Обслуговування українською: якщо не роз’яснимо ми, «роз’яснить» ворог
16 січня 2021 року. Більшість громадян називають уже цю дату історичною, адже мовою сфери обслуговування в Україні на рівні законодавства стала українська. Утім, багато хто цього не сприймає. І переважно, не скільки тому, що ці люди налаштовані вороже щодо всього українського (хоча і таких вистачає), стільки тому, що вважають, нібито їм заборонять користуватися російською (угорською, китайською, албанською тощо), що їхні права утискають і принижують.
От вам трійка обурливих коментарів користувачів соцмереж (мовою оригіналу):
1. «Дискриминация русского языка и русскоговорящего населения Украины только сделают ситуацию в Украине более напряженной. Новый мовний закон – это геноцид русскоязычных граждан страны».
2. «Я не совсем понимаю, почему украинизация проводится в принудительном ключе. Ведь это только больше разделяет украинцев. Русскоговорящие начинают ненавидеть украинский язык за то, что их принуждают общаться на нем».
3. «Конституция Украины защищает права русского языка на всей территории страны! Конституция – это Основной закон! Нужно добивать в судебном порядке эти «непонятные постановления», которые ущемляют русский язык во всех сферах жизнедеятельности на территории Украины!»
Чому же вони не хочуть бачити, що дія закону аж ніяк не поширюється на сферу приватного спілкування? Що про жодну «примусову українізацію» або примусове вивчення української мови, так само як про обов'язкове вживання української мови – жодним чином не йдеться. Закон зобов’язує говорити українською лише тих, хто обслуговує, а не клієнта. Ба більше того, в законі чорним по білому написано: на прохання клієнта, його персональне обслуговування може здійснюватися іншою мовою, прийнятною для сторін.
Схоже, причина в тому, що і тоді, коли приймався закон, і тепер, коли деякі норми документу набули сили, комунікація з населенням була недостатньою. Не всі розуміють, що саме відбулося 16 січня. Або не хочуть розуміти?
Наш ворог цим всім активно користається: російська делегація в ПАРЄ ініціює дебати щодо мовного питання в Україні. «… в Україні проходить цілеспрямована агресивна кампанія проти російської мови», – йдеться у листі заступника голови Держдуми РФ Петра Толстого голові ПАРЄ Хендрику Дамсу від 20.01.21.
То що, вся ця наша публіка вірить очевидній брехні Толстого? А чому не нам?
Відтак ми поцікавились в експертів, що вони думають з цього приводу:
- Як заспокоїти, як переконати, нарешті, певну частину громадян, що їхні права насправді ніхто не обмежує? Зрештою, хто це повинен робити, і як?
- Чи варто очікувати якихось соціально-політичних напружень, особливо в східних та південних регіонах (в тому ж Харкові, Одесі). Як там іде процес?
П’ЯТА КОЛОНА НАМАГАЄТЬСЯ ШТУЧНО СТВОРИТИ ЯКУСЬ НАПРУГУ, АЛЕ ЛЮДИ ШВИДКО ПОБАЧАТЬ, ЩО НЕБО НА ЗЕМЛЮ НЕ ПАДАЄ
Тарас Шамайда, громадський діяч, співкоординатор ГО «Простір свободи» організатор моніторингу щодо становища української мови:
«За нормальних обставин питання обслуговування в Україні українською мовою на тридцятому році незалежності, не може викликати якихось проблем чи напруження. Але ми розуміємо, що проти України ведеться гібридна війна, причому не тільки Москвою, а й всередині України. У нас діють відверто промосковські сили, які допомагають ворожому сусіду здійснювати цю гібридну агресію. Це і політичні партії, і телевізійні канали, й інші медіа. І саме вони в перекрученому вигляді подають цей законопроект, намагаючись налякати ту частину українських громадян, які спілкуються переважно російською мовою. І тому там, де проросійські медіа і партії впливовіші, де російськомовного населення більше, можливо, є більше підстав для побоювань.
