (тепер - у межах Харкова) у родовому маєтку знаної в Слобідсько-Української губернії заможної поміщицької родини. Щоб ви знали, Харківською губернією вона стала тільки 1835 р.

Його батько, колезький радник Федір Іванович Квітка (1745-1807) служив суддею Харківського полку до скасування слобідських полків 1765 р., потім вимушено пішов на цивільну службу, а у 1783-1798 рр. обирався Харківським повітовим маршалком шляхти. Мав він козацький родовід, що починався з Гадяцького полку Війська Запорозького, чиї славетні представники на Слобожанщині з’явились у XVII сторіччі. Рід той багатий був на полковників та старшин Харківського слобідського полку і Ізюмського слобідськго полку, а також (після скасування полкового уряду) державних та шляхетських діячів Російської імперії. Представники цієї родини ставали українськими просвітниками та літературними діячами. Тож двері їхнього будинку у слободі Основа не зачинялися. За свідченням сучасників, був Федір Іванович Квітка людиною м’якою та товариською, але авторитетною та шанованою; за гостинність і привітність його сусіди навіть називали “хлібосолом”.

Мати, Марія Василівна (у дівоцтві - Шидловська; 1746-1828) походила з давнього заможного роду слобідської шляхти Шидловських і, як на свій час, була жінкою вольовою, вельми освіченою, а стріляла влучніше, аніж більшість чоловіків. Не дивно, що більшість біографів називали її людиною суровою та владною. На схилі літ Марія Василівна вдалася до молитовності і воліла збудувати церкву у своєму маєтку.

Гриць став другою дитиною у родині, раніше на чотири роки народився його старший брат Андрій (1774-1844), який зробив блискучу кар’єру сенатора Російської імперії та отримав чин таємного радника. Пізніше в сім’ї народилися дочки - Марія, Єлизавета, Парасковія.

***

Людиною Григорій виріс набожною, бо щиро повірив, усім серцем.

Дослідники з’ясували, що немовлям внаслідок дитячої хвороби - епідемічний паратит (завушниця, свинка) він повністю втратив зір. За іншою версією, коли дитині не минуло ще й двох років, годувальниця необачно зірвала на оці ячмінець і малюк осліп. Як би так не було, та губернські лікарі та місцеві знахарі нічого заподіяти не змогли, аж раптом, у шестирічному віці, малий прозрів. У 1784 р. Марія Василівна повезла молодшого сина на прощу у Куряж - це за 30 км від Харкова та поставила перед чудотворною Озерянською іконою Божої Матері, головною святинею і покровителькою міста Харкова і всієї Слобожанщини. Там, у храмі Озерянської Богородичної пустелі, що колись стояла за три кілометри від села Мерефів Харківської губернії, Гриць раптом запитав:

- Матусю, а що це за образ такий красивий?

- Хіба ти, дитино, бачиш? - здивувалася Марія Василівна.

- Так, мені розвиднілося, - пролунало у відповідь.

За іншою версією, мати із сином ходили на прощу до Курязького Спасо-Преображенського монастиря (нині - селище Подвірки Дергачівського району), заснованого у 1663 р. у Харківському полку, а у 1917 р. після окупації частини УНР російськими більшовиками розграбованого та знищеного. Стояла обитель за десять кілометрів від Харкова. Марія Василівна повела Гриця туди, бо здавна у мальовничій місцевості били три цілющі джерела, оточена садами і дібровами. Одне люди називали “очною водою”, друге рятувало від внутрішніх хвороб, а третє, за легендою, вважалося “жіночим”. Як переказували, перше й вилікувало малого Гриця Квітку (Основ’яненка), коли малий умився та помолився Озерянській іконі Божій Матері. Ще у XVII столітті над природним джерелом збудували дерев’яний храм преподобного Онуфрія, а в 1753 р. на його місці спорудили кам’яну церкву у стилі українського бароко, тож джерело нібито випливало з-попід престолу церкви і наповнювало святою водою невеличкий колодязь під амвоном.

Побут у родині Квіток вирізнявся простотою, тут глибоко шанували рідну мову, історію, фольклор. Від найменшого до найбільшого, Квітки зазвичай багато читали, постійно влаштовували вистави самодіяльного театру, ініціатором яких був Гриць; особливо любив малий грати персонажі веселі та комічні, бо ріс безжурним мрійником. А ще відмалку майбутній літератор тягнувся до музики, швидко вчився вправно грати на різних музичних інструментах, хоча перевагу, як і Григорій Сковорода, віддавав сопілці. Пригадуєте, як Григорій Савич казали:

- Мені моя сопілка і вівця / дорожчі царського вінця.

