Кирилично-латиничні батли довжиною в епохи, або Чому абетка – теж зброя
Височезну інформаційну хвилю було викликано лише одним запитанням і однією відповіддю з інтерв’ю секретаря РНБО Олексія Данілова «Радіо Свобода». Він, зауважте, не офіційно заявив, а просто сказав, відповідаючи на запитання журналістки, що не проти, щоби Україні «позбавитися кирилиці і перейти на латиницю». Тобто секретар РНБО лише висловив свою позицію – без нав’язування і моралізаторства, але й з того заварилася несусвітня каша. Побіжна заувага високопосадовця викликала шквал думок і обговорень в українському суспільстві, здебільшого, негативного характеру. Все справедливо, нібито: від витрат колосальних – до лінгвістичних переваг. Але…
Тож є нагода нагадати і про походження кирилиці, і про «азбучну війну» в Україні в ХІХ столітті; і про те, як російські царі поляків на кириличний алфавіт переводили, і про більшовиків, котрі задля «пролетарської глобалізації» вигадали латинку навіть для китайців. І про вічно живе гасло «Геть від Москви».
Тобто, тема ледве не вічна і підходити до неї треба відповідально, спираючись не лише на емоції після прочитання якогось інтерв’ю.
Чотири аспекти питання і дизайнерське «прокляття» кириличної «Ж»
Загалом тут присутні чотири аспекти: лінгвістичний, політико-культурний, психологічний і економічний. Перший аспект – лінгвістичний – насправді не такий вже й важливий. Латинський алфавіт нічим не кращий за кириличний і навпаки. Звісно, візуально комусь може подобатися перший, а комусь другий. Наприклад, Іван Франко писав, що кириличні букви «статечніші від латинських». А сучасні газетні дизайнери кирилицю, навпаки, лають, хоча би за ту ж кострубату літеру «Ж», яка уперто «стирчить» з кожного заголовка, де вона присутня.
Психологічний аспект стосується передовсім тих, хто давно закінчив навчання і звик до певного алфавіту. Перелаштовуватися, перенавчатися, зазвичай не завжди комфортно – на це потрібен не стільки час, як бажання, а за бажанням мусить бути якийсь стимул. Або до «всесвітньої революції» долучитися, або до світової цивілізації, як у нашому випадку. Але тут виникає логічна заувага: якщо хочете долучитися до світової цивілізації – вчіть, люди добрі, англійську мову, до чого, власне,теж закликав пан Данілов.
Щодо економічних витрат на заміну алфавіту – це окрема історія. Але чи не найважливішим тут є політико-культурний аспект. Саме він був і залишається головним при ухваленні рішення про перехід на іншу абетку. І тоді не зважають на три попередні. Це доведено історією.
Дещо з історії кирилиці
Кирилиця виникла на наших теренах у ІХ столітті, ще до запровадження християнства. Цьому завдячуємо двом братам з Солуні – Кирилу і Мефодію.
Варто зауважити, що Кирило і Мефодій (болгари за походженням) виступали проти німецького католицького духовенства – вже тоді точилася боротьба між греко-православною Візантією і латино-католицьким Заходом за вплив на слов’янські племена. Брати відкривали при церквах школи, готували собі послідовників-учнів, а ще упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє.
На початок ХІ ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця і глаголиця. Певною перевагою кирилиці перед глаголицею було відносно простіше накреслення літер. Автором глаголиці вважають Кирила; її літери переважно пов’язані з грецьким алфавітом. Згодом глаголиця лягла в основу кирилиці, на основі якої склалися алфавіти багатьох слов’янських народів.
Кирило і Мефодій святі як православної, так і католицької церкви, а ще в 1980 році папа Іван-Павло ІІ проголосив їх святими покровителями Європи – надзвичайно символічний жест.
Найдавнішою точно датованою кириличною рукописною книгою є давньоруське Остромирове Євангеліє 1056–1057 років. Зберігається книга, на жаль, не в Україні, а в Санкт-Петербурзі, в Російській національній бібліотеці й називається «бесценным достоянием России».
Кирилицею на сьогодні послуговуються понад 300 млн людей в усьому світі. Вона є третьою офіційною азбукою в Європейському союзі після латиниці та грецької абетки. Під час Другої світової війни Гітлер чинив тиск на керівництво Болгарії (країна була союзницею нацистів), щоб воно відмовилося від кирилиці на користь латинки, але болгари не піддалися тиску і кирилицю на латиницю не поміняли.
