Спричинений пандемією «піт-стоп» усієї планети підвищив попит на послуги психологів. Пошук балансу між матеріальним і духовним у ситуації, коли одна частина людства готується заселяти Марс, а інша завмерла в ковідному «анабіозі», стає екзистенційним викликом для окремих персоналій і для суспільств.

Із запитанням, чому багаті й бідні люди і країни обирають ту чи іншу відповідь на нього, Укрінформ «пішов на прийом» до соціального психолога Олега Покальчука. Його насмішкувата, а часом і різкувата «психотерапія» може підійти не всім, але точно змусить замислитися. Отже, думай-мо!

У ОЛІГАРХІВ НЕМАЄ ВПЛИВУ НА ПОЛІТИЧНУ СИСТЕМУ УКРАЇНИ – ВОНИ САМІ Й Є ПОЛІТИЧНОЮ СИСТЕМОЮ

- Пане Олеже, в стрічках новин практично паралельно з’являються повідомлення, приміром, про запуск компанією SpaceX чергової партії інтернет-супутників Starlink для забезпечення людства широкосмуговим доступом до Інтернету, і про те, що український олігарх купив найдорожчу віллу в Європі. Коли, на вашу думку, наші багатії почнуть ставитися до багатства як до можливості самореалізації чи певної місії, а не як до способу продемонструвати власні статки?

- Ніколи! Це в принципі неможливо, бо їхнє збагачення і є вершиною їхньої самореалізації.

Ви говорите про кейнсіанський принцип, при якому особисте збагачення понад базові потреби є моральним виключно з метою доброчинства. Колись це мало певне відношення до західних спадкових еліт. Але, хочу зауважити, що ці еліти ніколи не страждали сверблячкою просвітництва і роздавання грошей народним масам. Це у нас якесь дурнувате уявлення про еліту, як про клуб Святих Миколаїв з бездонними торбами соціальної допомоги. Олігархи до еліт не мають і не можуть мати жодного відношення. Єдина подібність – еліти завжди фінансово і майново незалежні від держави, на них не впливають зміни правлячих партій. Але на цьому подібність закінчується.

Багатство еліт споконвіку звільняло їхній особистий час для того, що ми тепер називаємо культурою і духовністю. А у нас це пострадянська компрадорська буржуазія періоду раннього накопичення капіталу.

Це не означає, що вони автоматично є уособленням всього лихого на світі – це комуністична точка зору. Але немає ніяких причин думати, що вони з якогось дива перестануть займатися накопиченням капіталу.

Вони себе у цих рамках чудово почувають, навіщо їм ще кудись ходити? 

- Наскільки високим в українському суспільстві є запит на деолігархізацію? Можливо, більшість наших співвітчизників радше влаштували б “добріші” багатії, які добровільно поділилися б своїми статками з бідними?

- Існує три різних взаємовиключних запити: “грабувати награбоване”, “щоб був порядок”, і на справедливість, яка вища закону.

Всі ці запити дійсно народні, й тому цілком ірраціональні.

Влада, залежно від ситуації, вправно натискає на ці клавіші, відводячи гнів від себе у бік офіційних багатіїв. Оскільки народ знає про олігархів виключно з телевізора, то навіть та його частина, яка з першого разу може вимовити слово “деолігархізація”, пояснити далі сам пропонований процес без конспірології вже не в змозі. 

Щодо ”добрих багатіїв”, то історія всіх країн ряснить прикладами чорної невдячності людей до тих меценатів і доброчинців, хто робив їм добрі справи, у тому числі поліпшував їм життя матеріально.

- Вплив олігархів на політичну систему України досі є вирішальним. Їхня роль за 30 років нашої незалежності є виключно негативною чи є щось, за що їм можна бути вдячними?

-У олігархів немає впливу на політичну систему України – вони самі, а не весь той ляльковий театр, який називається “партіями”, і є політичною системою України.

У нашій новітній історії немає нічого хорошого чи поганого, де не було б сліду олігархічного впливу.

Тіньова економіка – це половина нашого ВВП, вони її створюють, і це ефективно працює!

Колись Кучма звинувачував Лазаренка, що той купив половину країни. Так, все це дуже-дуже злочинно. От тільки ця “злочинна” половина отримувала зарплати на працюючих підприємствах, а “кучмівська” державна – мала затримки виплат по пів року.

Ця країна залежить від олігархів, бо коли вони сердяться, то можуть дуже швидко вказати демократично обраній владі на її справжнє місце. Винятком стають тільки ті, за кого всерйоз беруться американці. Ну, тоді вже й ми собі “в свинячий голос” підключаємося.

- Чому, на вашу думку, спосіб життя “по-багатому” у представників нашого нового політичного покоління, навіть із закордонною освітою, здебільшого перемагає культурні коди їхніх західних ровесників?

- Немає більше ніяких сталих культурних кодів – це світло згаслої зірки.

Є різні групи з різними вподобаннями, а над ними політкоректність, інклюзивність, толерантність і всяке таке інше. Поза тим сфера обслуговування невпинно вигадує для клієнтів нові забави. Чому б не тратити на це гроші? Принаймні це весело. Ну і дивитися на бідних носіїв культурних кодів, як на лохів – це теж прикольно.

- Чи зможуть представники IT-сфери в Україні, які стають «вищим середнім класом», запровадити моду на якісно іншу культуру багатства?

- Ну який вони “вищий середній” ? Вибралися зі злиднів, і слава Богу! Ніякої моди вони не запропонують. Можливо, з часом дійсно стануть середнім класом, але не факт, що в нашій країні.