***

Здобувши домашню освіту, у 1790 р. схильний до усамітнення Гриць Квітка виявив бажання… вступити до монастиря. Батько сплеснув у долоні, мати погодилася: гаразд, синку, підеш гризти науку до школи Курязького Спасо-Преображенського монастиря. І невдовзі рідний дядько, сам архімандрит обителі (1770-1788) Наркисс (у миру - Микола Ілліч Квітка; ?-1792) забрав в обитель 12-літнього підлітка. Про глибокі знання в класах дяки дбали менше, бо більше дбали про щоденне відвідування церковних богослужінь. Разом із тим, місце було і справді намолене. За часів свого існування обитель у Куряжі стала своєрідною літературною колискою Слобідського краю.

Читаючи небо, як мереживо Господніх знаків, у 1694-1709 рр. настоятелем тут правив архімандрит Онуфрій - перший бароковий поет Слобожанщини, хто попереджав вірян у своїй “Проґностиці”:

- Чловеча слава / Як ся хочешь строй, / Цар и велможа - / Надмешся мало - / Несись покорне, / Мова то стара: / Високо слине, / Марній чловече / З того походить, / Зьвялая трава: / Таки будеш гной. / Червам то збожа. / Аж тя не стало. / Полетишь в горне. / Живот наш пара: / А хутко згине. / В смрод ся облече. / Же зле обходить.

У 1767 р. у пошуках жаданого спокою видатний мандрівний філософ, український письменник Григорій Савич Сковорода (1722-1794) жив у Курязькому Спасо-Преображенському монастирі. Кращого місця українському Сократові годі було й шукати: ретельно зібрана унікальна бібліотека, проста їжа, гаряча молитва, долоня Бога замість даху. Ймовірно, саме тут великий український мислитель і поет, яким захоплювався Лев Толстой, і написав рядки:

- Знайдено гавань - Христа. / Тіло і світе, прощайте. / Годі тріпати мене. / Маю вже спокій, напевно.

Є також відомості, що Федір Іванович Квітка товаришував не лише із козацьким кошовим отаманом, полковником Самарської паланки, бригадиром Російської Імператорської армії, командувачем Чорноморської козацької флотилії Антіном Головатим (1732-1797), а слободу Основа, що потопала серед соснового лісу, часто відвідував і місяцями мешкав Григорій Сковорода, хто відмовляв у ласці царям, бо жив по совісті і дружив виключно по совісті. Ось у такій духовній атмосфері й зростав майбутній батько української художньої прози.

…Знищив славетний Курязький Спасо-Преображенський монастир та у 1920 р. перетворив святиню на колонію для неповнолітніх злочинців імені О. М. Горького радянський, з дозволу сказати, літератор Антон Макаренко. Від монастирських споруд тепер нічого майже не збереглося: якась одна адмінбудівля. Бо, як і за часів А.Макаренка, тут облаштували зразково-показову… в’язницю.

***

Розумієте, що формувало естетичні смаки юного Григорія Квітки, його суспільні погляди, що прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простого люду? Може, тому Григорій Квітка змалку знав напам’ять вірші Григорія Сковороди, байки Семена Гулака-Артемовського, цитував чималі уривки з “Енеїди” Івана Котляревського, захоплювався творами Михайла Ломоносова і Василя Жуковського, Жана-Батіста Мольєра і Міґеля де Сервантеса. У дитинстві він слухав легенди, бувальщини та розповіді про героїчні битви козаків супроти нападників.

На жаль, спочатку не із літературою довелося Григорію Квітці зв’язати власну долю.

11 грудня 1793 г. батько, аби загартувати 16-річного хворобливого сина фізично, віддав його до війська, так у 15 років підліток став вахмістром лейб-гвардії Кінного полку, який до 1805 р. участі в бойових діях не брав. То була якась іронія долі: віддати юнака, котрий все життя лякався коней, у… кінногвардійці.. Гриць витримав рік, написав рапорт про відставку, числився до 13 жовтня 1796 р. “не при справах”, аж поки не опинився в писарчуках Харківського департаменту герольдії.

Потім була здійснена друга спроба стати бравим вояком. У 1796-1797 рр. юнак служив ротмістром Сіверського карабінерного та Харківського кірасирського полків. Однак, брязкання шабелькою аж ніяк не вабило Григорія Квітку, чин штабс-капітана він одержав тільки завдяки своєму дворянському походженню. Написавши у вересні 1797 р. рапорт про звільнення зі строкової служби, відставний офіцер Григорій Квітка забажав, взагалі, постригтись у ченці. Але тоді батько, Федір Іванович не дав на постриг благословення, мовляв, малий ти ще, синку, для духовних подвигів у келії; більше того, Федір Іванович навіть заборонив синові ходити на його могилу, якщо усупереч батьківській волі молодший син стане ченцем.

