Максим Овечко, лікар-трансплантолог, уособлює українську трансплантологічну мрію. Мрію про доступність для простих жителів району такої донедавна недосяжної й дорогої штуки, як пересадка органа. Він з командою медиків почав здійснювати такі операції у районному місті Ковель, чим привернув увагу не лише провідних закладів Києва, а й всієї медичної та пацієнтської України.

Рік тому медичну команду Ковеля запросили до Львова для створення там на базі Лікарні швидкої допомоги Центру трансплантації. І ось уже в цьому році всі українські медіа облетіли фото та відеокадри зі Львівського центру трансплантології, які просто потрясли суспільство. Як київські (вони прилетіли до Львова спеціально) та львівські лікарі встали у коридор пошани 45-річної львів’янки, яка, помираючи, стала донором для чотирьох людей. Таке вшанування вже стало новітньою українською традицією в медицині пересадки органів, й одночасно символізувало етап вітчизняної трансплантології. І відродження, і поширення. Про це Укрінформ розмовляє з Максимом Овечком.

- Максиме Євгеновичу, можна спочатку базові запитання? Я читала, що в світовій медичній практиці пересаджують у принципі всі органи, які розташовані нижче шиї, тобто серце, печінку, легені, селезінку, в деяких країнах – матку. Що пересаджують в Україні?

- Селезінку – ні, нема потреби такої, організм може обходитися й без селезінки. В Україні пересаджують нирки від родинного донора або від посмертного донора, пересаджують печінку від родинного або посмертного донора, пересаджують серце, як ви знаєте, тільки від посмертного донора, і поки що, на жаль – все. Ще кістковий мозок пересаджують. Готуються до пересадки легень – ми готуємося та інститут Шалімова – ну, а поки що ще не опанували, бо це найтяжча трансплантація.

У НАШІЙ ЛІКАРНІ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ БЕЗКОШТОВНІ

- Скажіть, будь ласка, скільки в Україні є команд, які здатні здійснювати таку трансплантацію? Який потрібно задовольнити попит?

- Ну, колективи бувають різні, звичайно, тяжко так оцінювати. Якщо по областях брати, це в Києві є. Бачите, тут хто яким органом займається... У Києві, наприклад, є інститут Шалімова, який займається нирками, печінкою, є клініка «Оберіг», яка займається тільки печінкою. Є команда в ОХМАТДИТі, яка кістковий мозок пересаджує, там є три-чотири команди. У нас у Львові є дві команди, в Одесі ніби є команда, у Запоріжжі.

Я думаю, можливо, сім-вісім команд все-таки є, просто кожен працює на якійсь певній потужності. Хтось робить дві пересадки в рік, хтось робить двадцять пересадок – це індивідуально ще поки що. Я думаю, що для того, щоб задовольнити потреби, потрібно мати таких сталих команд з півтора десятки.

- Ви починали робити трансплантації у Ковелі. Чи це можливо – спустити такі складні операції аж на такий низовий рівень по всій Україні? Що для цього потрібно, щоб це було можливо? Чи кожна районна лікарня за бажання це б потягнула?

- У нас було десь шістнадцять операцій у районі. І думаю, що, певною мірою, ми показали: за бажання та праці цього може досягти будь-яка лікарня. Це складно, але це не є таким супертехнічним методом лікування. Все-таки найголовніше – це бажання та праця.

Так склалися обставини, що в Ковелі зібралася команда медиків, якій ця тема всім була цікава. Важливою була ініціатива головного лікаря. Це була спільна мрія – зробити трансплантацію в нашій лікарні та показати, що медицина не зосереджується лише в якихось інститутах чи на якихось окремих вузьких напрямках. Це можуть робити в будь-якій лікарні. Але ми серйозно готувалися до здійснення цієї мрії.

- Трансплантологи – це хірургічна еліта. Куди ви їздили, як ви готувалися?

- Як готувалися? Я особисто – уролог, ми зробили весь спектр операцій в урології, який тільки можливо зробити. Я почав опановувати трансплантацію. Спочатку з колегами відвідали українські центри – це був інститут Шалімова. В Запоріжжя деякі спеціалісти їздили. Відвідали Білорусь, Туреччину. І, в принципі, нам цього вистачило, щоб отримати певний багаж знань і організувати першу трансплантацію. Бо першу операцію ми робили за допомогою інституту Шалімова, оскільки вона все ж була першою. Тоді командно всіх об’єднали, а потім вже вийшли на самостійний рівень.

- Чи закон про розблокування трансплантації, ухвалений наприкінці 2019-го року, дав поштовх для розвитку цієї медичної галузі?

