Диво-ковбасі по 2.20 і не тільки, присвячується, або Про СРСР без політики
Цьогоріч Першотравень, або Міжнародний день солідарності трудящих, який ми продовжуємо святкувати навіть на 30-й рік незалежності, співпадає з Великоднем. І якщо Великдень, попри політичні віяння і режими належить до категорії вічних свят і дат, то Першотравень, із його трохи більш як сторічною історією, стійко асоціюється з радянським минулим. Багато хто вже нічого не знає про ті часи, але дехто ностальгує за ними. Не будемо вдаватися до маніхейського поділу минулого на чорне й біле, давати оцінки, а просто згадаймо про деякі матеріальні аспекти життя радянської людини, адже матеріальне – це наше щоденне життя – не лозунги, не ідеологія, а звичайні речі: одяг, взуття, їжа, напої, меблі, побутова техніка тощо. Ну, почнімо з ковбаси...
Радянське диво – ковбаса «Докторська»
«Що він міг купувати в паршивому магазинчику?.. Ков-ба-су! Пане, якби ви бачили, з чого цю ковбасу роблять… Віддайте її мені…». Так думав-благав булгаковський Шарик – майбутній «товариш Шариков», уперше побачивши професора Преображенського й учувши собачим нюхом у правій кишені його шуби «Особливу краківську». То були 20-ті, а от оспівана ковбаса по 2.20 – вона ж «Докторська», якою й нині марять апологети кличу «назад в СРСР!», начебто з’явилася за особистим наказом «вождя народів» Йосифа Сталіна. «Докторську» почали виробляти в 1936 році саме як дієтичний продукт харчування: «…для больных, имеющих подорванное здоровье в результате Гражданской войны и царского деспотизма».
Ковбасу одразу ж прозвали «радянським дивом». Наприкінці 30-х вона стала продуктом для обраних. Виробництво «лікарської» відповідало певним стандартам і виготовлялася вона спочатку на єдиному м’ясокомбінаті – Московському м’ясопереробному комбінаті ім. Мікояна. Тут треба згадати, що і обладнання, і технології для цього знаменитого, без сумніву, підприємства були закуплені в США. («Вкусного советского пломбира» це теж стосується повною мірою. – Ред.).
Але згодом цю ковбасу почали виробляти в СРСР повсюдно. Тож її якість залежала від багатьох чинників: якості сировини, добросовісності, чи навпаки – нехлюйства працівників тощо.
Нековбасна ремарка
Надзвичайно цікава деталь – радянські люди – переважна більшість, ті хто не був знайомий із життям на Заході, до Другої світової війни свято вірили, що все що в них є – найкраще в світі. І це стосується не тільки «Лікарської» ковбаси. Французький письменник Адре Жід, у щоденнику 1936 року «Повернення в СРСР», пише: «Радянський громадянин перебуває в цілковитій необізнаності про закордон. Ба більше, його переконують, що абсолютно все за кордоном і в усіх царинах – значно гірше, ніж у СРСР. Подібна ілюзія вправно підтримується – важливо, щоб кожен, навіть невдоволений, радів режимові…».
Наприклад, письменникові з величезним захватом показували новий готель у Сочі, при цьому наївно запитуючи, чи є щось подібне у Франції. Жід робив стримані компліменти, але про себе зауважив, що радянський готель – лише непоганий напівлюкс, а у Франції існують заклади набагато вищого класу, про що пересічні громадяни СРСР навіть не підозрюють. Після війни, коли мільйони радянських солдат побували в Європі, нехай і в ущент зруйнованій, – від наївних ілюзій не залишилося й сліду.
«Собача радість» для гегемона
Втім, крім «Лікарської», була ще й ліверна ковбаса. Саме вона мала, за відсутністю м’яса, нагодувати мільйоноротого гегемона, тобто пролетаріат. В народі її називали «Собача радість». Навіть найбільш безбашенні алкоголіки, котрі беззастережно пили денатурат, не могли їсти цей харч. Порядні коти теж гидували. Ліверна була найдешевшою і найбільш доступною, а її промислове виробництво в СРСР почалося в 1932 році. До того її виготовляли кустарним способом і продавали тільки на базарах. «Класична» ліверна коштувала 1.60, а «для котів» – 47 копійок.