Повернувшись до цивільного життя, Григорій Квітка прагнув звільнитися від усього того, що обтяжувало, що зв’язувало руки. У тих прагненнях минуло сім років… Змужнів молодший син, остаточно сформувався, перетворившись на 25-річну молоду людину, котра снить і бачить себе в літераторах: як Григорій Сковорода, як архімандрит Онуфрій. Іншого місця, де можна було б повсякчас займатися словом - молитвою та літературою, - аніж обитель, для нього не існувало.

Усупереч батьківській волі 4 травня 1804 р. прем’єр-майор Григорій Квітка подав рапорт про відставку та одночасно написав заяву на ім’я ігумена Курязького Спасо-Преображенського монастиря Іларіона вчинити постриг його у братію.

***

Врешті-решт, коли його військовий рапорт про відставку вдовольнили, із червня 1804 р. до квітня 1805 р. Григорій Квітка відбував послух у Курязькому чоловічому монастирі. Щодуху новоначальний прагнув стати зразковим послушником: відрощував бороду, стягнув груди ременем, уголос читав короткі молитви, слухняним служкою у чорних шатах їздив, стоячи позаду на приступці, за каретою преосвященного. Разом із тим, трудництво не позбавило його світських звичок: у келії стояло фортепіано, на якому брат Григорій складав духовну музику, линули звуки сопілки, шерхотіли сторінки улюблених книжок. Чим було вмотивоване таке рішення?

По-перше, родина Квіток мала славу набожної, а молодшому синові з пелюшок прищеплювали віру в усемогутнього Бога. По-друге, сам Гриць у шість років переконався у силі гарячої молитви, коли одного дня до нього повернувся втрачений зір. По-третє, найбільш важливе як на юнацькі роки… Григорій Квітка закохався в заможну панночку, а шляхтянка згордувала його світлим почуттям; це викликало важкі переживання, депресію, підштовхнуло сховатися від безжального світу, аби виплакати власне горе. Нарешті, й останнє: після перенесеного в дитинстві епідемічного паратиту він ніколи, за висновками лікарів, через ускладнення не міг мати власних дітей. Тож на що мав Григорій Квітка сподіватися? Що йому пощастить створити повноцінну сім’ю та жити простими радощами мирянина? - запитання риторичні.

Ось вам, панове літературознавці, й особисті підстави для виникнення українського сентименталізму, патріархом якого із часом став Григорій Квітка-Основ’яненко.

…Мав рацію Харківський повітовий маршалок шляхти Ф.І.Квітка: ченцем бути молодшому сину не судилося. Кликала його юначі пристрасті інша віра, не келія, а стіл літератора. Як стверджують дослідники, справу пришвидшила одна пригода.

***

Якось парою волів брат Григорій (Квітка) поїхав до Харкова продавати діжки, змайстровані на робочому дворі обителі ченцями-бондарями. У зливу вулиці губернського міста перетворилися на річки, а площі - на болота. Перед самим базаром віз загруз у багні по вісі, звідки воли не змогли витягти.

Намагався молодий ченець підважити плечем, але марне. А тут, на горе, місцеві дітлахи, пізнавши у ченцеві забрьоханого панича, узялися галасливо кепкувати:

- Квітка у багні! Квітка загруз!

Із баюри Григорій вибрався і махнув рукою. Підводу із волами він покинув перед базаром, а сам почвалав додому в слободу Основа.

Мовчки зустрів блукальця батько:

- Я ж тобі казав, - навіть не дорікнув.

Посилаючись на виниклі обставини та слабкість здоров’я, через руки чоловіка своєї сестри Марії штабс-капітана Григорія Івановича Зарудного 26 квітня 1805 р. брат Григорій передав письмове прохання у Слобідсько-Українську духовну консисторію на ім’я єпископа Христофора (в миру - Харитон Семенович Сулима; 1750-1813) звільнити його з Курязького Спасо-Преображенського монастиря. Десяти місяців чернецтва йому вистачило, більше застрявати у житті юнак не бажав. Навіть за відставкою він, як того вимагав статут монастиря, Григорій не з’явився.

***

Минуле ще не відвалилося від нього подібно хвосту ящірки… Деякий час у 1806 р. він намагався ходити у комісарах народного ополчення, у провіантській комісії, навіть у міліції Харківського повіту, але швидко зрозумів: його вабить світ, не окоп і не келія. Григорій Квітка шукав себе і рвав пута.

