Хто вони, ровесники Незалежності – 3

Ми намагалися показати, чим відрізняються вони від старшого покоління та що об’єднує цих молодих людей – хлопців та дівчат – з Луганщини та Полтави, Києва та Львова, Вінниччини та Черкащини. Вибірка була практично випадковою – їхні координати скинули знайомі по Мережі, а ми попросили розповісти про себе, своїх ровесників і Україну. Їм виповнилося, або от-от виповниться по 30 років це вік, коли людина має повне право вперше підбити підсумки – і тим вони особливо цікаві. Ми запитували у них про заробітки, про знання мов, поїздки за кордон, про ставлення до офіційного шлюбу – не з цікавості, а щоб було чіткіше видно, яка прірва відокремлює їх від «совка». І головне, мабуть, що усі вони сказали ці два слова: «Ми – вільні» (попередні статті дивіться тут і тут).

І так, сьогодні у нас теж є людина, яка народилася на самісіньке 24 серпня!

Олександр Білаш

Кременчук. Народився 24 серпня 1991 року. Старший продавець у мережі гіпермаркетів «Нова лінія».

Олександр вважає, що головне досягнення України в тому, що в українців з’явилася гідність.

– Закінчив Кременчуцький університет економіки, інформаційних технологій і управління. Вже на другому курсі влаштувався у місцевий торгово-розважальний центр інструктором із більярду – сам непогано граю. Потім якийсь час працював менеджером у міському комунальному підприємстві. Кілька років жили з дружиною у Києві, але коли мав народитися син, суто з економічних причин повернулися назад. У столиці з роботою було все гаразд, але вдома – своє житло, і батьки поруч, які можуть інколи з дитиною посидіти.

З дружиною ми разом уже дев’ять років: чотири роки зустрічалися, ще рік готувалися до весілля. Взагалі, сім’ю треба заводити, коли впевнений у цьому. Зараз сину вже два роки, назвали Богданом.

Працюю у відділі продажу покриття для підлоги, загалом усе влаштовує. Це якесь застаріле уявлення, що продавцям не потрібна вища освіта, авжеж, якщо немає ніяких кар’єрних сподівань, можна і після школи туди іти.

Скільки це – оптимальний заробіток? Для нашого міста, думаю, від п'ятнадцяти тисяч гривень. Мій дохід відповідає цьому. На одяг та розваги витрачаємо приблизно 10-15 відсотків заробітку. Це кіно, кафе, картінг, походи на природу. За кордоном були поки лише у Туреччині – зараз багато фінансів йде на дитину. Хочемо поїхати із дружиною в мініавтотур по Європі, щоб десь недалеко – Румунія, Словенія, Словаччина, Угорщина.

Мова? Українською спілкуюся на роботі, поза роботою – і українською, і російською, серед друзів є ті, хто – тільки українською користується. У перші роки війни дуже змінилося ставлення до цього – я теж намагаюся і фільми, і музику тільки українською вибирати. Музика? Подобаються «Океан Ельзи», Скрябін, «Казка», «Антитіла», «Тартак». На книги не дуже маю час, щоправда, недавно прочитав мемуари Гілларі Клінтон «Важкі рішення». Цікаво дізнаватися про події, що вплинули на весь світ, як-то кажуть, з перших рук.

Риси, які об’єднують моє покоління? Напевно, ми більш відкриті до змін, більш комунікабельні, мобільні, у нас більше можливостей – дізнаватися про щось нове, подорожувати. Ми можемо вільно висловлювати свої думки.

Десь 40 відсотків моїх ровесників не палять і регулярно займаються спортом – регулярно, це не раз на тиждень, як я граю у футбол, а щодня.

Найбільше досягнення – це мій син. Він такий класний, такий розумний, до всього цікавий. Я ним пишаюся.

Досягнення ж України в тому, що прийшло розуміння, хто ми є, що в українців з’явилася гідність.

Утім, я побажав би людям думати не тільки про себе, а й про те, яку країну ми залишимо дітям. Здається, це дрібниці, але з них все складається. Наприклад, я ніколи не викину на тротуар шкурку від банану або пляшку від води у вікно автівки – буду возити, поки не побачу смітник.

Мої плани – жити, працювати, подорожувати, спробувати свої сили у чомусь новому, наприклад, зайнятися йогою, навчитися малювати. А ще я дуже мрію завести собаку – німецьку вівчарку або лабрадора, або бігля…

Завжди пишався, що народився на День Незалежності, відчував, навіть, через це якусь відповідальність. А от з ювілеєм цього року не поталанило – зламав ногу, коли грав у футбол. Хоча шумно ніколи не святкуємо – подобаються тихі родинні вечірки.

Укрінформ бажає Олександрові якнайшвидшого одужання!

Аліна Галушко

Львів. Народилася 5 серпня 1991 року. 3D-візуалізаторка.

«Наше покоління відрізняється тим, що ми не егоїсти, що ми набагато вільніші», – вважає Аліна.

- Закінчила Львівську політехніку. У школі захоплювалася математикою та малюванням, тому обрала архітектурний факультет. Англійською володію більш-менш вільно, трохи знаю німецьку.

Займаюся 3D-графікою інтер’єрів, меблів, будинків, різних архітектурних споруд. Оптимальний заробіток, це думаю, 17-20 тисяч. До цієї цифри і наближаюся. Маємо автівку. На розваги-шопінг йде відсотків 10-15 бюджету. Хоча шопінг – це точно не моє улюблене. Люблю кіно, театр, філармонію, влітку – поїхати кудись на море, до води, загалом.

