Шепіт і крик Чорнобиля: біль, який не можна забувати

У Вальтера Беньяміна є дещо зловісна метафора про мовчазного ангела історії, який нестримно летить уперед, але його погляд спрямований назад і в ньому відбиваються смерть і руїни... Він би й хотів залишитися, підняти мертвих і зліпити уламки, але шквальний вітер нестримно несе його в майбутнє, до якого він обернений спиною. Те, що ми називаємо прогресом, і є цей шквал...

Щовесни, наприкінці квітня – початку травня, коли все буяє і цвіте, ми відчуваємо смертоносний чорнобильський вітер 86-го. І мимоволі здригаємося. Так само, як людина, яка пережила Голокост, вже не може спокійно дивитись на мирний дим із високих коминів – він нагадуватиме про пекельні табірні печі; або та, яка відчула на власній долі Голодомор, здригатиметься щоразу, коли крихта навіть черствого хліба падатиме долу. 35 років тому до наших нашарувань національних страхів і нещасть, додався ще один страх – страх атомної катастрофи, невидимої смерті.

Вшановуючи пам’ять тих, хто пройшов атомний чорнобильський апокаліпсис, озернімося й собі, згадаймо дні та людей весни 1986 року.

Місто Прип’ять – зразковий радянський Атомград

Сьогодні Прип’ять – місто-примара, а 35 років тому, це було майже ідеальне радянське місто атомників, у якому було престижно жити і працювати. Середній вік його мешканців становив 26 років. Місто швидко розросталося. Будувався новий – шостий – мікрорайон, планувалося, що невдовзі кількість містян сягне 200 тисяч. Щорічно в Прип’яті реєстрували більш ніж тисячу новонароджених. У місті працювали п’ять початкових шкіл, функціонували два стадіони і два басейни – категорія одного з них дозволяла проводити міжнародні змагання. Планували збудувати штучну ковзанку – об’єкт, рідкісний навіть і для радянських мегаполісів. Окрасою був і місцевий Палац культури, для будівництва якого діставали дефіцитні матеріали – мармур, рідкісні породи деревини. Додайте ще неймовірну природу, річкові пляжі з білим піском, і отримаєте майже ідеальну картинку.

Центром тяжіння, головним об’єктом Прип’яті була атомна станція. Більшість людей, які були у команді директора ЧАЕС Віктора Брюханова були висококласними інженерами. Зарплати і умови праці на станції були ліпшими ніж у місті, тому багато хто прагнув потрапити саме на ЧАЕС.

У п’ятницю, 25 квітня 1986 року, містяни готувалися до вихідних. Хтось мріяв про похід, риболовлю чи пікнік, але більшість планували поїхати в довколишні села – садити картоплю. Попри добру забезпеченість Прип’яті продуктами і фактичну відсутність дефіциту, посадка картоплі – це традиція.

Реактор: самовар чи смертельна небезпека?

На Чорнобильській АЕС діяли чотири енергоблоки. Авральними темпами будувався п’ятий. Станція вважалася однією з найкращих у галузі, маючи в середньому п’ять технологічних відмов на рік, хоча під час її проєктування і будівництва КДБ фіксував численні порушення і недоліки.

Реактор, що вибухнув, належав до типу РБМК-1000 (російською – «Реактор большой мощности канальный») – одних із найскладніших і найбільш непередбачуваних в експлуатації. Він призначений для функціонування на стабільному рівні вихідної потужності – перепади можуть спричинити збій усієї системи і призвести до викидів радіоактивних матеріалів. Решта світу обирала більш безпечні реактори ВВЕР (Водно-водяний енергетичний реактор). Прикметно, що збудовані Радянським Союзом станції у Східній Європі функціонували на реакторах типу ВВЕР, де сповільнювачем нейтронів використовували воду, а не графіт. Чому ж попри високий рівень небезпеки в Чорнобилі вирішили встановити РБМК? Тому що він виробляв удвічі більше електрики – 1000 мегаватів електропотужності. При цьому РБМК був не тільки потужнішим, але й дешевшим у будівництві та експлуатації.

Академік Анатолій Александров, президент Академії наук СРСР, головний науковий консультант із проєктування РБМК, свого часу запевняв, що ці реактори можна встановлювати навіть на Красній площі, «адже вони… безпечні, неначе самовари». Багато хто навіть із фахівців атомної галузі жив із подібним міфом.

Серйозні проблеми з реакторами цієї моделі були й раніше, але ніхто з персоналу ЧАЕС про це не знав – інформація була суворо засекречена. Наприклад, дуже схожа ситуація трапилася в листопаді 1975 року на першому блоці Ленінградської АЕС, і лише диво врятувало тоді Ленінград (нині Санкт-Петербург) від катастрофи.