Оселившись у родинному маєтку Квіток - у слободі Основа, молодший син бачив, як поволі вгасає батько-“хлібосол”. Щербатій байдуже, яка ти товариська, авторитетна та пошанована людина... Після смерті у 1807 р. колезького радника Федора Івановича Квітки його сини - Андрій та Григорій, поділили маєток. З огляду на те, що предводителю дворянства Слобідсько-Української губернії Андрію Федоровичу для підвищення по службі належало мати солідний майновий ценз, молодший брат поступився правом землеволодіння, а, потім і, взагалі, повністю відписав увесь батьківський спадок.

На Григорія Квітку чекали інші скарби, духовні. Не забуваймо, відколи 17 (29) січня 1805 р. за ініціативи видатного просвітника Василя Назаровича Каразіна (1773-1942), у місті відкрився Харківський університет, помітно пожвавішало громадсько-культурне життя. Почали влаштовуватися перші літературні вечори, найцікавіші з них відбувались у будинку дружини губернського прокурора, пані Любовникової, де збиралися професура і студентство, науковці та митці. Невдовзі, як у столицях, було й собі заведено “дворянський клуб”: спочатку - у будинку відставного штабс-капітана Черкєсова, потім - у Зарудного.

На тих прийняттях частіше й частіше з’являвся майбутній письменник Григорій Квітка. Ні, поки публічних читань власних творів він не влаштовував, а дотепно переказував українські гумористичні оповідання, грав на сопілці, часом виконував за фортепіано авторські пісні.

Подейкують, свого часу саме батько українського художньої прози написав партитуру (слова і музику) широко відомої пісні “Грицю, Грицю, до роботи”, яку етнограф, фольклорист, професор Харківського (1848–1849) та Київського (1849-1854) університетів Амвросій Метлинський (1814-1870) у збірку “Народные южноукраинские песни” (1854) помилково зарахував до народних. Деякі інші дослідники вважають, що твір належить… “малоросійській Сафо” Марусі Чурай, котра жартівливою піснею поглузувала над коханим, лінькуватим козаком Зіньківської сотні Полтавського полку Грицьком Бобренком (за іншими версіями - Грицем Остапенком).

***

Від війська і чернецтва крізь музикування та публічну декламацію доля несла його світ за очі, одне за одним розкриваючи талани та вміння Григорія Квітки. Принципово важлива подія сталася навесні 1808 р., коли до Харкова завітав мандрівний театр. Це гучно сказано театр - два актори та одна актриса… Не сподіваючись знайти прихильність міської влади, трупа швидко переобладнала свій маленький балаган під глядацький зал. Це притому, що на Миколаївській площі (нині - майдан Конституції) ще 1790 р. відставний штабс-капітан Черкєсов побудував перший в місті дерев’яний “Театр народних розваг”: 32 ложі на верхньому та нижньому ярусах, партер, амфітеатр, галерея.

Але несподівано до зайд приєдналися аматори з числа чиновників. Голосуванням вони вибрали собі директора, хто наглядатиме за пристойністю у виставах і влаштували відкриття сезону! Поголоска про імпровізований храм Мельпомени пішла губернією, і невдовзі до Харкова звідусіль потяглися актори-аматори. Трупа ширшала, репертуар збільшувався. Чимало клопотів, пов’язаних з вільним театром, з ентузіазмом узявся вирішувати… Григорій Квітка! Він розквартировував чужоміських артистів, замовляв декорації та костюми. Його радувало те, що після 12-річної перерви харків’яни знову отримали можливість долучитися до театру.

Справа в тому, що перший постійний російсько-український професіональний театр в Україні виник саме у Харкові. Він відкрився на першу Пречисту та давав вистави протягом 20 днів - із 15 (28) серпня по 4 (17) вересня 1790 р. На прохання губернатора, як тоді казали, бригадира Федора Іванович Кішенського акторами стали молоді люди, які служили в канцеляріях, у креслярні, учні тодішніх училищ, котрі погодилися грати на сцені без будь-якої винагороди, а виключно задля втіхи високородної публіки. З числа місцевих панянок ніхто в актриси не подався – батьки не пустили; тож жіночі ролі теж виконувало юнацтво. Свого часу частина тієї молоді навчалась у Москві та Санкт-Петербурзі та на власні очі бачила вистави професійних театрів, ото була вся фахова підготовка.

Піку театральне мистецтво у Харкові сягнуло за шість-сім років, коли у 1795-1796 рр. у місті діяла справжня антреприза колишнього придворного актора (кажуть, поганого) Трохима Константинова, котрий із невеличкою трупою дістав дозвіл взяти Харківський вільний театр на Ярмарковій площі на приватне утримання. Трупа тоді поповнилася за рахунок привезених із Санкт-Петербургу до Харкова професійних виконавців: творчий кістяк склали шість акторів та три актриси. Грали вони “Недоросток” Дениса Фонвізіна, “Нещастя від карети” Якова Княжніна, “Мельник-чаклун, дурисвіт і сват” Олександра Аблесимова, “Добрі солдати” Михайла Хераскова, “Наніна, або Переможений забобон” Вольтера та ін.

