Зізнаюся, що був період, коли я перестала вірити, що білорусам це взагалі потрібно: свобода і демократія. Здавалося, що вони приречені на мирне і покірне продовження Радянського Союзу в обіймах вічного "друга".
До серпня минулого року, коли стартували антилукашенківські протести, напевно, так думав багато хто. Але навіть коли цей захопливий і потужний рух пішов на спад, інтерес до Білорусі не ослабнув. Україна добре розуміє, що там, у катівнях, продовжуються тортури, що зерна протесту не загинули. А ще про себе нагадує та частина суспільства, що прокинулася.
Укрінформ зустрівся з одним із найпомітніших білоруських режисерів Володимиром Ушаковим, який кілька місяців тому приїхав до України.
ЛЮДИ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ВОНИ В ПАСТЦІ У МАНІЯКА
- Володимире, ви знімалися в кіно, у відомих російських фільмах. Що привело вас до Мінська, і як ви опинилися в лоялістах протесту?
- У мене батьки з Гомеля. У період перебудови я жив і працював у Ташкенті. І з Ташкента я вирішив повернутися до Білорусі, тому що все змінювалося, і я розумів, що треба вже повертатися додому.
У Гомелі я влаштувався в драматичний театр, як і хотів, і потім потихеньку все йшло до того, що потрібен свій колектив. Там я пройшов всі драматичні театри, потім надійшла пропозиція з Мінська, і я переїхав до Мінська. І коли я зрозумів, чому і навіщо мені потрібен театр, яка його концепція, що я хотів би робити, то я почав з антреприз із зірками білоруського театру і кіно: це і Гостюхін, і Ростислав Лінковський. А потім вже дозрів до колективу, де потрібні були люди різного віку і який дав би можливість відкривати нові імена для Мінська. Сімнадцять років тому я відкрив свій приватний театр, Сучасний художній театр. Тому для мене Білорусь - це рідна сторона.
- А був запит на приватний театр у Мінську? 2004 рік, вже очевидні ознаки диктатури. У таких випадках визначено, що мистецтво буде під контролем, а тут - приватний театр. Як ви наважилися?
- Жорсткого контролю в нашій сфері тоді не було. Був творчий процес, були вистави, на які завжди йшов глядач. Позиція влади, мовляв, працюйте; неважливо, що ви там на триста осіб покажете. І так було до серпня 2020 року. Але щоб у приватному театрі заробляти (тобі ніхто не принесе на блюдечку зарплату), то треба робити вистави, які могли бути цікавими і говорити про якісь хвилюючі теми в суспільстві. І у 2018-му році я поставив виставу «Дракон» за Шварцом.
- "Убити дракона"?
- "Убити дракона" - це фільм. У Шварца п'єса називається "Дракон". І мене ще на етапі постановки попереджали, що у тебе театр закриють, тобі не дадуть працювати. Але ми все одно робили і поставили п'єсу на одному з центральних майданчиків Мінська. У мене колектив працював у концертному залі, аналогічному вашому палацу "Україна", в малому залі. Це майданчик при Управлінні справами президента, тому вони не звертали сильно на нас уваги і не думали, що ми можемо якось серйозно виступити.
Тому я не можу сказати, що мені щось забороняли в той період, але сигнали були - що я на контролі і за мною щільно стежать. Але тоді я про це не сильно замислювався, тому що мене хвилювала ситуація, і не міг мовчати і чекати чогось. Я повинен був висловитися. Це найважливіше для того, щоб існував колектив — мати можливість говорити про важливе. Колектив не для того, щоб думати про те, як заробити або створити телепродукт, який би приносив постійно дохід. Не найперше для цього. Вже вік такий, коли хочеться висловлюватися.
- З України було дуже помітно, що Білорусь втрачає суверенітет. Втрачає, коли віддає свою трубу, втрачає, коли віддає інші галузі промисловості, втрачає, коли дарує весь інформаційний простір Росії. Невже цього не розуміла творча інтелігенція і ваш глядач?