Ось як пояснював інженер Віталій Борець дію реактора типу РБМК, що вийшов з-під контролю на Ленінградській атомній станції співробітнику КДБ, який не дуже тямив у ядерній фізиці: «Уявіть себе за кермом авто. Ви вмикаєте двигун, починаєте рухатися, плавно набираєте швидкість, перемикаючи передачі. Ваша швидкість – 60 км/год. Ви знімаєте ногу з педалі газу, але усвідомлюєте, що автомобіль продовжує розганятися автоматично – спочатку до 80 км/год, потім до 100, 130, 150 км/год. Гальма не працюють, а швидкість зростає. Як би ви почувалися в такій ситуації?» Власне, щось подібне трапилося і з чорнобильським реактором вночі 26 квітня 1986 року.

Вибух реактора, або Українська Хіросіма

Вибух стався о 1 год. 23 хв. 58 сек. під час планової зупинки 4-го реактору. Вихідна потужність реактора, яка становила приблизно 200 МВт, за кілька секунд сягнула до 500 МВт, а ще за мить – до 30 000 МВт, десятикратного перевищення норми.

Перший вибух був спричинений паром, – коли надлишковий пар, що утворився після руйнування паливних каналів, потрапив до зовнішньої системи рідинного охолодження, дестабілізувавши її. Цей вибух здійняв у повітря біологічний захист «Єлена», ще сильніше пошкодивши паливні канали і відірвавши від плити біологічного захисту сегменти охолодження. Без води – холодагента активної зони, теплова енергія зруйнованого реактора лише зросла, спричинивши другий, ще більш потужний вибух, а потім і третій.

Один із свідків аварії, Разім Давлетбаєв, заступник начальника турбінного цеху № 2 згадував, що він почув: «Абсолютно незнайомий рев: у дуже низькому тоні, схожий на важкий стогін людини…» Іншому свідку, начальнику зміни блоку № 4 Юрію Трегубу здалося, що спершу все нагадувало ««Волгу», яка починає гальмувати на повній швидкості, причому йде юзом».

Усвідомити те, що відбулося, було важко. «Побачене нами було настільки жахливим, що ми навіть не наважувалися говорити про це вголос. Розум відмовлявся вірити, що сталося найгірше з можливого», – написав у своєму щоденнику один із інженерів станції Аркадій Усков. Однак, «Правда полягала в тому, що нічого подібного світ не знав. Ми стали першими після Хіросіми і Нагасакі, хоча пишатися було нічим…», – зауважив один з операторів 4-го енергоблока Віктор Самгін.

Самопожертва на межі фантастики

Команда 2-ї воєнізованої пожежної частини на чолі з 23-річним лейтенантом Володимиром Правиком була на місці за п’ять хвилин після вибуху, о 1:28. Вони приборкували вогонь на даху турбінного відділення за допомогою піску, брезентових пожежних рукавів, намагалися затоптати його ногами. Використовувати воду було небезпечно – могло статися коротке замикання. Попри всі правила безпеки, дах, на якому працювали пожежники, був покритий легкозаймистим бітумом, який розтанув, що неймовірно ускладнювало пересування, до того ж, довкола палали шматки графіту і ядерного палива – «нутрощі» реактора.

Пожежники атомної електростанції були споряджені, наче для гасіння звичайних пожеж. Ніхто з них навіть і не підозрював, що вогонь, з яким вони борються – радіоактивний. Люди не мали ані відповідних приладів вимірювання радіації, ані спорядження для захисту від опромінення.

Спека була неймовірна. Це були апокаліптичні сцени. Пожежники Шаврей і Прищепа скинули з себе частину спорядження. Зняли і шоломи, чим викликали захват і оплески тих, хто спостерігав за ними з землі. Рибалки, які ловили рибу в чорнобильському резервуарі, і бачили все на власні очі, буди вражені: «Він скинув свій шолом! – прокричав хтось. – Фантастика! Справжній герой!»

Через сім хвилин приїхав екіпаж 23-річного лейтенанта Віктора Кібенка. Поки Правик зі своїми хлопцями гасив вогонь на даху турбінного відділення, ця команда почала боротися з вогнем на реакторному відділенні 3-го енергоблоку (висота 72 м), який загорівся від вибуху на сусідньому, 4-у енергоблоці. Знову ж таки: попри всі правила безпеки, блоки – 3-й і 4-й, були збудовані поряд і мали спільні системи (труба, яка вціліла і яку можна побачити на багатьох фотографіях – теж спільна), а все через економію коштів. Згодом до команди Кібенка приєдналися і пожежники Правика. Остаточно пожежу, яку гасили 28 пожежників, було ліквідовано лише близько сьомої ранку. А для вогнеборців, які прийняли смертельні дози радіації, розпочинався шлях мучеництва – повільного і страшного вмирання від «мирного атома».