Коли 6 (17) листопада 1796 р. померла Катерина ІІ, в Російській імперії оголосили державний траур, позакривалися всі театри, заборонили видовища. Отож антреприза Трохима Константинова теж припинила своє існування. Так несподівано на 12 років зник у Харкові театр. Будинок занепадав, а вистав не було…

***

Починаючи від 1808 р., театр на Слобожанщині поволі відновлювався з траурного попелу. Додатковий імпульс наскрізна дія отримала, коли восени 1812 р. до Харкова з Полтави переїхала трупа польського антрепренера, колишнього придворного актора Йосипа Калиновського (Josef Kalynovsky), у складі якої були професійні виконавці: його дружина Анна Калиновська, Меланія Трусколяська, Ольга Струпова, Олександра Павлова. Петро Медведєв, Дмитро Поляков, Корній Манкутевич, Дмитро Минєєв.

На голому ентузіазму знову починався шоу-бізнес. За наказом губернатора (1803-1814) Слобідсько-Української губернії дійсного статського радника Івана Івановича Бахтіна класичний оркестр було зобов’язано грати в кожній виставі… безоплатно. Спектаклі давали тільки у вівторок та п’ятницю, якщо не випадало державне чи церковне свято - тоді все скасовувалося. Байдуже взимку чи влітку спектаклі починалися о 18:00. Директором театру був обраний один з чиновників тільки на один рік. Які там медіа-план телеанонсів майбутньої прем’єри!?! У губернському Харкові навіть друкарні тоді не існувало, тож написану від руки афішу просто цвяхами прибивали до ліхтарного стовпа біля воріт до храму Мельпомени, лише в такий спосіб сповіщаючи театралів, яку саме п’єсу того дня даватиме трупа.

Ось у такому контексті і реаліях похмуро-воєнного для Російської імперії 1812 р. Григорій Квітка заходився організовувати постійний професійний театр у Харкові, а перший рік навіть був його директором. Чому?

***

Бо ентузіаст розумів величезну виховну сили мистецтва у справі народної просвіти. На щастя, наприкінці творчого шляху Григорій Федорович усе сам розповів, у публіцистичній формі, виклавши факти в окремій статті “Історія театру в Харкові”. Тож, як воно діялося на світанку народження національного театру із перших вуст:

- Начались представления. Но что же? Главные лица были нерусские, худо говорившие по-русски, с чудным акцентом, с нестерпимым чванством и самоуверенностью. Графа, по нужде - барона, еще возьмутся сыграть, но простого дворянина ни за что. “Гонор маю, не позволяет играть то же лицо, кеди я сам. Бо я шляхтич есмь”, - так говорили они. Роли для них должны были писать латинскими буквами. Жалованье требовали и по теперешнему времени значительное: примадонна и первый актер получали по 1200 рублей в год (для порівняння: у 1806 р. харківська примадонна отримувала 300 рублів на рік. - О.Р.) и по бенефису для каждого, в лучшее время. Прочие (а глядя на них, и наши, прежде двухсотные, потянулись за 1000) - 800 и бенефисы на каждое лицо. И вот на бенефис дается “Гамлет”, перевода самого актера!!!

Чудесные пьесы того же переводчика являлись часто: “Испытание огнем и также через воду”, “Междоусобная война у французов с итальянцами”, “Оба Фигаро” (“Les deux Figaro”), “Страшная черная маска”, “Ариадна одна, оставленная на острове Наксосе”, “Месть за злодеяние”, - названия прочих ужасов не помню. Мало переводилось с польского, а по объявлению переводчика, переводы были с английского, испанского и, наконец, с американского, потому что действие было в Соединенных Штатах; явилась страшная пьеса и его сочинения… Да, не прогневайтесь, так объявлено было.

Нерусские актеры сделались нестерпимы. Примадонна не явится раньше в театр, как в 8 часов, когда начало объявлено в 7. За всеми позывами ее на сцену даже посланному за нею квартальному преравнодушно отвечает: “Niech poczekają; Chcę wypić więcej herbaty”. Актеры пренебрегали всякою не героическою ролью и выходили на сцену в домашнем сюртуке. Их отпустили.

…Приготовлена была опера: “Земира и Азор” (Zémire et Azor) - французька комічна опера-балет XVIII століття в 4 актах на сюжет казки “Красуня і чудовисько”. – О.Р.). Тенор Азор, в полном костюме, обшитый мехом, перьями, с чудовищной головой, требует от содержателя театра жалованья; содержатель (читай: директор. - О.Р.) обещает выдать после спектакля, когда примет сбор. Азор не соглашается, сверх своего уродливого костюма накидывает шинель и идет на квартиру, ожидая, что деньги будут непременно присланы ему домой. Приказывают силою привести Азора. Его ведут поневоле. Простой народ толпою преследует конвой, крича, что дикого человека поймали, и проч., и проч.