- Напевно, ми це розуміли, але до кінця цього не відчували. У нас не було такої явної творчої опозиції. Якщо вона виникала, її б просто закривали і не давали працювати. У мене цієї думки не виникало, оскільки (розумію, що це зараз звучить наївно) для багатьох, напевно, все-таки з Росією було багато що пов'язано. І завжди була якась довіра: "Як це ми не можемо бути разом і з Росією і з Україною?". Якщо у вас це усвідомлення відходу прийшло швидше, і ви розуміли це все, відчували, то у нас, навіть якщо і виникало таке почуття, у нас відразу це притискалося і задавлювалося. Ми не були раніше такими єдиними і солідарними, як це сталося в момент 2020-го року. Коли, починаючи з пандемії, людина (мається на увазі Лукашенко — ред.) вже поводилася не просто неадекватно, а на тлі всього спантеличеного ковідом світу грала якогось супергероя, і показувала, що всі злякалися, а у нас нічого не відбувається, смертей немає і статистика чудова. Тобто ми, як то кажуть, перемогли ковід. І коли помер перший артист у Вітебську, а він принижував, звинувачував у всьому людей, очі у багатьох не просто відкрилися, а побачили хама, нахабу, який намагається всіх обдурити.
- Артист помер від ковіду?
- Так, один з перших артистів.
- І Лукашенко на це відреагував у принизливий спосіб? Він заперечував особисто, спростував як би цю смерть і зневажливо відгукнувся?
- Ляпнув, що артисту було 70 з гаком, а йому було за 60.
Не одну смерть спростовував, а майже більшість. Він когось звинувачував, що він необережний, когось, що він товстий... Доводи були якимись базарно-істеричними. У нього було відчуття, що ці люди його підводять, якщо вони не впоралися з пандемією. Всі розуміли, що це маразм вже, і людина неосудна, очі тоді відкрилися майже у всіх. І у людей виникло елементарне бажання, щоб більше цієї людини не було. Тому багато хто з нас, тільки-но були оголошені вибори, почали брати участь у цих передвиборчих кампаніях і намагалися щось змінити.
- Ви знаєте, артисти не одні. Була ще історія, коли черниці ваші зателефонували до Москви з вашого мінського монастиря відомого, скаржилися, що всі вмирають у монастирі. А там нічого не робиться, не було дезінфекції, лікування.
- Так, так, було це!
- Тобто, виборам і протестам передувала позиція з пандемією?
- Так, це, в принципі, тригер, який, напевно, оживив усіх. Навіть тих, хто був до цих речей байдужий або обходив цю тему і казав: ну, ми не політики, ми займаємося своєю справою тощо. Сьогодні це торкнулося всіх, і всі чудово розуміють, що вони в пастці у маніяка.
- У маніяка?
- Так. Ну, як можна назвати людину, яка є неосудною і готова тільки до крові і насильства?
КОЛИ ЗААРЕШТУВАЛИ АРТИСТА "ЛАНСЕЛОТА", Я ОГОЛОСИВ СТРАЙК
- Скажіть, а коли ви відчули до себе підвищений інтерес спецслужб або військових?
- У принципі, ми відчули це вже перед виборами. 6-7 серпня ми давали виставу "Дракон" Шварца і вперше на ній виконали "Розбури турми мури" - це пісня, яка стала як би символом протесту...
- В ютубі є ваша версія Шварца?
- Є. Це перша, ми виступаємо на декількох майданчиках. У нас основним був концертний зал "Мінськ". А прем'єра була на літньому майданчику з парком, у залі в центрі Мінська. У нас театр досить відомий, і нам давали можливість працювати на престижних майданчиках. І ми показували цю виставу і "Розбури турми мури" запустили у фіналі вистави. Тому що вона була музичним символом всіх мітингів у Тихановської. А наступного дня мені передзвонила дирекція цього залу (нагадаю, що це була перша резиденція Лукашенка, як би мініоперний театр) і сказала: «Щоб духу вашого тут не було, вивезти все». Ну, основним майданчиком у нас був концертний зал "Мінськ", і поки вони там одне одному розповіли ці всі справи, ми ще встигли 30 серпня, якраз день народження Лукашенка (66 років), цю саму виставу "Дракон", присвячену йому, поставити.
А 2 вересня нашого артиста, виконавця ролі Ланселота, заарештували - Дениса Дудинського. Я оголосив страйк, 10 діб. Так і написав, що театр скасував всі вистави, поки не випустять Дениса.
- Випустили ж його?
