Окрадена Україна, або Як нас позбавляли власної історії

Москва, анексувавши український Крим, наполягає, що скарби з кримських музеїв належать їй. Очікуємо на справедливе рішення суду, а поки нагадуємо про те, як Росія століттями вивозила з України все, що лишень могла вивезти: археологічні знахідки, скіфське золото, давньоруські скарби, гармати, козацькі клейноди, ікони, картини, фамільні цінності козацької еліти, стародруки, літописи, архіви гетьманів, монастирів, видатних церковних, громадських і політичних діячів тощо. На сьогодні багато з тих викрадених і вивезених артефактів є окрасою музейних колекцій Ермітажу, Третьяковської галереї, провідних музеїв, архівів і бібліотек Москви, Санкт-Петербурга та інших міст РФ. Деякі з них стають «культурно-політичною» зброєю Росії. Деякі, забуті, десятиліттями лежать у сховищах.

1. Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері. (перша половина ХІІ ст.). Домонгольський період. Тихо-сяюючий, надзвичайно живий, попри весь аскетизм і строгість письма образ Богородиці з бездонним поглядом. Шедевр іконографії світового масштабу. Християнська святиня. Авторство достеменно невідоме.

«Где она – там Россия», – люблять повторювати великоросійські шовіністи. І дійсно, ікона вважається своєрідним національним палладієм – священною реліквією і оберегом національного значення не тільки Москви, але й РФ.

Ікону з Константинополя привезли до Києва приблизно в 1129 або 1131 році, за правління великого князя київського Мстислава Великого – найстаршого сина Володимира Мономаха. Святиню встановили в монастирській церкві Вишгорода. У 1155 році син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський під час нападу на Київ зруйнував частину Вишгорода і, пограбувавши його, крім усього іншого, викрав і цю ікону. Він вивіз її спочатку в свою резиденцію – в село Боголюбово, а згодом – у Володимир-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею побудованого Боголюбським Успенського собору. З ХV століття Вишгородська ікона Божої Матері знаходилася в Успенському соборі Кремля вже під назвою Володимирської ікони Божої матері, потім – в 30-х роках ХХ ст. потрапила до Третьяковської галереї. З1999 року перебуває в храмі-музеї Святителя Миколая в Толмачах при Третьяковській галереї.

З ХVІ століття Володимирська ікона стає важливим символом політизованих легенд, що пов’язували Росію з домонгольським періодом, позиціонуючи її як правонаступницю Візантії та підтримуючи імперські зазіхання.

2. «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького» або Конституція Пилипа Орлика. Початок ХVІІІ ст.. Перша українська конституція і одна з перших європейських конституцій нового часу.

Оригінальний рукопис договору, написаний старокнижною українською мовою зберігається (Ф.124. Оп.2. Д.12. Л. 2-12) в Російському державному архіві давніх актів у Москві. Документ включає оригінальний текст Конституції Пилипа Орлика, складений староукраїнською мовою, а також оригінальний підтверджувальний диплом шведського короля Карла ХІІ на обрання Орлика гетьманом. На документах стоїть власноручний підпис Карла ХІІ і його держсекретаря фон Мюллерна, а також Пилипа Орлика (наприкінці присяги). Є також печатка Війська Запорозького на рожевому воску з червоною вовняною ниткою.

У російські архіви перша українська Конституція потрапила начебто через Платона Зубова, останнього фаворита Катерини ІІ. «Договори» Зубову віддали запорозькі козаки. Чому вони це зробили? За яких умов це сталося – невідомо. Надзвичайно важливий, можна сказати, засадничий для України документ випадково віднайшов у 2008 році в Російському архіві давніх актів український історик Олександр Алфьоров. Звісно, російська сторона, яка називає Пилипа Орлика «предателем-неудачником», радше воліла б, щоб про першу українську конституцію або взагалі нічого не було відомо, або щоб її вважали фальшивкою.

3. Клейноди козацтва. Відзнаки, атрибути і символи військової та цивільної влади й окремих військових і цивільних урядів в Україні у ХV-ХVІІІ століттях – корогви, знамена (стяги), булави, бунчуки, печатки, литаври сурми тощо.

Точну кількість козацьких клейнодів, в різний час вивезених до Росії, й місце їхнього перебування не знає ніхто. Вперше багато клейнодів потрапили в Московію ще 1676-го, за капітуляції Петра Дорошенка.

