4 вересня. Пам’ятні дати

Народився Василь Стус (1938-1985) на Вінниччині, але дитинство і юність минули на Донеччині. Навчався в Донецькому педагогічному інституті (нині Донецький університет), трохи вчителював на Кіровоградщині, потім – армія. Під час навчання і служби почав писати вірші. Його перші публікації з’явилися в 1959 році в «Літературній Україні». Восени 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР.

У вересні 1965 року під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відрахували з аспірантури, за ним почало стежити КДБ. Попри схвальні рецензії на його поезії, ані перша («Круговерть»), ані друга («Зимові дерева») Стусові збірки так і не були надруковані. У січні 1972 року його вперше арештували. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.

Після повернення восени 1979 року до Києва Василь Стус приєднався до гельсінської правозахисної спілки. Попри те, що здоров’я було підірване, поет заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку формувальником ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, потім – на фабриці взуття «Спорт».

У травні 1980 р. був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС 389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами його на рік відправили у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари, хоча це й не порушення режиму. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Загинув у ніч з 3 на 4 вересня, в карцері, можливо, від переохолодження. Офіційна версія смерті поета – зупинка серця.

Василя Стуса поховали спочатку на табірному кладовищі і лише у 1989 році разом із побратимами, Юрієм Литвином і Олексою Тихим, перепоховали на Байковому кладовищі Києва.

Останнім часом на передній план виходить більше героїчна біографія Стуса та його національне подвижництво (він і дійсно був «людиною морального абсолюту», як зауважує Іван Дзюба), але не варто забувати, що Стус – передусім поет. І до того ж, поет найвищого ґатунку. Поет європейського класу, ні на кого не схожий, надзвичайно глибокий і самобутній.

Події дня

4 вересня 1928 року було затверджено новий український правопис (т.з. скрипниківський), що діяв до 1933 року. Він передбачав, зокрема, літеру «ґ» для іншомовних слів, запозичених після 1860 року, позначення м’якості іншомовного «л» (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 році цей правопис було переглянуто і значно перероблено – вилучено літеру «ґ», змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано пом’якшення іншомовного «л» тощо.

4 вересня 1965 року в Києві, у кінотеатрі «Україна», під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбулася акція протесту Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса проти хвилі арештів серед українського інтелігенції. Як відомо, фільм знятий за однойменною повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Над стрічкою працював потужний творчий колектив: режисер-постановник – Сергій Параджанов, оператор – Юрій Іллєнко, художник – Георгій Якутович, композитор – Мирослав Скорик, головні ролі виконали – Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова. Уже в жовтні 1964 року до ювілею Коцюбинського стрічку запустили на екрани. Але тільки після того, як фільм з тріумфом був показаний у світі, радянське керівництво мусило зробити «прем’єру». Однак, з задумки партійних бонз перетворити показ на своєрідний апогей офіційного радянського українського мистецтва нічого не вийшло. Напередодні показу якраз пройшла хвиля арештів. За ґратами опинилися митці, поети, художники, серед яких – Опанас Заливаха, Іван Світличний, Михайло Горинь, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш. У день прем’єри, перед демонстрацією фільму виступив Сергій Параджанов, після чого слово взяв Іван Дзюба: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». У залі увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючих. Дзюбу підтримав В'ячеслав Чорновіл, який вигукнув: «Хто проти тиранії – встаньте!». Деякі люди встали. Та все ж таки фільм пустили. У перерві із промовою встав Василь Стус: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!». Ця акція, що відразу ж стала широко відомою, була першим публічним правозахисним заходом в Україні та початком двадцятиріччя цензурних заборон та арештів. Реакція від влади для самих протестувальників не забарилася: Івана Дзюбу, В’ячеслава Чорновола звільнили з роботи, а Василя Стуса – виключили з аспірантури.

У цей день народилися

Едвард Дмитрик (1908-1999), американський кінорежисер українського походження.

Батьки Едварда Дмитрика були бідними селянами з Тернопілля. Після еміграції до США довго мандрували по країні, аж поки не осіли в Сан-Франциско. З дитинства Едвардові довелося заробляти на шматок хліба. Він продавав газети, потім влаштувався на кіностудію «Парамаунт» – працював кур’єром, помічником по світлу, монтажером, оператором і зрештою помічником режисера. Закінчив Каліфорнійський технологічний інститут. Перший свій фільм зняв у 1935 році, але відомим став завдяки антифашистським кінострічкам «Діти Гітлера» (1943) і «Перехресний вогонь» (1947).

Зняв кінофільми: «Перехресний вогонь», «Молоді леви», «Міраж», «Синя борода», «Зламаний спис» та ін. У його стрічках знімались Хамфрі Богарт, Марлон Брандо, Шон Коннері, Грегорі Пек, Брижіт Бардо, Кірк Дуглас, Елізабет Тейлор.

В’ячеслав Мурзін (1951-2019), археолог, дослідник скіфської доби.

Народився у Мелітополі. Ще у 14-річному віці потрапив до археологічної експедиції, яка вивчала скіфські кургани поблизу с. Біленьке Запорізької області, що обумовило коло наукових інтересів майбутнього вченого – вивчення історії і культури скіфів.

Пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу скіфо-сарматської археології Інституту археології НАН України.

Очолював низку археологічних експедицій, зокрема спільну українсько-німецьку експедицію, яка працювала понад 20 років і проводила дослідження скіфського царського кургану Чортомлик (Дніпропетровська область), а потім розкопки величезного Більського городища скіфської доби і курганів скіфського часу у його окрузі (Полтавська область).

В’ячеслав Мурзін опублікував близько 200 наукових праць, його роботи видані не тільки в Україні, а і у Болгарії, Румунії, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Великій Британії, США.

Ольга Харлан (1990), фехтувальниця на шаблях, Олімпійська чемпіонка, багаторазова чемпіонка світу і Європи.

Народилася у Миколаєві. Фехтуванням займається з дев’яти років.

2003 року на чемпіонаті України, що проходив у Миколаєві, Ольга отримала перемогу і потрапила до збірної України. У 15 років у складі української команди виборола «бронзу» чемпіонату Європи. А у 2013 році стала чемпіонкою світу.

Попри спокусливі пропозиції, що надходили Ользі у 2014 році від російської збірної, спортсменка категорично відмовилася покидати український спорт.