***

Як Григорій Квітка усе це рік (!!!) витримував, у голові не вкладається. Атмосфера в інтернаціональній трупі була жахливою. За збиранням коштів із глядачів, при вступі до театральної зали, пильно наглядав міський поліцейський чиновник. По закінченні вистави навіть не утримувач театру (антрепренер, директор), а саме поліціянт розділяв між акторами касу. Але навіть охоронець правопорядку часто-густо не міг вирішити всіх претензій, що лунали з різних боків. Утримувач завжди залишався в розпачі, - йому нема за що було назавтра купити рум’яна для актрис.

Ні, не грюкнув дверима Григорій Квітка, хоча збурювало, певен, не один раз. Такий театр у формі вдягненого дикунства не міг у Харкові довго існувати і сам зачинився у 1813 р. Вистави давалися якось із мандрівних труп лише під час проведення повітового ярмарку.

Ситуація, що склалася довкола Харківського вільного театру, оголила ряд нагальних проблем, без вирішення яких про національний театр годі було й мріяти.

По-перше, належало створити сучасний репертуар - у достатній кількості п’єс російською та українською мовами, аби такі були цікавими і зрозумілими українському глядачеві. Стати драматургом вимагало від Григорія Квітки саме життя.

По-друге, мав з’явитися новий вихований глядач, який би розумівся на кращих зразках світової драматургії, знався на національній культурі, любив і шанував рідну історію. Проблеми виховання високих моральних чеснот у суспільстві хвилювали Григорія Федоровича Квітку здавна. Услід за своїм взірцем - Григорієм Сковородою, він прагнув через відкриття різноманітних учбових закладів та народних шкіл виховувати молоде покоління відповідно до його природних здібностей, а задля цього всіляко розвивати літературу, публіцистику, театр, національну музику.

По-третє, своєчасно виявити нахили дитини та спрямувати їх на користь загалу має, насамперед, мати - перший системний навчатель дитини. Задля цього потрібні вищі учбові заклади, в яких дівчата здобували на сучасному рівні освіту, а потім, за логікою речей, свідомо виховувати у малечі суспільно корисні риси.

***

В усіх цих проблемах для початку належало просвітництвом та доброчинністю зруйнувати глухі стіни, віками вигнані старосвітським суспільством. Неспроста Григорій Федорович Квітка перетворився на активного діяча громадського і культурного життя Слобідсько-Української губернії. Його обрали членом Товариства наук при Харківському університеті. Він став одним із засновників першого в Україні - Харківського професійного театру, а від 1812 р. очолив заклад культури. За участі освітянина відкрилися благодійна організація “Товариство добродіяння” (1812), виникли Інститут шляхетних дівчат (1812) і Харківська губернська публічна бібліотека (1833).

Мовиться не виключно про гуманітарну частину - балачки й теревені вирізняють записних патріотів; йдеться про адміністративне супроводження та, перепрошую, особисті кошти. Зокрема Григорій Квітка організував “Товариство добродіяння”, кошти якого акумулював для створення Інституту шляхетних дівчат. Попри чималу суму (7 тисяч рублів), зібрану серед заможних дворян та значні власні заощадження, вкладені у справу, - грошей бракувало.

Невтомний Г. Ф. Квітка вихід знайшов. Він запросив до “Харківського інституту шляхетних дівчат Товариства Доброчинності”(попервах саме так заклад називався) кращих професорів Харківського університету, серед яких зокрема і молодого українського байкаря Петра Гулака-Артемовського (1790-1865): в дівочому інституті від 10 (23) вересня 1812 р. лекції вони читали … безплатно.

***

Інститут шляхетних дівчат на Слобожанщині відкрився на чверть століття раніше, аніж у Києві. І слава про заклад, що почався із виховання 20 панянок, швидко докотилася до Північної столиці. Дізнавшись про високі стандарти навчання, царське покровительство виявила імператриця Марія Федорівна (1759-1928). Зокрема дружина Павла I надіслала до Харківського інституту шляхетних дівчат одну з опікуваних нею сиріт із Одеси, а з 10 травня 1818 р. прийняла заклад під власний патронат до Відомства закладів імператриці Марії Федорівни. Ясна річ, два останні слова на вивісці закладу - “Товариства доброчинності” - швиденько замалювали, наче й не було у засновниках тієї організації, яку у Харкові створив та очолював Григорій Федорович Квітка.