- Через дванадцять днів відпустили, і ми зіграли кілька вистав, знову ж таки, в нашому залі, де театр народився... Але нас попередили, що теж більше нас не хочуть там бачити. Оскільки у нас були вже укладені договори до кінця вересня, і один з днів був день народження театру, 25 вересня, нам сказали, ось відіграйте останню виставу. Дозволили, тому що зал нас поважав, і ми стільки часу працювали і приносили дохід, і завжди були платоспроможними і ніяких проблем не було у нас. Але теж попередили, щоб ми виїхали і вивезли все.
А перед самим днем народження, тобто 25 вересня, мене запросили і сказали: знаєте, ну, якщо ви не виділятиметися і не будете намагатися скрізь себе протиставляти і на різних майданчиках писати, що вам заважають, то, можливо, продовжимо. Я кажу, мовляв, добре, нам треба продовжувати роботу. Ми щось почали робити, але у жовтні місяці, коли вже був загальнонаціональний страйк і протести, ми оголосили, що ми у цьому беремо участь. І хоча у нас були заплановані вистави в цей період - десь до кінця жовтня 7 вистав, нам усе це скасували і після цього робили все, щоб ми не могли потрапити на цей майданчик.
- Ви могли дозволити собі не працювати, мали якусь фінансову подушку?
- Ми могли собі дозволити на якийсь час... Але це більше був емоційний крок, тому що ми не були готові до цих подій. І тут ми не сильно замислювалися про те, як нам доведеться далі жити, ми думали про те, що цього не можна допускати, це неможливо - так над людьми знущатися. Але, звичайно, інші наші рухи, тобто всі три страйки, в яких ми брали участь і оголошували про них, то вони не пройшли непоміченими, і нам просто почали перешкоджати. Спочатку це відбувалося як би на рівні чиновників - управління культури не підписувало гастрольні посвідчення. Підготовка гастрольного посвідчення в Білорусі - це два тижні: поки ти не підпишеш, ти не можеш ні рекламу розмістити, ні квитки купити, нічого. Тільки коли їх зроблять і перевірять, то після цього можеш починати роботу. Часто нам видавали ці посвідчення за тиждень до заходу. Ви ж розумієте, що в умовах пандемії зібрати за цей час людей неможливо, але нам вдавалося, до нас приходили люди і ми збирали повні зали. І це теж починало дратувати, і нам просто заборонили працювати на цьому майданчику в центрі міста, де ми народилися.
І ми перейшли на недержавний лофт-майданчик, який Бабарико відкрив колись для творчої інтелігенції. Один із заводів на Жовтневій вулиці зробили під театральний простір для якихось нових творчих починань. У грудні ми змогли показати там прем'єру, один раз її показали - прем'єру "Річард III" за Шекспіром. Це була адаптація. І остання вистава у нас відбулася 21 грудня. І, в принципі, у нас були всі підписані документи... Вони були підписані, багато перед Новим роком, десь за кілька днів до Нового року, і 5 січня у нас мала бути вистава «Гета демокрейшен». "Ця демократія" - це п'єса литовського автора Міндаугуса Настаравічюса, яка йде у драматичному театрі Вільнюса. Я її побачив, мені вона дуже сподобалася. Там багатомовність, я розмірковував на тему сусідів, тобто там один із мешканців цього будинку розмовляє українською, інший - білоруською, третій - російською, хтось уособлює єврейські мотиви. Там все, що є всередині країни, те, що нас поряд як би об'єднує, все ми можемо побачити через цю тему... Це був вдалий проєкт при всьому тому, що там багато мату, і це як би теж є неоднозначним для сприйняття. І це ми зробили у 2019-му році, тобто вистава майже рік проіснувала і її дуже добре дивилися.
У нас є навіть комедія, де російською і українською є персонаж, ця двомовність народжувалася всередині, а не спеціально, тобто ми поєднуємо мови, тому що у нас суржика, як у вас кажуть, або трасянки, як кажуть у нас, - і в Мінську, і в регіонах багато.
МОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ПРИХОДИТЬ РАЗОМ З БАЖАННЯМ СВОБОДИ
- Ну, якщо у вас є суржик, значить, білоруська мова жива?
- Ого, ще як жива, суржик, тобто трасянка.
Звичайно, те, що з мовою відбувається у вас і відбувається у нас, - це небо і земля. Щодо мови у нас все витравлено, починаючи з ліцеїв і шкіл, у Мінську по пальцях можна перелічити навчальні заклади з білоруською мовою.