У 1962 році, під час сумнозвісного страйку в Новочеркаську, коли робітники вийшли на протестні акції через нестачу продовольства, проти підвищення цін і зниження зарплат, директор заводу заявив своїм підлеглим, що якщо в них немає грошей на пиріжки з м’ясом, то нехай їдять із лівером…Таким чином очільник заводу, який харчувався виключно зі «спецрозподільника», майже перефразував Марію-Антуанетту, з її класичним: «В народу немає хліба? Нехай їдять тістечка…» Страйк у Новочеркаську був розстріляний армією.
Сирокопчені ознаки заможності
«Їстивні» напівкопчені ковбаси, такі як «Полтавська», «Талліннська» коштували 3.60 палка, а перепродували їх з-під поли за 8-10 рублів. Маржу, звісно, клали до кишені. Сирокопчена ковбаса в СРСР належала до категорії «дефіциту». Наприклад, «Оленячу», можна було дістати тільки по великому блату.
Ковбаса продавалася переважно у великих містах. Тому люди з навколишніх населених пунктів їздили до міста затоварюватися харчами – це був такий собі «гастрономічний туризм». Існував і інший термін: «ковбасні електрички». В СРСР ковбаса була ознакою соціального статусу. Застілля свідчило про рівень статків родини. Якість ковбас погіршилася в 70-х, потім у 80-х. Деградувала політика – туди ж котилася і ковбаса. Як казав один мудрий чоловік, який, щоправда, не мав жодного стосунку ні до СРСР, ні до радянської ковбаси, «той, хто любить ковбасу і політику, не повинен бачити, як вони робляться».
Від сої до кукурудзи, або «мясо – вредно»
За тотальної нестачі продуктів, потрібно було щось вигадувати. Так, за Хрущова, кукурудзу було проголошено «царицею полів» і її намагалися сіяти навіть на півночі. І саму рослину, і вироби з неї, всіляко рекламували – це була величезна і доволі потужна рекламна кампанія. Про кукурудзу знімалися мультфільми і навіть виготовлялися іграшки (зокрема і новорічні). Однак, попри старання радянських ідеологів, нові віяння викликали величезну хвилю анекдотів на цю тему. Наприклад:
«Воскрес Сталін. Булганін тікає в Індію, Ворошилов – у Китай, а Хрущов вирішив у кукурудзі пересидіти»;
«Микито Сергійовичу, євреї просять дозволу до своєї пасхи випікати мацу. – Нехай випікають, але з кукурудзи. Тоді вона буде соціалістичною за складом і національною за формою».
Однак мало хто знає, що до хрущовської «кукурудизації» кінця 50-х, у 30-х роках намагалися пропагувати сою, якою хотіли замінити м’ясо, яке фактично зникло через недолугу репресивну політику в сільському господарстві. Восени 1930 року в закладах громадського харчування Москви і Харкова відбулася серія показових обідів, під час яких було продемонстровано понад 130 страв із сої: голубців, борщів, супів, пудингів, сирів, котлет, кондитерських виробів тощо. Радили також вживати побільше шпинату і кульбаби. Тож гасла на кшталт: «Мясо – вредно», «Тщательно пережевывая пищу, ты помогаешь обществу», які можна прочитати у Ільфа і Петрова, не вигадка, а взяті з життя.
Народ скептично поставився до ідеї всесоюзного вегетаріанства, але анекдотів ще не складав.
Радянська «кура», вона ж циплак
«Мама принесла з магазину курку, велику, синювату, з довгими кістлявими ногами. На голові в курки був великий червоний гребінь». Так розпочинається гумористичне оповідання радянського письменника Віктора Драгунського «Курячий бульйон» із популярного циклу «Денискові оповідання», написаного в 60-х роках. Далі йдеться про те, як Дениско з татом зістригали ножицями з курки залишки пір’я, потім довго смалили тушку, потім так само довго мили її з суничним милом, а потім варили... Радянський харчпром до останнього свого дня не знав звичного нині сервісу розчленування тушки. Між іншим, у США вже в 50-х роках окремо продавали грудинку, крильця тощо. Але радянські громадяни не скаржилися, а були раді навіть «синюшним» курям.
