27 липня. Пам’ятні дати

Суботнього дня 27 липня 2002 року на військовому летовищі «Скнилів» під Львовом під час авіашоу, присвяченого 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-повітряних сил України, сталася одна з найжахливіших катастроф на авіашоу в світі. Внаслідок падіння літака Су-27 у натовп глядачів загинуло 77 людей, в тому числі – 28 дітей. Загалом постраждалими судом було визнано понад 500 людей.

На аеродромі на момент катастрофи перебував 10- тисячний натовп. Фігури вищого пілотажу виконували досвідчені пілоти першого класу полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Обидва пілоти встигли катапультувалися й зазнали лише незначних травм. Розслідуванням авіакатастрофи займалася Генеральна прокуратура України і спеціальна комісія Міністерства оборони України. Осіб, причетних до авіашоу, та льотчиків було визнано винними у недбалості та невиконанні плану польоту. До відповідальності було притягнено безпосередньо 10 осіб, 5 з яких були виправдані. Самі пілоти не визнавали своєї провини в аварії і вказували на погану організацію шоу. Льотчик Володимир Топонар отримав 14 років ув'язнення, а льотчик Юрій Єгоров – 8 років. У листопаді 2007 року своїм указом президент України помилував деяких обвинувачених у цій справі: зокрема, Анатолія Третьякова, скоротив строк ув'язнення Юрію Єгорову.

Постраждалі в трагедії залишились незадоволеними ані покаранням винуватців, ані компенсаціями, крім того, не дочекались люди й вибачень від держави. Щороку 27 липня потерпілі та родичі загиблих у тій страшній авіакатастрофі проводять меморіальні заходи.

Після Скнилівської трагедії в багатьох країнах прийняли необхідні заходи безпеки, і літаки вже не виконують карколомні фігури вищого пілотажу над головами глядачів.

У цей день народилися

Климентина Авдикович-Глинська (1884-1965) – засновниця кондитерської фабрики, яка вважається попередницею «Світоча».

1922 року відкрила в Перемишлі невелику фабрику солодощів «Фортуна» – одну з перших українських фабрик у Галичині. Згодом перевезла фабрику до Львова, де придбала для цього двоповерховий будинок. Закупила найновіше на той час обладнання німецького виробництва, яке ще довго працювало і після націоналізації фабрики совєтами.

1924 року заснувала фабрику цукорків і помадок «Фортуна Нова», де встановила парове обладнання. Її проектна потужність після добудови та модернізації становила 5 тонн продукції в день.

На фабриці випустили спеціальну серію шоколадок «Солодка історія України», із зображеннями правителів України від Володимира Великого до гетьмана Павла Скоропадського на обгортках.

1939 року «Фортуну Нову» націоналізувала совєтська окупаційна влада і перетворила її у Львівську кондитерську фабрику №3. Після Другої світової війни разом із кількома іншими вона увійшла до підприємства, що відоме нині як кондитерська фірма «Світоч».

1944 року Климентина Авдикович-Глинська емігрувала до Відня.

Павло Зенкевич (1886–1942) перекладач, театральний діяч, літературознавець. Переклав російською твори українських письменників: Миколи Куліша (п’єси «97», «Маклена Граса», «Народний Малахій», «Отак загинув Гуска» та ін.), Івана Микитенка (п’єси «Справа честі», «Диктатура» «Соло на флейті», роман «Ранок»), Юрія Яновського (романи «Вершники», «Майстер корабля», «Чотири шаблі», оповідання), Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Косинки та інших. У 1936 за звинуваченням в участі «групи укр. націоналістів» репресований, так само як і переважна більшість українських письменників, чиї твори він перекладав. Помер у колимському таборі, посмертно реабілітований у 1956 році.

Іван Гнатюк (1929–2005), поет, прозаїк, перекладач. Автор збірок «Паговіння», «Калина», «Жага», «Дорога», «Чорнозем», «Благословенний світ» та ін.