Шість весіль у тіні тліючого реактора

Протягом дня 26 квітня в лікарню міста Прип’яті з симптомами гострого радіаційного отруєння доставили 132 людини – пожежників, операторів та інженерів станції. КДБ блокував міжміські лінії телефонного зв’язку – боялися поширення інформації про аварію. Персоналу ЧАЕС було наказано не розголошувати інформацію про інцидент. Однак, якщо радіація була невидимою, то дим над зруйнованим 4-м реактором було добре видно, так само, як було помітно величезну кількість міліцейських патрулів. Утім, це зовсім не завадило містянам жити своїм звичним життям. 26 квітня 1986 року у Прип’яті відбулося шість весіль. Їх святкували в тіні тліючого реактора. Діти бавилися в пісочницях, ліпили «пасочки», каталися на велосипедах, молоді мами прогулювалися з візочками. Хтось того суботнього ранку рибалив, а хтось приймав сонячні ванни… Фоновий рівень радіації в 4 мікрорентгени, у тисячу разів перевищував природний радіаційний фон. Уже до другої години дня спостерігалося його десятикратне збільшення – до 40 мікрорентгенів за секунду, а ввечері рівень зріс до 320 мікрорентгенів за секунду – природній фон було перевищено у 80 000 разів.

Шепіт і крик, або Випадок у дорозі

Коли 27 квітня з Прип’яті евакуювали в Москву вже другу партію постраждалих (понад сотню) – заступник голови міськвиконкому Прип’яті Олександр Есаулов (нині дитячий письменник), який власне займався евакуацією пацієнтів прип’ятської лікарні, згадував, що тільки-но вони десь опівдні виїхали з міста, як змушені були зупинитися – одному з пацієнтів стало зле, він потребував медичної допомоги. Стали в селі Залісся, що за кілька кілометрів від Чорнобиля. Поки лікарі поралися з хворим, чоловіки в піжамах вийшли перекурити. І раптом роздався страшний розпачливий жіночий крик. Це був крик неймовірного горя і відчаю – материнський крик. Виявилося, що один із пацієнтів, ще зовсім юнак, був родом із цього села. І мати, упізнавши сина, кинулася до нього. «Мамо, мамо, не треба, ну не плач, не кричи…», – шепотів блідий хлопець, намагаючись заспокоїти матір. І сам ледь стримував сльози. «Це точно не те, що зараз потрібно! Який збіг, – згадував Есаулов. – Я гадки не мав, звідки вона прийшла». Ця подія справила на всіх дуже гнітюче враження. Упродовж дня в голові Есаулова лунав той шепіт: «мамо, мамо…» Коли в Бориспільському аеропорту його попросили замовити декілька філіжанок кави, він був настільки дезорієнтований, що просто не зрозумів суть прохання. «Я ніби прилетів з іншого світу…», – констатував Олександр Есаулов.

Променева хвороба

Всі постраждалі з ЧАЕС зазнавали впливу радіації у різні способи: пожежники, які підіймалися на дах 3-го енергоблоку, вдихали альфа- і бета- опромінений дим, на них сипався радіоактивний пил і пронизували гама-промені від повсюдно розкиданих фрагментів палива активної зони реактора. Дози залежали від того, де вони стояли. Декілька метрів у той чи інший бік означали життя або смерть. Оператори, які намагалися стримати руйнування в 4-у енергоблоці, перебували в клубах пилу і радіоактивного пару від вибуху і від розірваних труб, облиті водою, в якій були бета-частинки, і ходили серед руїн, засипаних уламками реактора. Дехто вдихав радіоактивний ксенон, криптон і аргон, високорадіоактивні, хоч і з коротким терміном життя, гази, які обпікали м’які тканини ротової порожнини і дихальних шляхів. Дехто отримав великі опіки від гама-променів або бета-часточок, які осіли на одязі або на шкірі. Дехто піддавався опроміненню лише декілька хвилин, інші ж, набагато довше.

Начальник зміни блоку №4 Олександр Акімов, який разом з іншим колегою – старшим інженером Леонідом Топтуновим працювали по кісточки в радіоактивній воді, намагаючись безрезультатно охолодити зруйнований реактор, зійшов з трапу літака в Москві в тому ж брудному комбінезоні, який був на ньому тієї ночі. Одяг опромінював його шкіру впродовж понад 24 годин, аж поки його не зняли в приймальному відділенні московської лікарні № 6.