У 70-х-80-х роках курятина не належала до категорії дефіциту, але за нею теж треба було трохи постояти в черзі. Курка коштувала 2 рублі 65 копійок за кілограм. Десяток яєць – 0.8-1.2 рубля, залежно від категорії. Середня зарплата, до речі, в середині 70-х не дотягувала до 100 рублів… Тож порівняйте з нинішніми пропорціями при середні зарплаті весни 2021-го близько 14 тисяч гривень. Як там з ностальгією?
Жарт 1979 року: «Що було раніше: яйце чи курка? – Раніше було все: і яйця, і кури».
Народний хек проти статусної севрюги
Наприкінці хрущовської «відлиги» на прилавках була переважно морська морожена риба, тоді ж уперше з’явився хек. Натомість рибні делікатеси перемістилися виключно до номенклатурних розподільників і стали маркерами соціального статусу. Ось характерний анекдот тієї доби: «Зустрічаються севрюга і хек: «Привіт, друг народу! – Здрастуй, обкомівська проститутка!» (1979). Прикметно, що майже всі рибні делікатеси, зокрема й рибна ікра, не належали до надто дорогих продуктів: баночка червоної ікри (140 г) коштувала на початку 80-х приблизно 4 рублі, чорної (110 г) – 6, а осетровий балик – 9-15 рублів за кілограм, але купити їх у звичайному гастрономі чи спеціалізованому рибному – було абсолютно неможливо – їх «діставали» по блату за значно вищими цінами «з-під прилавка», або «з чорного ходу».
За Брежнєва на чорній ікрі «рибна мафія» заробляла мільйони доларів, про що свідчить знаменита так звана «Рибна справа» кінця 70-х, коли з посади міністра рибної промисловості СРСР із величезним скандалом було зміщено Олександра Ішкова, а його заступника Володимира Ритова засуджено і розстріляно. Втім, риби в радянських «Океанах» (спеціалізованих рибних магазинах) від того не побільшало.
Ще анекдот. Іноземець запитує в радянському магазині: «А чому немає ікри? У нас в Парижі продається ікра, привезена з Росії… Продавець: От ви тут уже годину стоїте – ви чули, щоби хто-небудь спитав про ікру? Товар не має попиту! Що ж його продавати?»
Аполітичний висновок
Майже від самого початку утворення Радянського Союзу, все постачання було засноване на системі карток і пайків. Це було досить зручно – харчі ставали інструментом тиску, контролю і маніпуляції тоталітарної держави щодо власних громадян. Громадяни, зі свого боку, зазвичай приймали правила гри. Чим більш лояльним будеш до режиму, тим більше пільг, благ надасть тобі держава. Періоди голоду і тотального браку навіть хліба, змінювалися більш-менш «ситими» роками, але достатку не було ніколи. Утім, люди тішилися навіть найменшому поліпшенню.
Як зауважив один відомий радянський письменник, який пережив війну і голод: «…почали ліпше харчуватися і відчули в собі душу…» Величезна імперія потребувала величезних об’ємів продовольства, а його, зазвичай бракувало. Холодильники у переважної більшості радянських громадян, які, до речі, з’явилися в 60-х – були здебільшого порожніми. Про це свідчить анекдот тієї доби: «Хочеш повний холодильник продуктів? Підключай його до радіо».
Втім, уже в 70-х, народ пристосувався, і все стало навпаки: на прилавках порожньо, в холодильниках – чого тільки нема. До речі, не варто дивуватися нинішнім захмарним обсягам тіньової економіки, ухилення від податків та корупції – це все звідти родом, з СРСР – країни вічнозелених помідорів…
Світлана Шевцова, Київ
P.S. Продовження про нерівну та нещиру битву радянської влади з алкоголем – найближчим часом.