Кожне руйнування Запорозької Січі супроводжувалося захопленням і перевезенням у Москву і Петербург козацьких клейнодів. Наприклад, під час зруйнування Січі в 1709 році було захоплено 13 прапорів і понад 60 гармат. Царська армія вщерть пограбувала і козацьку церкву – вивезла з неї іконостас, ікони та Євангелія.

Під час руйнування Запорозької Січі за наказом російської імператриці Катерини II в 1775, знову відбулося пограбуванням і вивезення козацьких клейнодів у Москву і Петербург. Тоді цим займався князь Потьомкін. Згодом частина захоплених клейнодів (14 прапорів і хоругв) потрапила в петербурзький Арсенал, а звідти вони були передані в Ермітаж. «Тепер ці клейноди, дорогі для всієї України, знаходяться в Ермітажі, яко пасинки цього надзвичайно великого і поважного господаря. Нікому не потрібні, запилені, висять вони на стінах вітальні середньовічного відділу Ермітажу», – з гіркотою писав про них відомий український мистецтвознавець Микола Макаренко в 1924 році.

За радянських часів було відомо, що в московській палаті Зброї (Оружейная палата) у запасниках знаходилося 19 запорозьких прапорів XVI – XVII ст., булава миргородського полковника Павла Апостола, шабля Івана Мазепи і ще багато чого іншого.

4. Мазепина гармата і дзвін «Голуб». Біля Оружейної палати Кремля можна побачити трофей: гармату гетьмана Івана Мазепи «Лев» (1705). Її виготовив відомий український ливар з Глухова Карпо Балашевич. Видатним ливарем був і батько Карпа Балашевича Йосип. Його гармата – щедро орнаментована, з гербом та ініціалами гадяцького полковника Михайла Бороховича знаходиться в Ермітажі. Чимало старовинних гармат, зокрема з Київської фортеці (зауважте, це вже не трофеї), вивезені в 1871-1872 роках на Московську політехнічну виставку, після її завершення так і не були повернуті до Києва. За радянських часів подібна практика буде теж вельми популярною. Нині гармати знаходяться в Артилерійському музеї Санкт-Петербурга.

До слова, визначна пам’ятка історії та культури українського народу, легендарний дзвін «Голуб» (1699) з придворної Батуринської церкви, або «Мазепин дзвін», виготовлений Карпом Балашевичем на замовлення Івана Мазепи, і який вважали втраченим, у 2015 році віднайшовся аж у російському Оренбурзі – тріснутий і без язика. Виявилося, що він сімдесят років дзвонив на дзвіниці Нікольського собору Оренбурга. «Слава Богу, он снова принадлежит законному владельцу – Русской православной церкви!», – тішаться російські журналісти.

5. Літопис Самійла Величка. Ключова пам’ятка козацької доби, один із тих творів, на яких базується українська ідентичність. Монументальна праця (майже 1000 сторінок!) історико-мемуарної прози ХVІІ – ХVІІІ століття канцеляриста Війська Запорозького, секретаря Івана Мазепи Самійла Величка. Цей літопис іноді ще називають Біблією козакознавства. Самійло Величко працював над ним понад 30 років, весь час доповнюючи рукопис. Величко – сучасник Васілія Татіщева, придворного російського історика, автора першої «Історії Російської». Однак, на відміну від праці Татіщева, твір Величка позбавлений модних тоді «барокових» перебільшень, натомість містить 262 першоджерела-документи гетьманського архіву, що робить його серйозною науковою працею, а не розцяцькованою байкою. Першу частину Літопису (де йдеться про похід Сагайдачного) Самійло Величко писав, сидячи у російській тюрмі; написане ховав у власний одяг – зашивав. Літопис знаходиться у зібранні Михайла Погодіна відділу рукописів Російської національної бібліотеки Санкт-Петербурга і потрапив туди наприкінці ХІХ століття. Він спочатку зберігався на Полтавщині в колекції Григорія Полетики; потім онук Полетики продав літопис московському купцеві Лаптєву, той – Михайлу Погодіну, а Погодін – Миколі І. Таким чином праця Величка опинилася в Імператорській бібліотеці. Єдине, що тішить, що торік, завдяки багаторічній праці російсько-українського колективу на чолі з історикинею Тетяною Таїровою-Яковлєвою, було опубліковано повний текст (без пропусків і цензури) «Літопису» з науковими коментарями. До речі, держава відмовилася фінансувати проєкт – справу врятували вітчизняні меценати (що тішить).