За чинами та нагородами він ніколи не пнувся, а взявся активніше домагатися, щоб Інститут… прийняли на державне утримання. Тим часом на разову пожертву знаного в Російській імперії мецената, відомого по цілій Європі натураліста, дійсного статського радника Павла Григоровича Демидова (1738-1821): 20 тисяч рублів - було у Дмитрівської парафії придбано будинок на Катеринославській вулиці; у 1839 р. заклад переїхав у приміщення на вулиці Сумській, 33.

Буквально на очах розвивалася ідея, виплекана Григорієм Квіткою. Господь оцінив земні труди праведника і неочікувано послав йому особисте щастя. До Харкова воно приїхало в подобі однієї з класних дам, які з Санкт-Петербургу для місцевого Інституту шляхетних дівчат надіслала імператриця Марія Федорівна. Однією з прибулих була завжди витримана і блискуче освічена 18-річна пепіньєрка Анна Григорівна Вульф (1800-1852).

***

Якщо по правді розказувати, то не було перше кохання Квітки... Віку нашому Григорію Федоровичу хилилося за сорок літ. Ніде правди діти, попри кінногвардійство і чернецтво траплялися “Маші, Каті, Наді, Павлини, Вірочки, Саші”, про яких поет згадував у римованій сповіді “Воззвание к женщинам”, вміщеній у січневому числі за 1816 р. гумористичного часопису “ Харьковский Демокрит”.

- Милые! утешьтесь! / Не совсем беда. / Сжальтесь над несчастным, / Улыбнитесь мне. / Наградите службу, / Полюбив меня. / Я жесток не буду; / Я не так, как вы - / Презирать не стану, / Отвечать готов. / Вы пожмете ручку - / Улыбнусь тотчас, / Молвите словечко - / Поцелуй готов! / Я хотя старенек, / Сердце есть во мне. / Зябну хоть в Петровку, / Кровь еще кипит. / Коль очки надену, / С нежностью смотрю. /Не мешал бы кашель, / Прокричу: увы! / Брошусь на колени - / Трость бы лишь была. / Волосы седеют, / Зубы хоть падут, / Душеньки! не плачьте - / Я могу любить!

Траплялись і по-справжньому шалені романи.

Не становило особливої таємниці у Харкові, що м’який та лагідний за вдачею Григорій Квітка свого часу до нестями був закоханий у приму Харківського вільного театру Тетяну Гнатівну Пряженківську, котра на всі сто відповідала ролі Наталки-Полтавки. Талановита актриса, писана красуня, світська левиця, вона блискуче виконувала ліричні та драматичні ролі, а також гарно співала й танцювала.

Ота пронозливість та верткість і не сподобалися майбутній свекрусі, Марії Василівні Квітці, а супроти неприхильності матері до можливої нареченої молодший син не пішов. Отож, навіть до заручин у закоханих діло не дійшло. Насправді то були дві протилежні стихії: він - тиха і талановита і вона – бурхлива й обдарована. Одного разу Григорій Квітка так сповідався про ті взаємини другу Андрію Володимирову:

- Після смерті батька мати живе зі мною - немічна, змучена, знервована. Боїться, що мене в неї заберуть. Дружину я ще знайду, та чи можу загубити матір? А Пряженківська... Вона красива й розумна... Шкода, звісно, що шляхи наші розійшлися, але що я міг вдіяти.

Історія засвідчила: Тетяна Пряженківська насправді була фатальною жінко (la femme fatale). Коли на початку 1818 р. провідні актори Харківського вільного театру вирушили до Полтави, у ту красуню та розумницю так само безтямно закохався … директор трупи Іван Котляревський (1769-1838)! Більше того, для Тетяни Гнатівни він спеціально п’єси “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник” і написав.

Як, тим часом, душевні рани загоював Григорій Федорович: перетворився на відлюдника, пив гірку, вирушив у мандри Україною з торбинкою за плечима? Господь із вами, у 1817 р. Гриць Квітка вже без пам’яті закохався у чарівну Наталю Гаврилівну Раєвську, родичку у майбутньому відомого поета-декабриста. Історія запам’ятала, що закоханий Квітка подарував дівчині свій вокально-інструментальний твір “Марш”.

***

Від 1818 р. життя повітового очільника дворянства (1817-1828) Григорія Федоровича Квітки наче хто поділив навпіл: у відкрите серце кохання влітає на крилах надії. Попри те, що класна дама Харківського інституту шляхетних дівчат Анна Григорівна Вульф була молодшою на 22 роки, можна сказати, у дочки годилася 42-річному провінційному чиновнику та вважалась у Харкові столичною штучкою, вихованою у знаменитому Петербурзькому училищі ордена Святої Катерини, - 11 вересня 1820 р. пара побралася. 20-річна пепіньєрка, здавалося, почула голос закоханого серця, голос великого закоханого серця.