Пожежники, які боролися з вогнем і не мали жодного захисту від гама-опромінення, отримали надзвичайно високі дози – колір обличчя, на момент, коли вони поступили в лікарню, змінився з червоного на восково-сірий – зовнішній шар був знищений радіацією. Внутрішні органи теж дуже сильно постраждали, особливо ті, де клітини розмножуються дуже швидко – легені, дихальні шляхи, кишківник і кістковий мозок…

Літак, на якому летіла перша група чорнобильців у Москву, розібрали, а один із автобусів відправили в Курчатовський інститут, загнали в яму і захоронили.

Радіоактивний парад у Києві

Попри те, що рівень радіації вранці в Києві 1 травня сягнув позначки 2500 мікрорентгенів за годину, парад вирішили проводити. Фактично, це був наказ Москви. А опиратися волі «старшого брата» тоді ледь могли. Щоправда, внесли певні корективи, зменшивши кількість учасників, встановивши квоту до 2000 чоловік. На трибунах зібралося вище керівництво радянської України. Голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко пригадував: «Усі – без головних уборів. Мої внуки йшли у складі колони учасників маршу; дружина була на майданчику для гостей разом з дружинами інших лідерів. Урешті-решт, нікого з нас тоді ще повністю не поінформували…»

Щербицький – перший секретар ЦК КПУ, прибув незадовго до 10-ї ранку. Вийшовши з автівки, він лаявся. Голова Київського міськвиконкому Валентин Згурський чув, як очільник УРСР обурювався: «Я ж казав йому, що парад не можна проводити на Хрещатику. Це не Красна площа, а долина – радіація концентрується саме тут! Але він відповів мені: «Тільки спробуй не провести парад! Я тебе згною!»». Не називаючи прізвища Горбачова, додав: «До біса його; ходімо й розпочнімо парад».

Олександр Ляшко згадував: «Мені зателефонував Славський, всесоюзний міністр середнього машинобудування, чиє міністерство займалося ядерною енергетикою. «Навіщо ви здіймаєте такий галас? Я приїду і закрию ваш реактор своєю п’ятою точкою…»». Саме всемогутній Єфим Славський, якого називали «Великим Єфимом» або «Аятолою», за великим рахунком і був відповідальний за атомні реактори, зокрема і за той, що вибухнув на ЧАЕС. Саме його міністерство з непримітною назвою «середнього машинобудування» займалося ядерними розробками і саме воно стояло біля витоків радянської ядерної енергетики. До того ж, Славський був прибічником надзвичайної секретності, навіть у «мирній енергетиці».

Більшість людей, присутніх на параді, навіть не здогадувалися про небезпеку. Йшли стрункі колони, діти сміялися й танцювали. Хоча були й більш уважні. Зокрема, одна з учасниць параду звернула увагу на те, що сцена, де мали б стояти представники ядерної енергетики… була порожньою. «Я вирішила поцікавитися: а де ж енергетики?» Але до неї одразу ж підскочив чоловік у штатському, взяв міцно під руку, й шепочучи: «Проходим, проходим…», повів услід за колоною, далі. Це був співробітник КДБ, яких на параді було чимало. Вони пильнували за учасниками процесії.

Дехто відчув наслідки того «радіаційного параду» згодом. Одеситка Наталя Морозова писала згодом спеціальній комісії з вирішення питань, пов’язаних з аварією на ЧАЕС, утвореній українським парламентом: «Будь вони всі прокляті! Вагітною, я приїхала в Київ 24-го квітня, щоб відвідати родичку. Ходила на парад, каталася на човні по Дніпру. З Києва вдалося виїхати лише 12 травня. У липні моя дитина народилася мертвою».

Михайло Горбачов лише в 2006 році визнав, що проведення параду того дня в Києві було помилкою.

Сакральні скрєпи і розмінна монета людського життя

Перших ліквідаторів, тих, що прибирали радіоактивний графіт з даху третього реактора ЧАЕС, називали «біороботами». Мабуть, так нам зрозуміліше і певним чином якось зручніше, чи то пак затишніше – наділяти інших, тих хто йде в самісіньку пащу небезпеці, нелюдськими рисами: «біороботи», «кіборги»… У них було тільки декілька секунд, щоби лопатою захопити шматок радіоактивних уламків, скинути їх із даху і повернутися у відносно безпечну бетонну будівлю. Операцію проводили задля зниження рівня радіації на даху 3-го енергоблока і відновлення його роботи. 3000 офіцерів, резервістів, курсантів під командуванням генерала Миколи Тараканова виконували роботу в особливо небезпечних зонах, яку не могли виконати машини.

