Василь Стус: життя, віддане за гідність

У відкритому листі 1975 року до Івана Дзюби Василь Стус писав про те, «…як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення – прожити свій вік у межах елементарної порядності – вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму». І додавав: «…З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности». Саме ці слова: самоповага, порядність і гідність – найчастіше зустрічаються в листах Василя Стуса до батьків, дружини, сина, друзів. Вони є лейтмотивом його короткого 47-річного життя. Ось лише декілька цитат:

«Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то танталові муки… Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі.»;

«Жити у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача, – то роль не для мене. Зневажати себе, втративши почуття власної гідності, я не годен.»;

«Валю, я не збираюся жити гнівом, не хочу мстити своїм катам – хай їх судить Бог. А мої поезії скажуть самі за себе: хто був людиною, хто нелюдом. Не можу я, аби всяка потороч збиткувалася з мене.»;

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою.»;

«Не думай, що я навіснію. Ні. Мені просто хочеться мати збережене почуття гідності. Людської гідності.»

Нестрашний страшний світ

«Жити чесно і залишитися в живих – це майже неможливо», –  сказав колись Джордж Орвелл. Він теж ненавидів брехню й протистояв їй, виступаючи проти цензури держави у ЗМІ, проти британського колоніалізму, проти лицемірства політиків. Єдине, що британський імперіалізм був не такий безпросвітно кровожерливий як радянський. Хоча…

Саме смерть від голоду десятьох ірландських політв’язнів у 1981 році через «залізну» непоступливість Маргарет Тетчер надихала згодом на багатоденні голодування у кучинському таборі особливого режиму ВС-389/36 українських політв’язнів – Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Василя Овсієнка та інших. Стус у нерівному протистоянні з державою затято стояв до кінця. Коли інші не витримували й казали: «Василю, зрозумій: не можу я весь час бунтувати – я бігун на короткі дистанції…», він побратимів розумів, але сам по-інакшому не міг: «Біда мені з цими плохими вівцями – скільки сидиш, а все одно на них оглядаєшся…»

Одного разу в листі обмовився: «Світ, що мені відкрився, – такий, що нічого страшного в ньому бути не може (втрата цього світу – з позитивним знаком)», – прозріння на рівні найвищих духовних практик, але, якою ж дорогою ціною здобуте!

Бунтівна душа

Щоб мати уявлення про Стусів стандарт моральності, варто навести такий приклад: у зоні помер зек-литовець, який сидів за політичною статтею, відбуваючи 25-річний термін. Михайло Хейфец – радянський дисидент, людина, яка знала багатьох українських політв’язнів, переповідав почуте від Стуса: «Відвезли його на «на шпитальку», потім приїхали звідти, не пам’ятаю хто, кажуть: помер. Я на перевірці вийшов перед шеренгою і кажу: «Немає нашого товариша. Його позбавлено останньої втіхи: щоб у останню путь його провели ті, хто ділив із ним життя, хліб і сіль…» – «Стусе, припиніть займатися агітацією!» – «Давайте зробимо для нього те, що можемо: скинемо на згадку про нього шапки.» – «Стусе, припиніть!» Проте всі, навіть «сучня», поскидали шапки, вся шеренга. Потім Александров, майор із «трійки», почав слідство: справа про мітинг, організований Стусом у зоні… Дістав за це шість місяців тюремного утримання…».

За великим рахунком, все, чого від Стуса чекала влада – привселюдного покаяння. В пресі, на телебаченні. Мовляв, ось, повернення «заблудшей советской овцы». Дехто не витримував. Наприклад, Іван Дзюба чи онука Івана Франка Зиновія Франко. Стус не засуджував, але відчував від того велику гіркоту і біль. Якось, пояснюючи, чому не хоче «цілувати владну пантофлю», написав: «Коли тому ж таки Чернишевському запропонували написати прошеніє про помилування, він відповів ад’ютантові генерал-губернатора Сибіру (Східного) таке: «В чем я должен просить помилования?... Я сослан только потому, что моя голова и голова шефа жандармов Шувалова устроены на разный манер?».