Латинізація в СРСР у 20-х роках, або Як більшовики готувалися до всесвітньої революції
Радянський Союз був мультинаціональною державою, так само, як і Російська імперія. У багатьох її народів на початку ХХ століття не було власних алфавітів, а мусульмани послуговувалися арабською писемністю. Для радянської бюрократії це було дуже незручно, до того ж, важливу роль відіграв політичний чинник – мусульман потрібно було теж «звільнити» від впливу релігії – ісламу. Тому й було вирішено уніфікувати алфавіти багатьох народів, а для тих, у кого їх ще не було – скласти на основі латиниці. Це мало стати «фундаментом, першоосновою, що цементує суспільство нового типу». Між іншим, Ленін теж був обома руками за латинізацію.
У 20-30-х роках радянськими лінгвістами було створено понад 70 абеток на основі латиниці. Не всі прижилися, але деякі були доволі успішними. Нові алфавіти були різними й включали від 40 до 129 літер.
Чому більшовики обрали латиницю? Тому що це найпоширеніший у світі алфавіт, до того ж, він тоді сприймався абсолютно нейтрально, як «нічий». Англійська мова не була так поширена як нині, до того ж, доволі популярною була ідея світової революції.
Перший латинізований алфавіт в СРСР було впроваджено в Азербайджані у 1923 році. Згодом «яналіф» – новий алфавіт, поширився на всі тюркські народи СРСР. У 1926 році в Баку відбувся Всесоюзний тюркологічний з’їзд, на якому розглядалося питання переходу всіх тюркських народів СРСР на латиницю. Найбільшими противниками латинізації були татари і казахи, які вважали, що всі зусилля варто направити на удосконалення арабського алфавіту. Латинка фактично відрізала мусульман СРСР від світового ісламу. Несподівано «допомогла» Туреччина – у 1928 році реформатор Ататюрк запровадив у країні латинку. Більшовики одразу ж почали наводити її в якості прикладу всім мусульманським народам СРСР.
Як кирилицю проголосили в СРСР «пережитком» і хотіли латинізувати китайців…
У 1929-1930 роках розпочався новий етап переходу на латиницю всіх інших мовних груп СРСР, не лише тюркських. У 1929 при Головнауці навіть була створена підгрупа з 13 чоловік, яка займалася питанням латинізації російської писемності. Над проєктом працювали не тільки лінгвісти, книгознавці, але й інженери-поліграфісти, адже подібний перехід потребував би переоснащення поліграфічної промисловості. Та й вся телеграфна мережа в СРСР базувалася на кирилиці. Тоді було розроблено й запропоновано аж три варіанти російської латинки.
Мало того, кирилицю хотіли скасувати взагалі й проголосили – тримайтеся міцніше, «идеологически чуждой социалистическому строительству формой графики, пережитком классовой графики русских феодалов – помещиков и буржуазии, самодержавного гнета, миссионерской пропаганды, великорусского национал-шовинизма и насильственной руссификации». Про російський націонал-шовінізм і про насильницьку русифікацію особливо сильно сказано. Головне, що правдиво! Уявіть, наприкінці 20-х це ще було можливо.
На латиницю планували перевести навіть китайський і корейський алфавіти – мовляв, простіше буде, навіщо вам ті ієрогліфи? Абетки розробили для радянських китайців і корейців, які були нацменшинами на Далекому Сході СРСР. Вважалося, що радянський досвід скоро згодиться і в самому Китаї. Але затяті радянські китайці категорично відмовилися від експерименту.
…Але російський шовінізм виявився сильнішим
Однак на початок 1930 року почався сталінський курс на великодержавність і повернення до «великоросійськості». У 1932-1933 розпочалась кампанія зі згортання латинізації. Пропагандистські прийоми були не нові: в газети і журнали почали масово надходити листи «простих робітників і колгоспників», які слізно скаржилися на те, що латинка для них незрозуміла, важка і чужа, і що їхнім заповітним бажанням було б повернутися на кирилицю.