- У Ковелі ми почали готуватися до трансплантацій на початку 2019-го, тому, в принципі, так просто збіглося. Якщо було б бажання, то можна було зробити і за старим законом. Цей закон не забороняв робити операції, він просто був досить жорсткий у плані безпеки лікаря. Оскільки будь-яка неправильно поставлена кома, простими словами, в історії хвороби могла б привести до кримінальної відповідальності хірурга. Закон був просто прописаний не ідеально, і якщо був чийсь інтерес звинуватити лікаря в якійсь непрофесійності, то це можна було зробити дуже легко.

Закон не був заточений на захист лікаря, і від того пішли гуляти якісь міфи про чорних трансплантологів, а відтак почалися обшуки та кримінальні справи.

Новий закон дійсно дав поштовх, оскільки чітко прописав порядок трансплантації: як має діяти лікар, як має діяти пацієнт. Потім додали пілотний проєкт по фінансуванню таких операцій, але це вже було потім. За новим законом, лікар став більш захищеним, у нього є тепер чіткі критерії, як працювати.

- Трансплантація – то все ж великі суми для пересічної родини, але якщо кілька десятків центрів в Україні робитимуть трансплантації, чи це буде дешевше обходитися пацієнтам?

- Після того, як запрацював пілотний центр, заклад отримує хорошу компенсацію за кожну операцію. Спеціалісти отримують офіційну зарплату, і зараз для пацієнта це абсолютно безкоштовно. Хоча мало хто в це вірить, але всі пацієнти проходять через мене особисто, і тут є гарантія того, що це дійсно може бути без оплати. У нас в лікарні дуже чітка методика оплати праці лікаря, і пілотний проєкт дозволяє зробити зарплати цілком пристойними. Тож ми беремо пацієнтів, незважаючи на їхній соціальний статус.

- Опишіть процедуру посмертної трансплантації.

- Анестезіолог у реанімації скликає консиліум і констатує смерть мозку.

- Якщо ми перенесемося на звичайний рівень районної лікарні, там цей діагноз диверсифікується? Як він ставиться?

- Його можна поставити навіть у районній лікарні. Треба тільки один апарат для цього, який називається газовий аналізатор. Він коштує недорого, в районі десь 200-300 тисяч гривень. Для будь-якої, навіть районної лікарні, це не є якісь дуже великі кошти. Якщо в них констатується донор і, наприклад, приїде бригада для вилучення, то навіть найменша районна лікарня за кожен вилучений орган отримує 78 тисяч зараз. Якщо вилучено чотири органи, від держави зразу лікарня отримує 300 тисяч. І за цю операцію можна купити той аналізатор і констатувати смерть мозку. Це може проводити будь-яка районна лікарня. Це абсолютна буденна процедура.

- От є десь орган для пересадки, а ви – у Львові... Як зустрічаються орган та пацієнт?

- У нас є лист очікування органу. Всі пацієнти у нас обстежені й залишають у нас свою кров. Потім, коли з’являється донор, ми проводимо з цією кров’ю тести на сумісність, це триває п’ять-шість годин. І за цей час лабораторія нам видає результати: хто з листа очікування найкраще підходить для цих органів. І ми просто беремо і викликаємо двох пацієнтів на нирку, одного на печінку і одного на серце. Дивимося, де ці пацієнти перебувають: якщо це дуже далекі території, то розраховуємо час, щоб вони могли доїхати. Оскільки є донори стабільні, є донори нестабільні, є такі, що можуть чекати дві доби, а є такі, що часу лишається – лічені години. І от коли є картина на сумісність, визначається основний параметр, по якому обирається пара: донор-пацієнт.

- Скажіть, будь ласка, а лист очікування єдиний в Україні, чи в кожній лікарні свій?

- Так, зараз він єдиний в Україні. Усі пацієнти внесені у всеукраїнську базу. Це зручніше, оскільки можна найкраще підібрати пару.

- Як вирішується, в якій лікарні буде проходити операція, якщо маємо єдиний реєстр – лист очікування?

- Взагалі, – там, де стоїть пацієнт у базі, й проводиться. Якщо пацієнт стоїть у Києві, ми вимушені віддати орган у Київ, при умові, якщо він встигне доїхати. Наприклад, якщо це серце, яке може тільки три з половиною години чекати, то воно не встигне до Києва доїхати, тому викликаємо пацієнта до себе, якщо він з далеких районів. А, взагалі, практика така, що орган їде до пацієнта.

- Скільки у вашій лікарні у Львові проведено операцій трансплантації?

- Я вже точно не скажу, збився з ліку. Нирок проведено за рік десь двадцять шість, а ще шість сердець і дві печінки. За тридцять, наче б, перейшли.