Лондонський привіт на Колиму

«Якщо ви одного разу зігнулися в покірливості перед страхом, доля вашого хребта визначена: ви будете згинатися знову і знову». Це слова Стівена Спендера – британського письменника, першого не-американця, який отримав посаду консультанта з поезії при Бібліотеці Конгресу США. До чого Спендер до Стуса, крім того, що його яскрава фраза написана наче про країну в якій жив український поет? А до того, що Спендер чудово знав про долю українця. В листопаді 1978 року Василь Стус в листі до дружини напише: «Дістав милого листа од Стівена Спендера з Лондона. Це дуже відомий англійський поет із «оксфордської групи» поетів… В останні десятиліття редагував журнал «Encounter» – орган «Конгресу на захист свободи культури», тобто, небажаний для соцреалізму. Лист надто милий – співчуває, пише: «Ми тут (у Пен-клубі) думаємо за Вас і за ваш стан. Це нам тяжко – тут в Англії, в досить затишних умовах уявити Вашу таку розмаїту ситуацію. Шлю Вам своє співчуття, сподіваючись, що колись побачимося»…

Тій зустрічі не судилося відбутися – другий вирок став для нашого поета фатальним. Щодо Спендера, то він був досить цікавою постаттю. І не тільки тому, що в нього одразу після вислання з СРСР у 1972 році зупинявся на декілька тижнів Йосиф Бродський, який згодом згадував, що Спендер опікувався ним від «сніданку до… піжами на ніч», від спільного інтерв’ю на «Бі-Бі-сі» й до спільних поетичних вечорів, – але й тому, що товаришував із Джорджем Орвеллом. А ситуацію і середовище, в якому перебував Василь Стус, Спендер навряд чи міг уявити. Вона й дійсно, була «розмаїтою»: постійні провокації, психологічний тиск, шантаж. «Полковник кричав, що моя жінка не приїде, бо я зле поводжусь. Хіба моя жінка – то теж стаття «поощрєнія» в системі кадебістського виховання?..» До кімнати, коли жив на засланні в Мордовії, підселяли всіляких типів, бичів. Один, наприклад, справляв малу нужду під ліжко, а інший – в електрочайник. «Електрочайник я йому подарував – хай у нього пісяє чи п’є чай, як хоче…», – писав Стус рідним після того, як бича виселили. Були й так звані листи «простих трудящих» до місцевих газет: «Я как прочитала в «Ленинском знамени» об этом Стусе, так и ахнула: как и бандеровцы, мечтает о «Самостийной Украине». Скажите на милость: за какие такие права человека он борется, что нам еще надо?!»

Варіації на тему двох Доль

За радянських часів багатьом був відомий вислів, що «коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці». Траплялося, що не тільки пальці, але й голови летіли. Так було в 30-х роках, так було і потім. Долі Стуса і Бродського насправді є дуже показовими. Бродського судили за адміністративною статтею, Стуса – за кримінальною. Бродського визначили як «тунеядца», Стуса – як «особливо небезпечного державного рецидивіста». Держава «делала… рыжему биографию» (за словами Анни Ахматової), натомість фізично ліквідовувала українського поета. Адвокат Бродського реально відстоював свого підзахисного – адвокат Стуса – кинув його напризволяще, слухняно виконуючи настанови КДБ. Бродського під тиском міжнародної спільноти випустили з СРСР – Стуса – ні. Коли в 1987 році Бродський – нобелівський лауреат – виступав перед вишуканою публікою у Стокгольмі з лекцією, тіло Стуса вже два роки лежало в непривітній землі російської Півночі. На могилі не було навіть хреста, тільки дерев’яний стовпчик із номером 9 (у Юрія Литвина – 7).

Зрештою, Бродському вдалося реалізуватися на всі сто відсотків, тоді як репресивний режим просто прирік Стуса на цілковиту німоту, особливо після 1982 року, коли нищили майже все, написане ним. Десятки й десятки зошитів просто конфісковували й палили. «…Дерево поезії Стуса – з обтятою біля верхівки кроною…», – писала Михайлина Коцюбинська.  А щодо всього іншого, то в цих двох поетів є чимало спільного – інтелект, освіченість, здобута шляхом самоосвіти і неймовірна любов і відданість Слову. Обох цікавили фактично одні й ті ж самі автори, обидва чудово розбиралися в літературі, а також розуміли ціну власним віршам. Але, знову ж – те, що дозволялося російському слову, заборонялося українському. Та й Захід знав Толстого-Достоєвського, а не Українку чи Стефаника, адже Україна століттями чахнула в гігантській тіні російської культури. До речі, про Достоєвського Стус написав: «Тимчасом читаю «Бесы» Достоєвського – і дратує мене автор кожною сторінкою, кожним епізодом, про що б не провадив. Не дай Боже мати такого генія…»

Російське слово на захист Стуса

В Україну з ГУЛАГу Василь Стус – разом із іншими українськими мучениками – Олексою Тихим і Юрієм Литвином «повернувся» в труні у листопаді 1989 року.