 А особливість середнього класу полягає в тому, що він самодостатній, тобто займається сам собою на радість собі, і ні до кого не лізе з модними пропозиціями.

- В Україні, зокрема на Київщині, є приклади, коли наші заможні співвітчизники своїм коштом будують ландшафтні парки чи "маленькі українські Швейцарії". Подібні творіння викликають змішані почуття: з одного боку, це безкоштовно для людей, а другого, – не є еталоном гарного смаку. Як усе ж таки ставитися до такого вітчизняного альтруїзму — зі знаком плюс чи мінус?

- Будівництво завжди краще за руйнування. А таке приватне будівництво, як парки, це дуже добре, бо люди роблять для себе, значить, будуть доглядати і охороняти. Приватна власність і добрі гайдуки з нагайками – це єдине, що може захистити землі від перетворення на смердючі смітники. А естетику якось переживемо!

- В Інтернеті гуляє багато публікацій на тему “як потрібно мислити, щоб розбагатіти”, автори яких стверджують, що багаті і бідні люди мислять по-різному. Наскільки, з точки зору соціального психолога, спосіб мислення людини впливає на рівень її добробуту?

- Поради про те, як швидко розбагатіти, зазвичай пишуть дрібні заробітчани і аферисти.

На добробут позитивно впливає швидка реакція і мінімум совісті. Якщо це неприємно чути, подивіться на наших олігархів. Чим менше ви рефлексуєте і безжальніше йдете до мети, тим більше у вас шансів. Все решта – це порожнє базікання “заучок”.

А якщо ви людина з принципами і мораллю і перебираєте шансами, то пошукайте когось, хто вам буде платити на час цих інтелектуальних пошуків.

ТЕПЕРІШНІ ОБМЕЖЕННЯ – ЦЕ ПО СТАРИХ ЧАСАХ НЕБУВАЛА РОЗКІШ

- Пандемія коронавірусу змінила спосіб нашого життя і структуру споживання. З огляду на це чи можливе, на вашу думку, поширення шведської концпеції “лагом”, яка проповідує розумне споживання і ґрунтується на балансі лише найнеобхіднішого, поза скандинавськими країнами, зокрема в Україні?

- Шанс на це є, бо ми ще пам’ятаємо советський “лагом” з його мінімалізмом, тут нас не залякаєш! Теперішні обмеження – це по старих часах небувала розкіш. От молоді буде важко, бо вони вже розкатали губу на безвіз і оті всі західні заманухи, а тут карантин і безробіття.

 Споживання йде за комунікацією, а вона зменшується і мутує, тож самообмеження – це буде не усвідомлений, а ситуативний процес.

- Перехід дедалі більшої частини нашого життя у віртуальний світ, зокрема отримання консультацій лікарів, освітніх послуг тощо, наразі видається лише питанням часу. Водночас висловлюється думка, що особистий контакт з тими ж лікарями, вчителями, стане елітним продуктом, доступним лише заможним. На вашу думку, чи справді живе спілкування стане новим видом розкошів?

- Не факт. Спілкування вживу стане фактором стресу, якщо пройде ще рік у такому режимі. Будуть створюватися стабільні маленькі кола спілкування “по бартеру”.

А “спілкування” в доковідному вигляді як такого, думаю, більше не буде.

Я досліджую зараз зміни в системі цінностей, думаю, в цілому поведінка буде спрощуватися, примітивізуватися.

Що ж до цінностей, то вони залишаться хіба що в церкві.

 Ви ж бачите, що ті країни, які десятиліттями подавали себе як речники цінностей, коли справа заходить про їхні шкурні інтереси, моментально забувають про пріоритет цінностей . То вони нам, убогим, продають їх, як секонд-хенд.

- Екс-посол Канади в Україні Роман Ващук казав, що переважна більшість українців мають тіньові доходи, але дуже співчувають собі за офіційною статистикою. Все ж таки бідність – це об’єктивний показник чи самовідчуття? Чому українці люблять бідкатися більше за інші народи, в яких завжди «все окей»?

- Українська бідність як самовідчуття має пряме відношення до заздрості.

 В цілому певному культу бідності ми завдячуємо православній церкві з її обіцянками компенсації на тому світі, з культом жебраків і юродивих. Тому жалітися – це частина національної культури.

Протестантизм, натомість, проголошував працю богоугодною справою.

Проблема ще у нашій традиційній прив’язаності до місця. Переїхати кудись назовсім, де є робота і менші витрати? Повернутися в село? Боронь Боже! Краще нарікати на злидні в передмісті.

- За даними дослідження, яке провела американська компанія Expensivity, для щастя українцям необхідно лише 11 301 долар на рік, тобто сума, з якою людина досягає бажаної якості життя і при якій гроші вже не можуть зробити її щасливішою, становить менше тисячі доларів на місяць.

Про що, на вашу думку, свідчить така відносно невисока «ціна щастя» для наших співвітчизників?

- Я дуже скептично ставлюся до таких опитувань, як і до “індексу щастя”.

Одне діло – економічні розрахунки, споживчий кошик, тарифи, податки. Це цифри, їх можна узагальнювати, така природа економіки. Але я ще не бачив людини, якій би сказали, що в неї є якийсь ліміт на щастя, і вона б з цим погодилась.

Тому вплітати в економіку емоції, та ще й претендувати на їхнє узагальнення – це еклектика і профанація науки як такої.

 Щастя є суб'єктивним і завжди короткотривалим переживанням. Це сплеск гормонів з того чи іншого приводу, але він триває дуже недовго. Тож варто ловити кожну таку мить, незалежно від того, що її спричинило.

Надія Юрченко, Київ

Фото: Євген Котенко