За словами Леоніда Талалая, «Іван Гнатюк належить до тих небагатьох сучасних українських поетів, які не лише своєю творчістю, а й життям стверджували духовність нації і сприяли її піднесенню»

У 1949 році 20-річного Івана Гнатюка, молодого поета, учня Кременецького педагогічного училища було заарештовано органами КДБ як учасника визвольної боротьби УПА і засуджено на 25 років покарання, яке він відбував у спецтаборах на Колимі. Після повернення у 1956 році на батьківщину, важко хворий, він продовжував писати. Проте друга книжка «Калина» (1966) принесла авторові більше лиха, ніж радощів. На одному із засідань ЦК комсомолу України вона була визнана «націоналістичною», і це, безумовно, позначилося на долі автора.

У 1998 році опублікував книгу споминів «Стежки-дороги», за яку удостоєний звання лауреата Національної премії ім. Т.Г. Шевченка (2000).

Почитати вірші Івана Гнатюка можна тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=48&type=tvorch

Людмила Руденко (1904-1986) – шахістка. Друга в історії шахів і перша серед українських шахісток чемпіонка світу серед жінок.

Народилася на Полтавщині. Любов до шахів прищепив Людмилі батько, який в добільшовицькі часи був дійсним статським радником.

На Чемпіонаті світу з шахів серед жінок 1949-50, який відбувся в Москві, Руденко блискуче посіла перше місце, набравши 11,5 очок із 15 можливих, і завоювала золоту медаль чемпіонки світу.

Призових грошей їй не дали, а чемпіонський кубок доводилося кілька разів здавати до ломбарду. Вже після смерті Сталіна Людмилі Руденко дали окрему квартиру площею 26 метрів. До цього вона жила у комуналці.

Та головним своїм досягненням у житті Руденко вважала не чемпіонство.

На початку Другої світової війни вона працювала на оборонному заводі у Ленінграді. Завод евакуювали до Уфи, а діти співробітників залишалися у піонерському таборі під Ленінградом. Руденко відрядили їх забрати. Як їй вдалося тоді знайти ті залізничні вагони – тільки Богові відомо. Але дітей вивезли до того, як кільце блокади замкнулося.

Борис Жежерін (1912-2006) – киянин, архітектор, разом із сином спроектував станцію метро «Золоті ворота».

У 1936–1937 роках брав участь у спорудженні будівлі штабу Київського особливого військового округу (нині – будівля Офісу Президента України, вул. Банкова, 11), у 1937 заарештований та засуджений на 5 років ув’язнення за «антирадянську пропаганду». Пішов добровольцем на фронт, брав участь у боях на Курській дузі та у визволенні України.

З 1944 року працював у інституті «Діпромісто». Проектував відбудови Житомира, Коростеня, шахтних міст Донбасу, розробив типові проекти житлових та громадських будинків.

Автор проекту Головного павільйону ВДНГ УРСР, павільйонів «Будівництво», «Товари народного споживання», а також готелю «Золотий колос» у Києві, театру опери та балету у Дніпропетровську, музично-драматичних театрів у Житомирі, Ужгороді, Сімферополі, Івано-Франковську, Полтаві, Рівному, Луцьку, Херсоні, Маріуполі, Хмельницькому та ін.

Леонід Кантер (1981-2018) – кінорежисер, письменник. Автор документальних стрічок про спротив російській агресії на Донбасі.

Народився у Києві. У 2004 році ініціював акцію «З табуретом до океану» – чотири табурети з пересічної кухні було доставлено на береги чотирьох океанів – про кожну таку подорож було знято фільм. У 2007 оселився на хуторі Обирок у Чернігівській області, де створив мистецький центр – творче поселення, збирав там друзів з усього світу, організовував фестивалі, мистецькі заходи, творчі школи та народні свята.

У співавторстві з режисером Іваном Ясним зняв фільми, присвячені боротьбі з російською агресію на Донбасі: у 2014-му – короткометражний документальний фільм «Війна за свій рахунок» про Національну гвардію України, у 2015-му – повнометражний документальний фільм «Добровольці Божої чоти» про оборонців Донецького аеропорту. Кінцева фраза фільму вже стала крилатою: «Люди витримали, не витримав бетон».

У 2018 вийшов повнометражний документальний фільм «Міф». За що загинув Василь Сліпак» про життя Василя Сліпака, всесвітньо відомого оперного співака, соліста Паризької національної опери, який став солдатом і віддав життя, захищаючи Україну від російських агресорів.

Подивитися фільм «МІФ. За що загинув Василь Сліпак» можна тут: https://megogo.net/ua/view/4217991-mif.html