На ліквідацію наслідків катастрофи ЧАЕС було кинуто ресурси з усього СРСР. Однак і за таких надзвичайних обставин, радянське керівництво, а також підконтрольні ЗМІ, не оминули скористатися з того, щоби вкотре не нагадати про «великое братство народов». Газета «Правда» писала, цитуючи одного з перших ліквідаторів Дмитра Журавльова: «Ми маємо один сакральний принцип. Сакральний принцип братства. Пліч-о-пліч з нами працюють спеціалісти, які приїхали з Білорусі. У центрі міста я зустрічав людей з Москви, Ленінграда та інших регіонів нашої Вітчизни…»

Загалом, для ліквідації наслідків пожежі і очищення забруднених об’єктів, влада мобілізувала майже 600 тисяч осіб. Переважна більшість ліквідаторів були військовослужбовці, зокрема, так звані «партизани», яких призивали з запасу. Подібна практика існувала в СРСР ще з часів зародження атомної енергетики в СРСР, яка власне й виникла як похідна військових розробок. Саме «партизани» – молоді чоловіки були і «гарматним м’ясом» під час загарбницьких вторгнень до інших країн, і дешевою робочою силою під час будь-яких катаклізмів усередині країни. Без проблем можна було зігнати декілька тисяч чоловік: «…лише один дзвінок, і рішення прийнято…», – розповідав академік Веліхов кореспонденту «Правди». Людське життя наприкінці існування СРСР так само нічого не вартувало, як і колись, а радянські лідери, хоч і не явно, але продовжували послуговуватися кинутою колись одним відомим маршалом фразою, що «бабы новых нарожают…»

Нескінченність любові

Теплого весняного вечора 25 квітня 1986 року, за декілька годин до катастрофи на ЧАЕС, лейтенант Володимир Правик, начальник караулу 2-ї воєнізованої пожежної частини, сидів у своєму кабінеті і щось писав. Можливо, готувався до іспитів, адже планував вступити до вищої інженерно-технічної школи для старшого офіцерського складу, а можливо, писав листа дружині. З Надією він познайомився в Черкасах під час навчання в Черкаському пожежно-технічному училищі МВС. Їй тоді ледве виповнилося 17, йому було 20. То було кохання з першого погляду. Два роки тривав їхній роман, переважно епістолярний. Вона була в Черкасах, а він у Прип’яті. Згодом побралися. І хоча Надія вже рік як переїхала в Прип’ять, Володимир продовжував писати їй романтичні листи… Два тижні тому в подружжя народилася донечка Наталка, і Володимир звернувся до керівництва з проханням перевести його на іншу посаду, без нічних змін, щоб більше часу проводити з сім’єю. На вихідні вони планували їхати до його батьків у Чорнобиль, допомагати по господарству. Не склалося… Ще вранці, 26 квітня, перебуваючи в прип’ятській лікарні, попри те, що лікарі запевняли, буцімто вони отруїлися газом, Володимир зрозумів, що це неправда. Зрозумів, що це радіація. Побачивши через вікно лікарні своїх батьків, наказав їм негайно забрати дружину і доньку, закутати малечу в якомога більше ковдр і відвезти обох у Центральну Україну, до Надійчиних батьків. Вони виконали його прохання.

За декілька днів до своєї мученицької смерті 11 травня 1986 року в Московській клінічній лікарні № 6, Володимир, вибачаючись за поганий почерк, писав дружині та донечці свого останнього листа:

«Здрастуйте, мої любі! Великий вам привіт від відпускника і ледаря… Я відлинюю від своїх обов’язків з виховання Наташки, нашої маленької. Справи йдуть добре. Нас помістили в клініку для спостережень. Як ти знаєш, всі, хто були зі мною, нині тут… Ввечері ходимо на прогулянки, вночі милуємося краєвидами Москви. Погано лишень, що тільки з нашого вікна. І так, напевно, ще місяць чи два. На жаль, такі тут правила. Поки не завершать обслідування, нас не випишуть.

Надю, ти читаєш мій лист і плачеш. Не плач – витри сльози. Все вийшло нормально. Ми ще до 100 років проживемо. А наша люба донечка ще три рази нас переживе. Дуже сумую за вами обома… Мама зі мною зараз. Вона сюди примчала. Вона подзвонить вам і розповість, як я себе почуваю. А почуваюсь я відмінно».

Світлана Шевцова

При підготовці матеріалу використано праці Сергія Плохія «Chernobyl. The History of a Nuclear Catastrophe» і Адама Хіггінботама «Чернобыль. История катастрофы».