Всілякі страшилки, що когось, мовляв, змусять розмовляти виключно українською, бо інакше «вліплять» штраф – це неправда, це перекручення. Вимоги ст. 30 закону стосуються того, що мова обслуговування – українська. По суті, це означає те, що в Україні нарешті почнуть діяти правила, які вже давно діють в усьому цивілізованому світі. От, приміром, якщо ви зайдете у Варшаві в будь-який магазин чи кафе – до вас одразу ж звернуться польською мовою, а в Римі – італійською, у Парижі – французькою, у Санкт-Петербурзі – російською. Так само повинно бути і в нас. Це нормально! З іншого боку, в цій же статті сказано, що з ініціативи клієнта його персональне обслуговування може бути здійснено іншою мовою прийнятною для сторін. Ніякої дискримінації!
Утім проросійські сили продовжуватимуть шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо, коли її там немає. Зрештою, вони це роблять увесь час. Пам’ятаєте, який був ґвалт про обмеження прав, коли іноземні фільми в кінотеатрах України почали дублювати українською? В результаті відвідуваність кінотеатрів тільки зросла. Або з нещодавнього – обурення відносно квот на радіо. Мовляв, якщо 35% ефіру займе україномовна музика, то все – ніхто радіо не слухатиме. Та й узагалі, нема в Україні стільки україномовної музики. І що маємо по факту? Радіостанції навіть перевиконують квоту – 52% україномовних пісень.
Так само з освітою. Пам’ятаєте, як нам розповідали про нібито шалений попит на російськомовну освіту? Ну-ну. Коли ухвалили закон про державну мову і закон про освіту, то дуже чітко була поставлена вимога: уся освіта україномовна, але в молодшій школі, наприклад, якщо батьки з власної ініціативи (!) хочуть, щоб їхня дитина навчалася мовою відповідної меншини (допустимо російської), то мають на це абсолютне право. І що ми побачили в результаті? А те, що вже другий рік поспіль у неокупованій частині Донецької області (!) 99% дітей йдуть у перші класи з українською мовою викладання. Тобто, маємо десь такий же показник, як у Львівській області. І це ламає кремлівський міф, що все російськомовне населення проти української мови.
Відносно того, як донести до людей думку правду, хто це має робити? Ми бачимо зусилля громадських активістів, які намагаються доносити інформацію, що закон не втручається у мову їх приватного спілкування, що обслуговування українською є вимогою ст. 10 Конституції, і що подібні вимоги містяться в законах інших країн, зокрема, Франції, країн Балтії, тієї ж Росії, себто, що це не якесь українське ноу-хау, а – норма. Ми також бачимо активну роботу Уповноваженого, який з тими скромними ресурсами, які в нього є – або сам намагається роз’яснити або домовляється з телеканалами про випуск соціальної реклами тощо. Хоча цим насправді має займатися не скільки він (у нього дещо інші функції – захищати державну мову), стільки уряд і профільне міністерство».
ЗАМІСТЬ ВОЄН НА МОВНОМУ ҐРУНТІ ТРЕБА ОРГАНІЗУВАТИ ВСЕ ЖИТТЯ ТАК, ЩОБИ СУТЬ ЗАКОНУ БУЛА ЗРОЗУМІЛА Й ТОМУ ПРИЙНЯТНА ДЛЯ КОЖНОГО
Ольга Герасим’юк, українська журналістка, голова Нацради з питань телебачення і радіомовлення:
«Наша вже звична «народна» гра полягає в тому, що ми постійно лементуємо двічі: перший раз – щоби влада ухвалила той чи інший закон, другий – що влада ухвалила, але нічого не робить, щоб його виконували. Об‘єкт один – влада.
Мовний закон – поготів є чудовою козирною картою усіх часів, усіх політиків. Питання ніхто ще навіть не спробував зсунути з місця, крім демагогії і самопіару деяких записних «патріотів» – бо воно завжди згодиться для боротьби, для війни, воно – та сама граната в руках мавпи...
Я хотіла би нагадати, що в країні є інституції, зокрема й мовні, які були би зобов‘язані, щойно ухвалено закон, почати регулярну, терплячу, детальну роботу для його популяризації, роз‘яснення, навчання, просвітницької роботи, роботи в різних сферах вживання мови – і в різних колах. У нас є громадські організації, що позиціонують себе як культурні й просвітницькі, у нас є в усіх сферах керівники, є заклади й осередки різних мов і культур нашої різноманітної країни, є письменники й нібито лідери думок, є Мінкульт зрештою... Є ціле суспільство, де замість воєн на мовному грунті треба організувати все життя так, щоби суть закону була зрозуміла й тому прийнятна для кожного.