- Давайте поговоримо про донорів. Я знаю, що у нас працює так звана “презумпція незгоди”, тобто, якщо людина не дала попередню згоду чи родичі не дали згоди на трансплантацію при констатації смерті, то ніхто не трансплантує її органи. А мені здається, що приклад Індії, Білорусі, де ця згода є автоматичною, він дуже позитивний. Що для цього потрібно? Закон, чи просто популяризація, щоб лікарня за замовчуванням забирала потрібні для пересадки органи?

- Потрібно і те, й інше. Спочатку потрібна популяризація, щоб люди знали, що це прозоро, що це законно, що їхні органи чи органи близьких житимуть в інших людях. Бо багато людей досі, незважаючи на таку хвилю популяризації, думають, що їхні органи будуть продаватися чи вивозитися кудись. Ми дуже багато різних історій від людей чуємо досі. Тому, перше – це популяризація.

А друге – це закон. Дійсно, презумпція згоди набагато полегшить нам працю, оскільки левову частку наших сил ми втрачаємо, коли просто говоримо з родичами. Взагалі, це найважчий етап у нашій роботі. Жодна операція – чи то пришити орган, чи виходити пацієнта – не є такою важкою, як спілкування з рідними. Вони втрачають близьку людину, і в той же час – ми змушені їх просити про такий благородний вчинок. Люди в шоковому стані не завжди готові адекватно оцінювати, й іноді у нас ідуть години на перемовини. Не всі люди на ці пропозиції можуть одразу адекватно реагувати, і багато хто відмовляється. Якби це була презумпція згоди, то це полегшило б справу. Але в деяких країнах і презумпція згоди не є остаточною, якщо родичі пишуть відмову. Тому тут важливіше – навіть популяризація.

- Ви знаєте, я колись у Фейсбуці зробила обговорення по трансплантації. Підрахунок нерепрезентативний, але десь вісім із десяти моїх ФБ-друзів висловилися “за”. І я знаю, були навіть випадки, коли дівчина написала заповіт, у якому вказала, за яких умов її можна починати, далі цитую, “розбирати на деталі”. У нас деякі депутати та діячі написали вже заяви на посмертне донорство, але – ви переконані, що в нашій країні оця прозорість не буде використана так, що після добровільної згоди зорганізують “добровільну” смерть донора?

- Це з серії фантастики. Я можу дати гарантію, ми вже в цьому працюємо пару років, і не знаю – втридцяте мабуть переконую на кожній трансплантації, що зробити це секретно просто неможливо. Коли з’являється в реанімації якийсь потенційний донор, в цьому процесі залучені десятки людей. Реально, кожний мультиорганний відбір – це більш як 50 лікарів. Це і лабораторія, це половина хірургічного складу лікарні, урологічного, половина юридичного складу. Це просто неможливо зробити таємно!

- Ну, спеціально не будуть людей убивати, дізнавшись, що вони донори?

- Це неможливо. Неможливо. Бачите, в основному донором стають пацієнти або з глибоким інсультом, або з якоюсь травмою. Спеціально зробити це просто неможливо. Треба людині завдати таку травму в корі головного мозку... Це мусить бути якийсь удар. Тобто медикаментозно зробити інсульт або травму голови – це неможливо.

КІЛЬКІСТЬ ЗГОД НА ПОСМЕРТНУ ТРАНСПЛАНТАЦІЮ ЗБІЛЬШИЛАСЯ ВДВІЧІ

- Скільки людей погоджуються зазвичай на трансплантацію? Родичів, я маю на увазі.

- Коли ми починали цим займатися, зразу погоджувалися напевно відсотків 30. Зараз, після популяризації, це відсотків 60.

- Як на побожний Львів, малувато.

- Малувато. Але зараз це вдвічі більше, ніж було рік тому! Коли ми починали, це було страшенно тяжко, люди не вірили в це. А зараз, завдяки популяризації – це все таки дає свій позитив, і багато погоджуються. І притому багато погоджується представників молодого, сучасного покоління, вони розуміють, що це абсолютно нормальне явище, що так робить увесь світ, це Європа.

- В одному з телевізійних шоу розповідали про досвід Індії, що там, хоч це бідна країна, але це робиться в кожній лікарні – і на стареньких бусиках везуть орган, щоб пересадити шкільному вчителю. Чи це можливо в бідній країні поставити на потік?

- Трансплантація технічно не є чимось особливим, але вона включає дорогі препарати, які пацієнти мусять приймати до, під час і після трансплантації. Тому в бідній країні мусить бути якесь державне фінансування, бо пацієнти не зможуть себе забезпечити. Саме тому мені складно говорити про потік.

В Індії на медицину є дуже хороше державне фінансування, тому там пацієнти так само не платять. Якщо держава може собі це дозволити, то чому ні? Хоча, якщо порахувати фінансово, то трансплантувати пацієнта – фінансово вигідніше, ніж лікувати. Якщо пацієнт змушений буде знаходитися 10 років на діалізі, то набагато дешевше для держави – оплатити пацієнту трансплантацію, аніж тримати на діалізі. Тут, напевно, має бути більша медично-фінансова грамотність держави. Трансплантація це – вигідно, якщо дивитися на перспективу в кілька десятків років.