І в 1935 році рішення про перехід на кирилицю було ухвалене. Спочатку для народів Півночі, а потім і всіх інших. Підстава – всі ті ж міфічні «звернення трудящих». А вже 13 березня 1938 року була опублікована сумнозвісна постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей»… На всьому національному остаточно ставився великий хрест. На засіданні в Кремлі один радянський високопосадовець обурювався, що радянські алеути, яких у СРСР було приблизно 400 чоловік, захотіли видавати газету рідною алеутською мовою (нехай і латинкою) і відкрити національну школу. «Ишь, чего захотели!», – гнівно підсумував доповідач.
Алфавітний реверс відбувався майже миттєво – в деяких регіонах – за 3 місяці. Максимальний граничний термін переходу – два роки. Ніяких розкачок, «хочу – не хочу», або «не можу». Це був наказ. А багатьох науковців, які брали участь у грандіозному радянському абетковому експерименті з латиницею – репресували.
Прикметно, що до більшовицького перевороту алфавіти якутів, осетинів або казанських татар вже були на основі російського алфавіту… І ось, їх знову на нього й повернули…
Вже в червні 1941 Сталіну рапортували про успішне завершення переходу на кирилицю.
«Азбучна війна» в Україні та царська кирилиця для поляків
Щодо України, то спроби (в т.ч. силоміць) перейти з кириличної абетки на латинку робилися ще в XVIІ столітті. Але найупертішими вони були на західноукраїнських землях (у Галичині) в ХІХ столітті, а на Закарпатті – на початку ХХ ст. Особливо затятим у цьому питанні був український греко-католицький священник, мовознавець і етнограф Йосип Лозинський. Він не тільки у 1834 році виступив з такою пропозицією, але й був автором української латинки, яку назвав абецадло (з польської – абетка). Кирилицю він називав «мертвою», а в основу власної абетки поклав польський правопис. Соцмереж тоді не було, але ґвалт піднявся не менший, а може, й більший, ніж нині; це навіть спричинило так звану «азбучну війну». Лозинський не з доброго дива взявся за цю справу – таким чином він хотів розв’язати проблему непристосованості церковнослов’янської кирилиці для нової літературної української мови, що почала розвиватися на початку ХІХ століття. Полякам, звісно, ідея сподобалася.
Що треба знати про ту «азбучну війну»? Що вона, з одного боку, сприяла активізації українського національногоруху в Галичині, консолідації сил в боротьбі зі спробами полонізації, розвитку національної культури, а з іншого – відволікала діячів українського національного руху від вирішення інших, більш важливих проблем. До речі, російський царський уряд неодноразово – і за Миколи І, і за Олександра ІІ, робив спроби запровадити в Польщі кириличну абетку і навіть видавав підручники. Згодом вирішили розпочати насильницьку русифікацію – точнісінько те саме в 30-х роках вже ХХ століття учинятимуть і в Радянському Союзі. На основі абецадла Лозинського друкувалися книги українською мовою в Австрії та в міжвоєнній Польщі. Навіть імператор Франц Йосиф І наказав відповідати на звернення українців українською мовою в латинській абетці Лозинського.
А в Російській імперії, до речі, ввести латиницю подумував Петро І, однак піти на цю реформу все ж не наважився – від цього його відмовили українські радники, зокрема і Феофан Прокопович.
Поборники переходу української мови на латиницю наполягали, що це сприятиме якнайшвидшому прощанню з «російщиною» і швидшій інтеграції українців в європейську культуру. Згодом пропозиції перевести українську мову на латинську писемність «виринали» регулярно, хоча вони ніколи не мали широкої підтримки. Так, другий спалах «азбучної війни», або як її ще називали «азбучної заверюхи», стався в 1859 році. Тоді для адаптації української мови до латинського алфавіту пропонувалося модифікувати чеський алфавіт, як найближчий до української мови за звучанням. Розробником нової латинки був чеський філолог Йосиф Їречек. Але протести були надзвичайно сильними, тому цісарська влада від цієї затії відмовилася.
Спроби «латинізації» в радянській Україні: аргументи незгодних не змінилися
Ініціативи запровадити в радянській Україні латиниці теж були. Про це казав і радянський нарком освіти Анатолій Луначарський, і радянський російський лінгвіст, один з авторів реформи латинізації в СРСР Микола Яковлєв (до речі, відома російська письменниця Людмила Петрушевська – його онука). Він пропонував перевести на латиницю українську, білоруську і російську мови. Ці розмови точилися з 1919 по 1928 рік, але залишилися розмовами.
