7 вересня. Пам’ятні дати

Саме цього дня у 1992 році, відповідно до Указу Президента «Про Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України», у складі оборонного відомства було створено Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України - розвідувальний орган стратегічного рівня, що стало початком історії воєнної розвідки незалежної України.

Як відомо, після розпаду СРСР й відновлення у серпні 1991 року незалежності, перед нашою державою гостро постало питання створення воєнної розвідки, адже раніше подібні структури підпорядковувались Москві. Паралельно зі становленням Збройних Сил України розпочалось створення системи воєнної розвідки нашої армії.

У квітні 1994 року Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України було перейменовано в Головне управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО України). Відтоді почала розвиватись комплексна, ефективна та багаторівнева система воєнної розвідки Збройних Сил.

Це свято – свідчення визнання особливої ролі, яку відіграє воєнна розвідка у справі захисту національних інтересів нашої держави, особливо зараз, коли агресія з боку Росії та інші зміни у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі обумовлюють необхідність створення нової системи забезпечення національної безпеки країни. За п'ять років війни українські розвідники вийшли на новий якісний рівень підготовки. Від початку воєнних дій вони знаходяться на передовій, боронячи територіальну цілісність держави, показуючи виняткові зразки мужності та героїзму.

У цей день народилися

Володимир Жемчугов (1970), український партизан у російсько-українській війні.

Народився у місті Красний Луч (нині – Хрустальний) на Луганщині. Закінчив Алчевський гірничо-металургійний інститут. Певний час працював у Грузії. З початком військової агресії Росії проти України повернувся до України.

З 28 грудня 2014 року по 24 вересня 2015 року провів 30 спеціальних операцій зі знищення військових об’єктів ворога та особового складу окупаційних військ. Серед проведених спецоперацій – пошкодження 9 ділянок залізничного полотна, що використовувалося ворогом для постачання зброї, військової техніки та боєприпасів з території РФ.

29 вересня 2015 року, під час виконання чергового бойового завдання, підірвався, внаслідок чого втратив кисті обох рук і майже втратив зір.

З цими пораненнями потрапив у полон. Спочатку утримувався в шпиталі у Луганську, потім - у Луганському СІЗО.

За звільнення Жемчугова мінська група і СБУ боролися цілий рік, окупанти в той час неодноразово надавали неправдиву інформацію щодо його перебування, вимагали викупу і зривали операції зі звільнення.

Врешті 17 вересня 2016 року Володимира Жемчугова разом з іще одним полоненим обміняли на чотирьох терористів.

21 січня 2017 Володимир Жемчугов удостоєний звання Героя України.

Михайло Дегтярьов (1831-1899), купець, меценат.

Родина Дегтярьових вела широку торгівлю в Києві з 30-х років ХІХ ст., володіючи будинками і магазинами переважно на Подолі. Батько Михайла навесні 1835 року став першим міським головою. Михайло Дегтярьов значно примножив капітали і став одним з найбагатших киян, конкуруючи в цьому з домами Терещенків і Бродських. Як людина релігійна, щедро жертвував бідним на церковні свята, вів надзвичайно скромне життя. У 1883 році придбав будинок на вулиці Покровській, 5 і влаштував там богадільню, у 1892 заснував чотириповерховий Вдовий дім для бідних (на розі вулиць Покровської, Андріївської та Боричівському току, з 1970 тут розміщуються установи Національного банку України). На власні кошти спорудив на території Олександрівської лікарні Свято-Михайлівський храм, при якому він був затверджений на посаді церковного старости.

Михайло Дегтярьов не мав дітей і увесь спадок передав Києву: нерухомого майна на 2,5 млн крб, а також 2 млн готівковими грошима та цінними паперами. Відповідно до його останньої волі на ці кошти було споруджено будинки та велося утримання богаділень і притулків. Найбільшу богадільню, створену на його кошти і названу його ім’ям, відкрито у 1902 році на Лук’янівці (тепер на розі вул. Дегтярівської та Довнар-Запольського).

Лазар Бродський (1848-1904), підприємець, цукровий магнат, меценат і філантроп.

Народився у Києві в родині єврейського підприємця Ізраїля Бродського, який мав успішний цукровий бізнес. Коли не стало батька, Лазар очолив Олександрівське товариство цукрових заводів, яке контролювало понад чверть цукру всієї Російської імперії. Та його бізнес-інтереси були набагато ширшими. Він володів паперовою фабрикою в Тирасполі, соляними промислами біля Одеси, вугільними шахтами в сучасній Дніпропетровській області тощо. В Києві на Подолі збудував найбільший в імперії борошномельний паровий млин. Бродський заснував і очолив «Друге пароплавне товариство по Дніпру та його притоках», був акціонером практично всіх промислових підприємств, які виникали в Києві. Брав діяльну участь у міських справах як гласний (депутат) Київської думи.

Лазар Бродський став одним з найщедріших благодійників кінця ХІХ – початку ХХ століть. Він був найбільшим інвестором київського електричного трамвая (першого в Російській імперії та другого в Європі), газової мережі, каналізації.