- А як справи із базою донорів. Її поки що не існує?

- Бази донорів як би й не може існувати. Бо база родинних трансплантацій – вона виключно для своїх же родин, а не для клієнтів. А бази посмертних донорів не може бути, бо ніхто ж не може спланувати гострий стан. Чи ви маєте на увазі прижиттєву згоду?

- Так.

- Прижиттєва згода, як інститут, ще створюється, вона не ідеальна, але вже можна написати транспланткоординатору або сімейному лікарю. Транспланткоординатор є в кожному закладі, в якому проводиться трансплантація, це людина, яка контролює всі оці зведення. Вони вже можуть приймати ці заяви, хоча великої бази немає. Дуже мало людей, ну, напевно, кілька сотень мають такі заяви в Україні.

- У Львові недавно була зустріч людей, які отримали нові органи. Це була ваша ініціатива, чи це робили громадські організації?

- Ну, більше наша ініціатива, ми хотіли показати наших пацієнтів, оскільки багато людей чомусь думають, що пацієнти після трансплантації не виживають, що вони чи прикуті до ліжка, чи тяжко хворі. І я дуже хотів показати, що це абсолютно нормальні люди, які живуть повноцінним життям, що вони гарні, що вони здорові. І вони соціальні. Тому це було наше бажання, і привід мали – річницю існування нашого центру. Тож вирішили показати пацієнтів.

МИ ЗДАТНІ СТАТИ ТРАНСПЛАНТОЛОГІЧНО НЕЗАЛЕЖНИМИ

- Що треба, аби підготувати трансплантолога? Ним може стати будь-який хірург?

- Так, може бути хірург, загальний хірург або якийсь вузькопрофільний спеціаліст – чи то уролог, чи то судинний хірург. Але він мусить пройти спеціалізацію по трансплантології, яка триває пів року. Ну, бажано відвідати якісь закордонні стажування, щоб бачити кілька рівнів шкіл із трансплантації. От і все. Практика здобувається десь на місцях, там, де проводять трансплантації. До нас уже приїжджають лікарі повчитися.

- Чи ви завжди робите операції за участю київської команди, чи вже самі роблять лікарі на місцях?

- От завтра родинну трансплантацію ми проводимо самі, й останніх десять операцій провели самі. Київську команду ми кличемо, коли у нас іде мультиорганний забір і ми своїми силами фізично не справляємося – дуже тяжко пересадити одразу чотири органи. Тобто пересадити дві нирки, печінку і серце в умовах однієї лікарні – це взагалі унікально навіть для Європи. Оскільки, в основному, серце їде, наприклад, в інститут серця, печінка їде в якийсь інститут мікрохірургії. Тобто є вузькопрофільні заклади, які займаються одним органом.

 А так, щоб лікарня одна була, по-перше, базою забору органів, і по-друге – одночасно могла зробити висококваліфіковану операцію по різних органах, такого взагалі дуже-дуже мало. Тому ми кличемо на допомогу, бо органи мають обмежений час і треба все швидко встигнути.

- Яка ваша лікарська трансплантологічна мрія?

- Я дуже хочу побудувати на базі лікарні великий центр, який міг би повністю забезпечувати пацієнтів органами – ну, як мінімум, західний регіон України. Щоб це була окрема велика структура, яка просто могла б давати в рік як мінімум від 500 до 1000 операцій. Тоді це вже вважатиметься провідним закладом світового рівня. Щоб було не тридцять операцій, а триста-шістсот, хоча би в таких об’ємах.

- Докторе, а можливо в майбутньому пересадити голову?

- Я сумніваюся. Нервова система складна, неможливо вшити всі ті спинномозкові нерви ідеально. Вони – це мікрорівень під мікроскопом. Кожний нерв зшити... Я думаю, технічно це не дуже можливо.

- Якби існувала презумпція згоди, наскільки б швидко це вирішило проблему з пересадками органів в Україні для всіх пацієнтів?

- Я думаю, що проблема і так вирішиться. Білорусь стала трансплантологічно незалежною за п’ять років. Я думаю, що ми зможемо так само стати трансплантологічно незалежними. З презумпцією згоди це було б трохи швидше, можливо на три-чотири роки швидше. А так у нас буде трохи часу, поки популяризація дійде такого рівня, що 90% пацієнтів готові будуть дати згоду. Тоді це вирішиться.

Лана Самохвалова, Київ

Фото надані Максимом Овечком

Перше фото: Анастасія Власова/hromadske