- Але якщо вистави білоруською, то, напевно, щось відбувається, відроджується мова?
- Звичайно, відроджується, починаючи зі свідомості і прапора. Чому ми вибрали саме цей прапор, пояснювати, напевно, не треба? Усе, починаючи з протестів, було пов'язано з кров'ю і з насильством, тому на білому тлі все червоне. І те, що сьогодні переживають люди протесту, що з ними відбувається... (робить паузу) Тому для нас червоний - це важливо. А мовне відродження приходить разом з бажанням свободи. Я знаю, що більшість Telegram-каналів сьогодні спілкується білоруською. Навіть ті, хто не знає мови, роблять переклади і намагаються спілкуватися нею, тому що вона як і прапор. Ми свій біло-червоний прапор не виносили на референдум, але ми за ним йдемо. Він сам собою утвердився в нашій свідомості.
Так зараз і з мовою. Я думаю, що ми потихеньку повернемо її. Люди розуміють, що треба білоруською розмовляти і шукати коріння ідентичності і культури завдяки цьому.
Те, що ми сьогодні проходимо, це момент як би розуміння того коріння, яке ми повинні знайти для себе і оцінити, наскільки нам це все необхідно. Це спроба зрозуміти, чому ми, білоруси, відрізняємося від росіян або українців і будь-якого іншого народу.
- Ви відчуваєте народження нації, так?
- Звичайно. Я не просто відчуваю, я був присутній при народженні нації, я був на всіх маршах. Я був на марші, коли вбили Рому Бондаренка. І я разом з усіма кричав: "Я виходжу!" Тому ми проходимо через це становлення, і розуміємо, що все залежить від нас. І сьогодні це наш вибір, і ми повинні довести цю справу до кінця.
- Коли ви зрозуміли, що треба виїжджати з Білорусі?
- Я не зрозумів, чи треба виїжджати з Білорусі, я намагався робити свою справу. Вісім місяців я займаюся одним проєктом - як керівник театру і як режисер, який шукав тему, про що висловитися. Тому що, починаючи з пандемії, я не знаходив відповідей у драматургії або в літературі, про що б хотів сказати, що зі мною відбувається або що мене хвилює.
І коли я натрапив на роман Саші Філіппенка "Колишній син", мене це настільки зворушило, і я зрозумів, що це тема, про яку я повинен говорити. Це роман 2012-го року, і це повтори тієї ситуації, яка відбувається сьогодні. Ми інсценування і підготовку всю для того, щоб це здійснити, почали з репетиції в Мінську. Але нас попередили, коли ми робили зйомку в Мінську, якщо ми це зробимо на глядача, то нас всіх заарештують разом із глядачами. І я зрозумів, що в Мінську продовжувати неможливо.
- Та чи що! А хто вас попередив? Чиновники чи таємними шляхами?
- У нас актора вільного театру Холезіна і одного з солістів групи "Розбите серце пацана" заарештували разом із глядачами і посадили за те, що з'явилася, по-моєму, чи то символіка на заході, чи ще щось таке. Тому ці речі вже були реальними.
Я завжди радився з колективом і разом з ним вирішував, що робити. Було ухвалено колегіальне рішення, щоб не піддавати глядача загрозам арешту, ми вирішити це зробити в записі. Тому зараз, коли я розумів, що люди-глядачі не лише побачать, а саме відчують те, що відчуваємо ми, я вирішив цю роботу доробити у Києві - вже на глядача, щоб глядачі могли розуміти і відчувати, що відчувають білоруси сьогодні: чому і за що ми боремося.
- А коли наступні вистави будуть?
- 2 липня показ. Ця вистава створена для "Центру Довженка". Наразі ведуться переговори з низкою міст України - туди ми теж збираємося на гастролі з цією виставою.
- Дуже коротко. "Колишній син" - це про що?