Ті, хто «проти» – чомусь завжди готові. І можна було очікувати, що в похід підуть радикали з обох боків, потрусять усіх отрутою злоби й протистояння, в хід запустять ботоферми, які будуть в кожну дискусію підсипати образ, викликати агресію... Так і відбувається зараз – і дехто навіть зопалу, говорячи українською, переводить свої клавіатури на російську на знак якогось мовчазного протесту проти образ, які чують на свою адресу російськомовні громадяни-друзі. Відповідно такі самі образи лунають і до україномовних – і там відбувається навпаки. Всі, виходить, хороші люди- але всі кинулися протестувати один проти одного. В цьому гармидері не розбереш уже, де чия нога й чиї де стирчать вуха...
І маю сказати з власного досвіду, що так звані «російськомовні продавчині», яких нібито зараз будуть дискримінувати – це звичайні україномовні трудівники різних сервісів, які чомусь вважають (я це давно помітила), що всім клієнтам треба спершу відповісти російською, а вже потім, як почують україномовне звертання, можуть перейти «на мову». Куди би я не подзвонила – в фітнесклуб, в салон краси, в рецепцію лікарні, в хімчистку, в садове господарство, в службу прочистки каналізаціі... спробуйте! Завжди почуєш «здравствуйте». (Винятки є, звісно. І, звісно, є також ті, хто робить таке принципово) Якось я спитала в полтавському ресторані, де всі в вишиванках: «вибачте, я можу поцікавитися – а чому ви, позиціонуючись як ресторан національної кухні, говорите не по-українськи? Я була в різних національних ресторанах – у Львові в єврейському дівчата вітали мене «шолом», в грузинському казали «гамарджоба», а ви чого?» Знічена офіціантка сказала: «та клієнти вимагають, кажуть, що не розуміють...» і почервоніла...
Я думаю, що так таки так, але й трішечки не так, як казав відомий літературний герой… Це все можна пояснити повною відсутністю нормальної роботи в суспільстві з питаннями гуманітарними, з бажанням порозумітися, з необхідністю бути одне до одного чуйними, з тим, що перемігши в революції, яка зробила нас нацією – дала відчуття українськості, про що говорили всі, незалежно від того, якою мовою говорили – ми далі знову сіли ждати ждаників. І мовне питання лишилося тою рушницею, яку повісили красиво в першому акті на стіну – і воно має вистрілити.
Так протягом останніх років траплялося не раз. Так стався Донбас і Крим. Так сталася війна. І це нічому нас не навчило все одно.
Зараз ми знову в витку боротьби й, вознісши догори руки, стенаємо: владо! Чому ти нічого не зробила, щоби ми свідомо й спокійно підійшли до 16 січня? Чому ти не штрафуєш нас, не саджаєш, чому не змушуєш, чому ми напали одне на одного, чому нами крутять політики, на яких ми молимося, чому?
До речі, – чому медіа лише роздмухують і розносять звістки про скандали навколо мови? А вони щось хоч трохи зробили, щоби і суть закону була зрозуміла, адже там нічого немає про дискримінацію, і люди не перестали поважати одне одного, й почали вчитися, читати, слухати, любити ближнього?
Моя відповідь – наша незрілість суспільна всьому причиною.
І якби мене спитали, що з цим робити, я би сказала – кожен із нас повинен сам навчитись і навчити того, хто поряд, що досить бійок – час ставати людиною розумною, інтелігентною, час робити кожному цю роботу».
ПИТАННЯ МОВИ, ЯК БИ ЙОГО РОЗІГРУВАЛИ, ДЛЯ БІЛЬШОСТІ УКРАЇНЦІВ, НАВІТЬ РОСІЙСЬКОМОВНИХ, СТОЇТЬ ДАЛЕКО НЕ НА ПЕРШИХ МІСЦЯХ
Дмитро Сінченко, політолог, активіст Руху опору капітуляції (РОК):
«Не зважаючи на значні зусилля з провокації протистояння, яких докладають проросійські пропагандисти, політики і медіа, я дуже сумніваюсь, що це може призвести до якихось відчутних соціально-політичних напружень.