- Улыбнитесь мне. / Наградите службу, / Полюбив меня. / Я жесток не буду…

Ясна річ, не таку партію для молодшого сина бачила владна Марія Василівна Квітка: що таке невістка у чині класної дами і хто такий сам предводитель повітового дворянства? Материнського благословення на шлюб ні вона, ні старший брат Андрій Федорович не дали, тим часом із Північної Пальміри надійшла царствена милість.

На письмове прохання Г.Ф.Квітки через статс-секретаря з IV відділення власної Й. І. В. канцелярії, “виконувача справ” при імператриці Григорія Івановича Вілламова (1773-1842) цариця Марїя Федорівна відповіла листом із Гатчиного:

- Я мав щастя доповісти государині Імператриці про подане всепідданче прохання щодо вашого бажання взяти шлюб з класною дамою панною Вульф; і Її Імператорська Високість зволила виявити на те щонайвищу згоду разом із найласкавішим побажанням вам благословення Всевишнього на цей союз та всілякого щастя.

То було занадто високе і вчасне благословення, бо насправді жити Григорій Федорович Квітка почав тільки після сорока років. Палке, із першого погляду, взаємне кохання багато що змінило в його житті. Отій, за свідченням сучасника, “розумній, освіченій, але некрасивій, вихованій згідно з правилами суворої моральності, цілковитій пуританці, вдачі твердої й замкнутої” він першій читав власні твори, дослухався до порад, а в листах до видавців називав “хатнім цензором”.

***

В “Історії роду Квіток” (2013) Андрій Парамонов стверджував:

- Під час одруження, Григорій Квітка жив у матері, в її домі на Єкатеринославській вулиці, неподалік від Холодної гори, навпроти Дмитріївської церкви. Інститут шляхетних дівчат був тоді теж близько: одразу за церквою. І Григорій Квітка-Основ’яненко зі служби простував до Марії Василівни - прямо через хвіртку інститутського саду. Його помешкання складалось із двох кімнат: великої, на три вікна, у двір, та маленької спальні на одне вікно, що виходило в сад. Будинок, де молодший син мешкав, належав панні Кундиній. Саме у цій квартирі перші три місяці майбутній літератор провів і одружений; туди йому носили, між іншим, від матері, що мешкала в сусідстві, у домі своєї дочки, чай, а обідав він обов’язково із матір’ю. А ще Марія Василівна була в числі директрис інституту. Основ’яненко під час обіду жартував, розповідав про інститут і пустух-інституток; він тоді носив темний сюртук із численними, дрібними вусами на талії, чунарку, як її звали.

Уявляєте, як йому доводилося маневрувати між двома найважливішими жінками в його життя: матір’ю, котра не прийняла невістку, і дружиною, котра навіть і в Інституті шляхетних дівчат підпорядковувалася свекрусі, бо та була … однією з директрис?

Невдовзі ім’ям Ганна (Анна) літератор позначав найбільш привабливих героїнь: “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе” (1827), “Дворянские выборы” (1829), “Ганнуся” (1832). Більше того, саме дружині автор присвятив свою знамениту сентиментально-ліричну повість “Маруся” (1834), якою батько національної прози “довів, що від малоросійської мови можна розчулитися”.

***

Минуть два десятиліття, і в листі до знаного літературного критика Петра Олександровича Плетньова (1791-1865) від 26 квітня 1939 р. Григорій Квітка стверджуватиме:

- Никогда не думал я писать что-либо. Читаемое не нравилось, и, если встречалось что-либо сходствовавшее с моим разумением, я находил, что не с той точки писавший смотрел, не то заметил. Отдаленность от действователей и пребывание в здешней пустыне не лелеяли дальнейших рассуждений и никак не возбуждали во мне охоты писать. Притом же занятия, приятные для души и сердца моего, обладали тогда мною в высшей степени. Я устраивал институт - самая мысль так новая для здешнего края, боролся с мнениями, предрассудками, понятиями, привел дело к концу… и в награду увидел зависть, действующую против меня со всем ожесточением. Бросил все мои труды и тут-то посланною мне богом Анною Григорьевною побужден приняться писать. По обстоятельствам, я написал первую комедию… ох… “Дворянские выборы”.

Важливо для митця, коли є муза і товариш, кохана і співрозмовник, лагідне слово і сувора правда. Коли все це об’єднується в “розумній, освіченій, але некрасивій, цілковитій пуританці, вдачі твердої й замкнутої”, воно йде лише на користь м’якій і лагідні натурі великого творця. Принаймні так щасливо сталося з батьком національної художньої прози Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком.

(Закінчення буде.)

Олександр Рудяченко.