- Це історія інтелігентної родини, коли молода людина внаслідок трагедії опиняється в комі. У нас був досить значимий в історії Білорусі сучасний випадок. Це ви можете подивитися у 1999 році, коли роздавило молодих людей, це був масовий захід. І через різке явище природи натовп рушив у метро, а метро було закрито. І не відкрили метро - міліціонери бачили, що це натовп. І задавило досить багато молодих людей. І роман Саші Філіпенка про молоду людину, яку бабуся намагається протягом 10 років підняти і вивести з коми. І всі асоціації, про які говорять у романі, про молоду людину, яка повинна вижити і бажання підняти будь-якою ціною улюбленого онука - це розмова про країну, яка знаходиться вже давно в комі. І асоціацій багато, і розмов, і текстів саме про те, як ми живемо і чому так погано, і що ми можемо зробити, щоб змінилося.
- Білоруською мовою ця вистава?
- Російська і білоруська - двомовність, як це в реальності. Там якраз і тема мови піднімається на початку - до того, як цей хлопчик впав у кому... І після цього (це моє рішення, хоча у Саші це не було написано) він розмовляє лише білоруською. До нього приходить усвідомлення того, що він повинен розмовляти рідною мовою, і це дуже важливо!
І що робить бабуся - вона промовляє речі, які є важливими для культури та історії країни за цей період. І якої сили ця людина! Там виходить історія, що бабуся вмирає, а наступного дня хлопчик оживає.
Тобто, там дуже зворушлива і сентиментальна мелодрама, і людей дуже багато виходило заплаканих.
Для білорусів, як на мене, це момент дуже сильної підтримки, тому що вже багато хто чув або бачив це все. І відгуки були досить точними, для мене важливими. Адже, починаючи з вистави «Дракон», коли у Мінську її дивилися здебільшого люди протесту, вони виходили і казали: «Після цього ми хочемо йти далі. Ви даєте нам якесь видихання і сили для того, щоб ми боролися». Цю ж тему я хотів продовжити і у виставі "Колишній син".
- А пам'ятаєте, ще була ситуація з вибухами в метро. Випадкових молодих людей знайшли і розстріляли, хоча усі впевнені і розуміли, що це державні ігри. Це було з метою залякування, так?
- З метою залякування і з метою виправдання неосудності деяких людей. У мене навіть в голові не могла виникнути та думка, що спеціально держава розстрілює або убиває людей заради якихось своїх цілей. Тобто, можливо, я настільки наївний і не готовий у своїй свідомості, що.. Ну, є злочинці реальні або неосудні, для цього і закон, щоб їх поставити на місце. Але я не думав, що держава може бути таким грандіозним злочинцем! Тобто, я раніше ніколи не трактував цю історію так. Ну, це не вкладається в голові нормальних людей: як це той, хто нас повинен захищати або намагатися все зробити, щоб убезпечити, навпаки - стає спеціальним злочинцем. І очі, звичайно, відкрилися, і розумієш, що це жахливий якийсь синдикат, який працює на викривлення душі і намагається знищити свій власний народ.
Тому, починаючи з пандемії, вже було явне розуміння, що це геноцид.
- Як вам вдалося переїхати разом з цілим театром?
- Я не переїхав з цілим театром. Я виїхав сам, усі артисти знаходяться в Мінську.
- Вони приїжджають сюди?
- Це вибір кожного, тому що я не можу фінансово забезпечити приїзд кожного. Я цю виставу власним коштом ставив. Мені ніхто не дав, ні українська, ні білоруська сторона. Це останні кошти, які були у театру, і я вирішив це зробити для того, щоб люди побачили це все наживо.
Тому участь - це рішення кожного з артистів. Якщо вони це зроблять, звичайно, максимально спробую допомогти... Хоча мені тут теж реальної допомоги немає, крім своєї якоїсь упевненості, що все рано чи пізно вдасться. Оскільки я ніколи не був державним чиновником або директором держтеатру, я реально не можу взяти фінансову відповідальність за людей.
- А якщо вони приїжджають, ви підстраховуєтеся за рахунок українських акторів?