По-перше, питання мови, як би його розігрували, для більшості українців, навіть російськомовних, стоїть далеко не на перших місцях. Так, хтось може обурюватись, комусь це може не подобатись, але не на стільки, щоб протестувати публічно.
По-друге, соціологічні опитування показують, що більшість українців «підтримують підтримку» української мови, і без населення окупованих територій цю ситуацію ніяк не змінити.
По-третє, проросійськи налаштовані громадяни не схильні до самоорганізації, їх важко вивести на протести, тим паче з питань, які не стосуються їх гаманця. Тому для того, щоб провести проросійські мітинги, організаторам завжди доводилось користуватися або адмінресурсом, або оплатою «праці мітингарів», або послугами завезених гастролерів з Росії. Якщо у нас хоч трохи ще працює СБУ – цього не буде.
Що стосується «обурення» в соцмережах, то у більшості випадків це штучно провокується російськими ботофермами. Щоб збити їх активність, повинні працювати українські спецслужби. Проте погоджуюсь, що блокувати російські ботоферми – не достатньо. Серед справжніх українців також відчувається брак інформації, і саме інформаційний вакуум заповнюється ворожою пропагандою. Україні слід вести потужну роз'яснювальну і просвітницьку кампанію щодо мовного законодавства. Для цього не достатньо зусиль Уповноваженого, необхідно, щоб в цю роботу включився Кабмін і навіть президент».
ПРАКТИКА ПОКАЗУЄ, ЩО ВЛАШТУВАТИ АНТИУКРАЇНСЬКІ ДЕМОНСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ БЕЗ РОСІЙСЬКИХ «ТУРИСТІВ» ДУЖЕ ПРОБЛЕМАТИЧНО
Сергій Оснач, член експертної групи із питань мовної політики при Кабміні, активіст ГО «Мова об'єднує»:
«Ніяких соціально-політичних напружень через запровадження україномовного обслуговування не буде. Закон про мову був ухвалений ще у 2019 році, після трирічної громадської кампанії на його підтримку, численних публічних обговорень, узгоджень і доопрацювань. Прихильники Закону неодноразово проводили акції біля Верховної Ради та на центральних вулицях своїх міст, зокрема, на Півдні та Сході. (Згадаймо, наприклад, всеукраїнську акцію «Мова об’єднує», яка відбулась у день набрання чинності Закону). Пізніше громадяни неодноразово виходили протестувати проти спроб скасувати або знівелювати цей вистражданий Закон. Натомість, ані під час ухвалення, ані за півтора року дії Закону не було зафіксовано жодного публічного протесту проти нього. Ні в Києві, ні в регіонах.
Кремль і проросійські політики люблять лякати збуренням через мову, але практика показує, що влаштувати антиукраїнські демонстрації в Україні без російських «туристів» дуже проблематично. Соціологічні опитування свідчать, що в Україні переважна більшість громадян підтримує основні положення Закону про мову, зокрема, щодо україномовного обслуговування. Також соціологія свідчить, що понад 80% жителів південно-східних регіонів почуваються комфортно, говорячи, читаючи та чуючи українську. Натомість проти української мови як державної в Україні виступають жалюгідні кілька відсотків.
З огляду на соціологію, обурення у соцмережах не варто перебільшувати. Здебільшого обурюються ті, хто налаштований відверто вороже до української мови та України – з такими компроміс неможливий. А також ті, хто погано володіє українською і повірив лякалкам кремлівської пропаганди. Закон про мову захищає право громадян на інформацію та обслуговування державною мовою. Заперечення цього права – невігластво з явними ознаками російського шовінізму.
Надавачі послуг, яких 30-та стаття стосується, знали про набрання нею чинності заздалегідь. Уповноважений із захисту державної мови проводив зустрічі з представниками торгівлі. Громадська спільнота «Мова об’єднує» спільно з Уповноваженим проводила інформаційну кампанію, щоб якомога більше громадян дізналися про набуття чинності 30-ї статті та про її справжній зміст
Як бачимо, після 16 січня не спостерігається звільнення працівників сфери послуг через українську мову. Однак, щоб пояснити необхідність захисту української мови у сфері послуг для всього суспільства, держава мала б вести потужнішу роз’яснювальну роботу на найвищому рівні».
Мирослав Ліскович. Київ