Одним із головних ініціаторів переходу української писемності на латиницю на початку 20-их років був Сергій Пилипенко (1891-1934) – український письменник, байкар, громадський діяч, засновник спілки селянських письменників «Плуг» і один з головних опонентів Миколи Хвильового в літературній дискусії 1925-1928 років. У 1923 році в часописі «Червоний шлях» він опублікував «Одвертого листа до всіх, хто цікавиться цією справою», в якому пояснював власну позицію щодо переходу українського письма на латинський алфавіт. Зокрема, він писав, що перейти на латинку зовсім легко, і закликав не зважати ні на «москвофілів», ані на «українофілів»: ««Москвофіли» говоритимуть про відрив од найбільшої в теперішній час і найближчої до України в усіх відношеннях Радянської Республіки. Попрікатимуть, може, «самостійництвом», одгородженням од російської культури, тої культури, що найперше має копіювати з української. «Українофіли» кричатимуть, навпаки, про одгородження від іще ближчої до нас Галичини і до певної міри, «полонізації»…» Цей заклик і міркування не знайшли відгуку в українському суспільстві. А Пилипенка у березні 1934 року розстріляють радянські каральні органи.
Наприкінці травня – початку червня 1927 року, під час Всеукраїнської правописної конференції в Харкові, перейти на латиницю запропонували мовознавці Майк Йогансен, Борис Ткаченко і Микола Наконечний (усіх трьох у 30-х також було репресовано). Дискусії тривали два дні, але консенсусу так і не дійшли. Більшістю голосів (25 проти 20) проголосували за збереження кирилиці. Одним із аргументів «за» було те, що «зміна альфабету» потягне величезні фінансові витрати, «відгородить українців від росіян, а галичани остаточно полонізуються».
Невдовзі настав «великоросійський» мовний сталінський ренесанс, тому стало не до дискусій…
Пострадянський «абеточний» реверс: довго, подекуди з кров’ю
Після розпаду СРСР в деяких пострадянських республіках почався процес повернення до латиниці. Не останнім чинником, а можливо і головним, тут знову ж таки, була політика. Молдова перейшли на латиницю ще в 1989 році, навіть до проголошення незалежності. І це було, до речі, одним із приводів для розв’язування Росією кривавого конфлікту в Придністров’ї. Але ж величезну роль тут відіграла Румунія, яка з середини ХІХ століття і сама перейшла на латинський алфавіт. Варто зауважити, що румунська і молдавська – то дійсно практично одна мова, яка, до того ж, належить до латинської мовної групи.
Одразу після розпаду СРСР на латиницю перейшли Азербайджан і Туркменістан. У 1993 році розпочався перехід на латиницю Узбекистану, втім, процес триває й досі. Наразі готується перехід з кирилиці на латиницю у Казахстані. Розмови про це точилися від початку казахської незалежності, але на державному рівні зміни були започатковані в 2017 році.
Кримські татари після анексії Росією Криму теж порушили питання про повернення своєї писемності з кирилиці на латиницю. Прикметно, що в самій Росії ще в 2002 році Держдума заборонила переведення татарської писемності на латиницю.
Резюме: мабуть, справді, не на часі…
Після проголошення Україною незалежності час від часу дискусії про запровадження латиниці для української писемності порушувалися, але широкого розголосу вони не мали. Та й який там розголос, коли час від часу доводиться саму мову українську боронити…
При тому – всі проблеми і всі спокуси не тільки залишилися, але й додалися нові. Лише уявіть, що на клавіатурі вашого компа нанесено одні абетку, а не дві і вам не доводиться весь час його перемикати, або поставити в свій текст, чи запит – «@» або «$»… І це вже не кажучи про те, на скільки порядків стало в Україні актуальнішим після 2014-го гасло «Геть від Москви».
Але ж залишається й інше, не менш важливе. По-перше, право «первородства» кирилиці в Україні, яка належала нам, коли екзистенційно ворожої Московії ще й в проєкті не було. А по-друге – ніде правди діти – кирилиця набагато краще пристосована до фонетики української мови, для всіх цих «Ї», «Ш», «Щ», «Ч», «Ж» доведеться застосовувати здвоєні літери або ж спеціальні значки.
Коротше, у ХVII столітті все це передбачити б… Не на часі воно зараз.
Марко Назаренко, Київ