- Звичайно. Це історія, де більше половини артистів білоруси, які раніше поїхали. Це, наприклад, Сергій Кузін, "Радіо Рокс", радіоведучий і музикант, з яким ми добре були знайомі в Мінську, він теж був в одній з дирекцій радіо... Звичайно, ми всі одне одного знаємо, і коли я поставив п'єсу і запропонував брати участь, він із задоволенням погодився. Це Олексій Ровенко, колишній актор купаловського театру, і він сьогодні відомий більше в кіно і в серіалах на українському телебаченні. Це інші люди, які переїхали в серпні. Це Тетяна Мартинова, блогерка, яка сьогодні дуже активно розповідає ту правду, яку вона розуміє щодо нинішньої ситуації. Це Павло Городницький, актор і режисер вільного театру Холезіна, який вже давно заборонений у Мінську, і соліст групи "Розбите серце пацана", якого захопили і відправили на добу за концерт…
Я можу також назвати акторів українських театрів, які нас підтримали і солідарні, і виступають разом зі мною. Професійних акторів з Білорусі, які поїхали раніше, не так багато. Тому ідея була зібрати білорусів і зробити цю виставу. Але, слава Богу, що українські артисти активно нас підтримують!
Взагалі, дуже вдячний солідарності і єдності ваших театрів, і людей мистецтва, і Києва. Один з перших, хто мене підтримав і допоміг, це Богдан Струтинський зі «Спілки театральних діячів України». Це і "Молодий театр", Андрій Білоус, який надає нам майданчик. І ми сподіваємося, що гастролі відбудуться саме у цьому театрі в Києві. Це і театр в Одесі, з яким у нас теж домовленості, що ми обов'язково там будемо. І зараз зі Львовом розмовляємо, театром Заньковецької.
Дуже багато солідарних з нами, нас дуже сильно підтримують і максимально створюють можливості, щоб ми далі продовжили нашу виставу і люди її побачили. Тому я щиро радий, що українські брати - артисти, режисери та діячі театру - дуже з нами солідарні і допомагають.
- У вас має бути хороший театр, якщо стільки років годували артистів і заробляли і, напевно, сценографію забезпечували, щось купували...
- Повноцінний театр, який працював на повну котушку, багато гастролював, при всьому мав свою публіку, яка нас підтримувала, тому що державної підтримки у нас не було. Нам вдавалося десь чотири постановки на рік ставити, і навіть під час пандемії ми за 2020 рік поставили чотири вистави.
- По-вашому, чи залякана інтелігенція? Чи є у неї ще ресурс боротися в Білорусі?
- Інтелігенцію і акторів залякати неможливо, вони можуть розумно міркувати про якісь речі...
- Притихнути?
- Не притихнути... Багато хто також у соцмережах намагається висловлюватися і продовжує цю підтримку. Вони просто не можуть зараз робити дурних або наївних помилок. Ми сподіваємося, що рано чи пізно буде якийсь період, коли люди зрозуміють, що треба виходити всім, і всі чекають цього часу - занадто багато у 2020 році було цих поривів! Творча інтелігенція була і залишається дуже активною, і вона чекає тієї години, коли всі разом зможуть вийти, а не чекати, коли під'їде один автозак і забере всіх, а дочекатися, коли вийдуть всі і зможуть нарешті змести цю владу назавжди.
- Я думаю, чому так підло напали на Протасевича? Напевно, боялися, що він стане другим Навальним?
- Ні, це момент залякування. Це залякування тих, хто мешкає сьогодні за кордоном. У влади сприйняття, що вони навели лад у Мінську і вдома вже всі бояться. А тепер треба, щоб ніхто «не гавкав», як вони вважають, вже за кордоном, щоб усі боялися і за кордоном. Але це смішно і нерозумно! Люди, які перебувають у будь-якій вільній країні, навряд чи мовчатимуть або боятимуться. Вони дістануть кожного? Ну, спробуйте дістати!
- А у вас є можливість повертатися до Мінська чи немає?
- Я не знаю. До цього була, я кілька разів їздив до Києва якраз на гастролі і насамперед завдяки Богдану Струтинському, його запрошенням тощо. Зараз не радять. Тому я в роздумах - адже вистава вже відома на багатьох каналах, і не лише в Україні.
Я хочу працювати, мені є що сказати. Але приїхати до Мінська, щоб бути заарештованим або навіть незаарештованим, а сидіти і чекати в умовах, де я не зможу щось створити?.. Адже навіть прем'єру, яка відбулася в Мінську і яку ми записали, я робив вже на своїй квартирі. Тобто 2х2 метри, уявляєте, з декораціями? Навіть там, де нам співчували і розуміли, навіть просто майданчик дати - відмовлялися, тому що пустити нас - значить отримати чорну мітку. Люди боялися, що якщо дізнаються, що ми репетируємо або виступаємо, їх просто закриють наступного дня. Тому - перебувати в Мінську і чекати арешту? Або не працювати? Не розумію поки сенсу моєї появи: якщо треба приїхати і вийти на вулицю всім разом, напевно, приїду.