Завдяки його капіталам у Києві з’явилися Бактеріологічний інститут, університетська акушерська клініка, бібліотека-читальня, а в Пущі-Водиці – протитуберкульозний санаторій. Він став одним із засновників і першим головою правління Товариства боротьби з інфекційними хворобами.

Був ініціатором і головним спонсором будівництва Політехнічного інституту.

Допоміг заснувати Художньо-промисловий і науковий музей (сьогодні – Національний художній музей України), робив значні пожертви Товариству грамотності, Київському товариству Червоного Хреста, Товариству швидкої медичної допомоги, Товариству допомоги хворим дітям, Київській Фундуклеївській жіночій гімназії.

Разом із братом Львом став фундатором у Києві початкового єврейського училища з ремісничим відділенням. Також коштом Лазаря Бродського було зведено Хоральну синагогу, найбільшу в Києві.

Практично на його гроші, які він заповів місту (500 тисяч карбованців), 1912 року було побудовано Бессарабський критий ринок.

Був похований у сімейному склепі на Лук’янівському єврейському кладовищі Києва. Склеп не зберігся.

Олександр Мурашко (1875- 1919),  художник, педагог і громадський діяч.

Учень Іллі Рєпіна. Племінник художника і педагога Миколи Мурашка. Один із засновників і професор Української академії мистецтв.

Перші навички малювання Олександр отримав у київській іконописній майстерні свого вітчима – Олександра Мурашка, рідного брата знаного художника Миколи Мурашка.

Навчався у Петербурзькій академії мистецтв: спочатку у Вищому художньому училищі при АМ, потім студентом - у майстерні Іллі Рєпіна.

Закінчення навчання в Академії мистецтв Олександр Мурашко відзначив перемогою у творчому конкурсі та Великою золотою медаллю за картину «Похорон кошового». У 1901 – 1903 роках Мурашко був пенсіонером Академії мистецтв в Італії і Франції, згодом навчався в Мюнхенській школі живопису.

1907 року Мурашко повертається до Києва, де бере активну участь у київському виставковому житті. У 1911- 1912 його картини розкуповувалися прямо з виставок мюнхенського «Сецесіону», їх репродукції друкувалися в журналах, художник почав отримувати престижні замовлення.

У 1916 році він став одним із засновників «Товариства київських художників». Мурашко мріяв перетворити Київ на великий художній центр, відкрити тут Академію мистецтв. Він викладав у Київському художньому училищі, а з 1913 року – у власній студії, зі стін якої вийшло багато відомих художників. У 1917 Олександр Олександрович став одним із засновників і професором (майстерня живопису) Української академії мистецтв у Києві.

За радянських часів активно зайнявся громадською роботою в Художній Раді при Народному комісаріаті освіти.

Олександр Мурашко був вбитий червневої ночі 1919 року неподалік від власного будинку на Лук’янівці пострілом в потилицю. Тодішня ж преса написала, що «був пограбований і забитий бандитами». Втім, щодо цього є великі сумніви. Відомо, що незадовго до вбивства художника затримували чекісти.

Тетяна Голембієвська (1936-2018), художниця, яка поєднала на своїх полотнах найкращі досягнення реалізму і імпресіонізму.

Народилася у Києві, закінчила Київський державний художній інститут, згодом завершила навчання у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР.

Викладала у Київському державному художньому інституті, у 1989–1991 роках керувала майстернею живопису Київського відділення творчих майстерень Академії мистецтв СРСР. З 1998 року — керівник групи аспірантів-стажистів станкового живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Тетяна Голембієвська працювала в галузі станкового живопису. Її полотна сповнені світла і щирого, невимушеного оптимізму, пейзажі та натюрморти сповнені тихого, вдумливого ліризму.

Євген Романенко (1980), керманич та засновник етно-рок гурту TaRuta.

Народився у Полтаві. У 2003 році виграв обласний конкурс «Червоної Рути» в Полтаві, в 2005 році взяв участь у фіналі цього фестивалю і став лауреатом у жанрі «Акустична музика» з піснею «Крок за кроком». На той час грав зі своїми друзями в фанковому проєкті «Берег Бонанзи». Під кінець 2005 — на початку 2006 року почав співати з Тарасом Компаніченко в етнічному колективі «Гуртоправці».

З червня 2007 року Романенко — керманич етно-рок гурту TaRuta. Євген так пояснює виникнення назви гурту:

«ТаРута» — це саме «та Рута», яку треба шукати з дівчиною на Івана Купала. Це та сама рута, яку дівчата в Карпатах шукають раз на 10 років, оскільки вона раз у 10 років цвіте червоним кольором».

Творчість ТаРути спочатку базувалася на авторських піснях Євгена, наразі гурт використовує творчі тексти різних поетів, а також дає нове життя старовинним українським народним пісням, створюючи для них сучасне авторське аранжування.

Євген Романенко був одним із голосів Майдану - спочатку ведучим «нічної сцени», потім і «денної».

Сторінка гурту: https://www.youtube.com/channel/UCMjoYLiJJDeKlVN-fa6kliQ