Того самого року, коли 32-річний українець Сергій Червонописький – учасник війни в Афганістані, інвалід, що втратив на тій бійні ноги, агресивно опонуючи академіку Андрію Сахарову на І з’їзді народних депутатів СРСР (Сахарова мало не зігнали з трибуни), заявив: «Три слова, за которые, я считаю, всем миром нам надо бороться, я сегодня назову. Это Держава, Родина, коммунизм!» І весь величезний зал Кремлівського палацу, за виключенням декількох українських депутатів, що до судомного болю в пальцях учепилися за сидіння, – встав, аплодуючи й ревучи. Після цього виступу почалося цькування Сахарова – вчений помре наприкінці 1989. А до розвалу Радянського Союзу залишатиметься два роки. Він упаде одразу після того, як Україна проголосить незалежність. Василь Стус стане Героєм України в 2005 році. Сергій Червонописький – у 2012. Варто нагадати також і те, що академік Андрій Сахаров був чи не єдиним, хто публічно і голосно виступив на захист Василя Стуса: «Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу – сором радянської репресивної системи. Так життя людини ламається безповоротно – це розплата за елементарну порядність та нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Наші академіки мовчали.

Сахаров був також одним із тих, хто беззастережно підтримував ідею української незалежності. Після його смерті, з усіх російських лібералів, яких на початку 90-х було ще чимало, чи принаймні тих, хто лібералом себе вважав, українську незалежність без постімперського «мы же братья…» – привітали лише двоє: Олена Боннер і Юрій Афанасьєв. 

Гібридне новочасся

Сьюзен Зонтаґ в одному з есеїв писала, що життя одних – зразок, інших – ні. Але й серед зразкових життів є такі, яким би не наважився наслідувати. На них дивишся з замиранням серця, захватом і жалістю водночас. Подібні життя високо-зразкові, але ніхто, хто любить життя (а хто його не любить?) не побажав би такого ні собі, ні дітям, ні близьким. Але, тим не менш, суспільство виховується подібними недосяжними прикладами – ці неймовірні, мученицькі життя високого лету слугують для нас моральним орієнтиром. Слова американської інтелектуалки стовідсотково можна віднести до життя і смерті Василя Стуса. Людини, яка не хотіла бути героєм. Не хотіла бути мучеником. Хотіла просто жити в своїй країні чесно, гідно, порядно, по-людськи. Не дали. Пильні виконавці, віддані служаки «Отечества» занепастили чоловіка, батька, сина, брата, поета в одній особі – «Больное сердце, с кем не бывает…» Але й це ще не кінець. Бунтівний і безкомпромісний дух Василя Стуса продовжує непокоїти. Навіть тих, у кого, як казав поет, «давно ампутована совість».

 18 вересня 2020 року в Дарницькому суді міста Києва продовжиться розгляд позову колишнього адвоката Василя Стуса Віктора Медведчука до Вахтанга Кіпіані – автора книги «Справа Василя Стуса» про «захист честі, гідності та ділової репутації». Що ж, нехай кишенькові адвокати захищають інтереси свого патрона так само бездоганно, як те робив пан Медведчук у 1980 році, «захищаючи» Василя Стуса. Єдине, на що хочеться звернути їхню увагу: не варто плутати честь і гідність із хворобливим самолюбством, яке спирається на єдину опору – гроші.

Світлана Шевцова. Київ

Довідка: Василь Семенович Стус (1938-1985) – український поет, літературний критик, правозахисник. Випускник Сталінського (Донецького) педагогічного інституту. 4 вересня 1965 року виступив у київському кінотеатрі «Україна» з приводу репресій проти української інтелігенції. За це був відрахований з аспірантури. Перший арешт – у 1972 році. Вирок суду – п’ять років ув’язнення і три роки заслання. Покарання відбував у таборах Мордовії. В 1979 році вступив до Української Гельсінської групи. В 1980 – другий арешт і суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення і п’яти років заслання.

Покарання відбував у таборі особливого режиму ВС-398/36 сел. Кучино Чусовського району Пермської області. В ніч з 3 на 4 вересня 1985 загинув у таборовому карцері. Офіційна версія – «серцевий напад». У листопаді 1989 року прах Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого було перевезено на київську землю.