- Є артисти, які сидять?
- На кілька діб брали багатьох. Але відомих людей вони відпускають. Вони розуміють, що може бути дуже велика суспільна увага, тому що діячі театру і культури намагаються звернутися і звертаються до світу. Думаю, що вони (влада, силовики - ред.) не знають нас, не розуміють цю силу до кінця, тому і бояться остаточно вирішувати когось брати, щоб не викликати значного резонансу. А настрій у творчому середовищі і серед акторів такий, що, я думаю, 90-95 відсотків готові боротися і виходити.
Вони іншими методами намагаються "викорінити" опір: тільки-но є якісь посили в театрах, то директора просто звільняють. Якщо людину десь помітили із символікою або вона щось завезла, відразу ж звільняють. І тим більше зараз міністр культури такий (це улюблена тема Лукашенка - поставити людину, яка на цьому абсолютно не розуміється) - педагог якоїсь школи з провінції, але дуже відданий. У нас зараз останнім часом як рукавички змінюють директорів оперного театру, бо там багато свідомих громадян.
- З оперою що не так?
- З оперою все не так. Тому що є наш знаменитий, легендарний летючий хор, який з'являється в різних районах Мінська, співає якісь протестні пісні і зникає. Це знаменитий колектив, ви що! Він починав ще до виборів. І зараз їх теж вже багатьох вирахували і заарештували. Але не всіх.
Ми не знаємо всіх поіменно. Вони у мене були на одній з вистав - навіть на день народження театру 25 вересня прийшли. І на "Драконі " в кінці заспівали, як би серед глядачів... Ми не знаємо, хто ці люди, але це дуже сміливі люди! А в опері вони працюють чи у філармонії (там же хорів вистачає), або це самодіяльність якась - ми не знаємо цих імен.
І це такий для режиму, напевно, переляк і момент нерозуміння: звідки цей привид з'явився і куди він зник... Тому рух серед творчої інтелігенції і людей мистецтва, музикантів, артистів є, і кожен проявляється по-різному.
У мене якось американське радіо теж питало на цю тему, коли до кінця року протести згасали. Я кажу: "Вам потрібна масова картинка, щоб було багато людей? Вам потрібен момент якоїсь дії, а ми живемо цим життям, у нас немає конкретних лідерів і організаторів. Люди самоорганізовуються, самі проявляють якісь ініціативи, але ми не можемо кожного разу фотографувати це і красиву картинку вам надсилати. Тому рух йде, він продовжувався навіть взимку. І говорити про те, що протести здулися... Вони "здулися", напевно, на екранах і фотографіях, але вони завжди були і будуть! Не можна змінити психологію тих людей, які вже не розвернуться назад, не поміняються, не перевзуються, не скажуть: ой, переміг, який же він молодець, що так вміє гвалтувати і вбивати! Тому в головах це у людей є, воно не зміниться, і, природно, рано чи пізно перемога прийде.
- Чи є в Білорусі люди, які готові пожертвувати собою заради зміни режиму?
- Звичайно, є. І ці люди самі не здогадуються про це, тому що немає спеціальної героїки, коли людина декларує це. У мене якраз це питання ставиться у виставі: хто готовий, а хто не готовий. Я його піднімаю через Сашу Філіппенка. Пам'ятайте, як у Бродського: «Не выходи из комнаты, не совершай ошибку. Зачем тебе Солнце, если ты куришь Шипку? За дверью бессмысленно всё, особенно — возглас счастья. Только в уборную — и сразу же возвращайся».
Для нас важливо зробити цей крок, вийти на вулицю, не побоятися, з конкретним вже розумінням, що якщо я вийду, я можу бути жертвою, і наскільки ця жертва буде виправданою або зрозумілою майбутніми поколіннями. Ми всі розуміємо, але не кожен готовий стати цією жертвою. Я думаю, що це може бути визначено лише часом. Подвиги здійснюють не ті, хто намагається бити себе в груди і каже: «Я готовий», а ті, хто це проявить у конкретному вчинку.
Лана Самохвалова, Київ
Фото Євгена Котенка