Три роки тому народився син Лук’ян, хотілося б ще й дочку. Із чоловіком познайомилися в університеті, побралися через півтора роки, зараз разом працюємо. Ті ж три роки тому своїми силами купили житло у Львові – це двокімнатна квартира у новому районі.

За кордон потрапляємо зрідка, раз на рік – на море до Туреччини. Автобусом їздили до Праги, Будапешта, Відня. А от щоб прямо прагнути побувати у всіх країнах, такого нема.

Музику люблю і класичну, і сучасну, подобається львівський гурт «Один в каное». Читаю дуже багато, але не детективи, а літературу про закони всесвіту, мотивуючі книжки.

Українською спілкуємося весь час, мабуть, лише відсотків п’ять серед знайомих говорять російською.

Коли зустрічаємося з друзями, зараз здебільшого розповідаємо про дітей. Дитина ж – це чудово, дитина вчить любити, вчить безкорисливо віддавати.

Думаю, наше покоління відрізняється тим, що ми не егоїсти, що ми набагато вільніші, у нас більше можливостей для саморозвитку і самореалізації. Додатково до того, чим я займаюся, хочу стати інструктором з йоги. Займаюся йогою вже п’ять років. Я не люблю якихось силових, швидких видів спорту, мені подобається робити розтяжки, контролювати свої м’язи. А йога – це контроль не тільки за тілом, але й за емоціями, вміння тримати рівновагу.

Моє головне досягнення? Однозначно – це сім’я, дитина.

Досягнення ж України в тому, що за ці роки стали жити краще, людина може відкрити свою справу, поїхати, куди захоче, вчитися, на кого хоче, вільно висловлювати свої думки.

У молоді дуже багато можливостей, і це неправда, що так вже важко знайти роботу. Роботи у нас – купа, а хочеш – то заробляй за кордоном. Шкода тільки пенсіонерів, ось їм, дійсно, важко вижити на одну пенсію. Побажала б нашій країні удосконалити соціальний захист, будувати сучасні виробництва, розвивати науку, берегти природу. А людям – гармонійно розвиватися і не бути егоїстами.

Світлана Ярова

Вінниця. Народилася 3 червня 1991 року. Директорка Вінницького муніципального центру інновацій, депутат міськради (голова бюджетної комісії), обирається від свого округу вдруге.

«Наша держава з’явилася аж ніяк не 30 років тому, а має тисячолітню історію», – підкреслює Світлана Ярова.

- Закінчила Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Український католицький університет. Англійською володію вільно, почала вивчати французьку та іспанську.

Оптимальним заробітком в Україні вважаю тисячу – тисячу двісті доларів. Звичайно, це якщо – в ідеалі. Нам із чоловіком загалом вистачає, на шопінг та розваги витрачаємо не більше 7-10 відсотків від бюджету. Ми мало купуємо та розважаємося. Нещодавно придбали власне житло, адже два роки тому у нас народився син Матвій.

Думаю, сім’ю треба заводити, коли це комфортно, а коли саме – у 18 років, чи у 28 – немає значення. Хтось мріє про велику родину, інші вважають, що можна прожити без дітей – кожен вирішує сам. У мене з появою дитини все змінилося. Це зовсім інше світосприйняття, як у комп’ютерній грі – відкривається новий рівень з новими викликами і новими враженнями. І це здорово! Тільки шкода, що сина через роботу бачу мало – о 7.30 виїжджаю і повертаюся близько 19-ої.

Читаю дуже багато, здебільшого те, що стосується роботи – книжки з урбаністики, вивчаю світовий досвід створення технологічних та індустріальних парків, закони України. Ось зараз на моєму столі – книга Джейн Джейкобс «Життя і смерть великих американських міст» та книга Адізеса про командне лідерство.

Коли їду в автівці, зазвичай слухаю електронну музику, вдома – Еллу Фіцджеральд, «Glass Animal», «Jain», «Sia», «Jungle»… із українських полюбляю щось схоже на «Онуку», «KADNAY».

Під час відпусток сім’єю їздимо в Українські Карпати або кудись на море – до Туреччини, Болгарії.

А раніше, починаючи десь з двадцяти років і до двадцяти восьми, поки не пішла у декрет, у мене було дуже багато навчальних поїздок, стажувань – у Франції, Японії, Новій Зеландії, Канаді, Фінляндії, Індії, Угорщині…

Українською спілкуюся постійно, але маю багато англомовних друзів – хороший привід практикувати мову. У моєму оточенні переважна більшість теж говорить українською.

Взагалі, якщо характеризувати наше покоління, я б сказала, що воно – креативне, вільне, мобільне. Серед моїх знайомих немодно палити, натомість модно ходити до спортзалу. Ми у родині намагаємося вживати здорову їжу, хоча, звичайно, бувають дні, коли за щастя встигнути хоча б щось з’їсти – корисне воно чи ні.

Головні мої досягнення, вважаю, ще попереду. А планів – багато. Зокрема, за наступні 2-3 роки роздати ще 20 гектарів під виробництва у Вінницькому індустріальному парку, добудувати та наповнити екосистему парку «Кристал».

За цей час підросте мій син, сто відсотків змінюсь у чомусь і я, і ми вже будемо мріяти про зовсім інші речі.

Досягнення ж України, думаю, в тому, що ми заявили про себе на світовій мапі, що відбулася самоідентифікація українців і розуміння того, що наша держава з’явилася аж ніяк не 30 років тому, а має багату тисячолітню історію, якою ми пишаємося.

* * *

У наступному матеріалі ми підсумуємо серію публікацій "Ровесники Незалежності".

Лариса Гаврилова, Київ