6. «Батуринський архів» – документи з канцелярії Івана Мазепи.Архів вивіз Олександр Мєншиков у 1708 році перед тим, як спалити Батурин. Нині зберігається в Санкт-Петербурзькому інститут історії РАН.

7. Золото з українських курганів. Історія скарбів з розкопаних тисячолітніх курганів – окрема тема. Їхнє «освоєння» припадає на середину ХІХ – початок ХХ століття. Для цього була створена в 1850 році Імператорська Археологічна комісія, яка організовувала археологічні дослідження на території імперії та вирішувала долю знахідок. В статуті Комісії значилося, що «Найцінніші з речей, відкритих комісією або що до неї поступають, подаються на розгляд імператору і по велінню його імператорської величності надходять в імператорський музей Ермітаж або в інші… місця».  Нині скарби з українських курганів є топовими колекціям Ермітажу.

• Чортомлик. Неподалік Нікополя. Найбільший із придніпровських курганів («царських») ІV ст. до н.е. Знайдені під ним художні об’єкти належать до кращих творів давньогрецького мистецтва і знаходяться в російському Ермітажі з 1864 року. Окраса колекції – срібна грецька ваза-амфора.

• Куль-Оба. Скіфський царський курган неподалік від Керчі. Його скарби теж перебувають в колекції Ермітажу. Найвідоміші артефакти – ваза, діадема і підвіски.

• Курган Солоха. Знаходиться неподалік від села Велика Знам’янка Запорізької області. Всі речі з "Солохи" з 1913 року зберігаються в Ермітажі. Найвідомішим є скіфський золотий гребінь, який є шедевром ювелірного мистецтва.

• Мельгунівський курган (Лита, Червона Могила) на Кіровоградщині. Розкопаний у 1763 році тодішнім генерал-губернатором Новоросійської губернії Олексієм Мельгуновим. Один із найдавніших курганів скіфів, царський курган 2-ї пол. VІІ ст. до н. е. Золоті прикраси VII - початку VI ст. до н.е. були подаровані імператриці Катерині II і згодом увійшли до заснованого нею імператорського Ермітажу. В Україні від скарбу залишилася хіба що пам’ять – на гербі Кіровоградщини зображений золотий орел з Мельгунівського кургану.

8. Перещепинський клад, або клад хана Кубрата. VІІ ст.. За 13 км від Полтави в с. Мала Перещепина в 1912 році було знайдено скарб – чи не найбагатший у Східній Європі. Він складається з понад 800 предметів – посуду, зброї, прикрас. Загальна вага перещепинського кладу – 25 кг золота і 50 кг срібла.

Його знайшли два сільські хлопчики, які 11 червня 1912 року пасли корів. Один із них спіткнувся і звалився в шахту. Це був скарб хана Кубрата. Скарбом особисто займався граф Олексій Олександрович Бобринський – археолог, російський державний і політичний діяч. А одним із перших його описав Микола Макаренко – український мистецтвознавець і археолог. Той самий, який скрушно називав козацькі клейноди в Ермітажі «пасинками», і який відмовився підписувати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві за що був розстріляний. Макаренко був свідком нищівного пограбування України і за царату, і за більшовиків…

Окраса скарбу – меч Кубрата. Він є своєрідним прототипом усіх аварських мечів (їх нині зо 20). В 2019 році меч разом із каблучкою хана експонувався в Болгарії (болгари вважають хана Кубрата засновником Болгарії). Вивіз артефакту став можливий тільки за спеціального дозволу президента РФ. Болгарські ЗМІ назвали меч «культурно-історичною» зброєю Путіна. Перещепинський клад зберігається в Ермітажі.

9. Бородінський (Бессарабський) скарб. Справжня археологічна перлина доби бронзи. Датується початком другої половини ІІ тис. до н. е. Складається з предметів озброєння: декількох камінних відшліфованих бойових сокир інкрустованих золотом, срібних наконечників списів, бронзового з золотою накладкою кинджалу тощо (загалом 17 предметів).

Знайдений українськими селянами в 1912 році поблизу містечка Бородіно на Одещині (Тарутинський район). Селяни передали скарб поліції, та – одеському археологу Ернесту Штерну, який у 1913 році виступив із доповіддю на міжнародному конгресі істориків у Лондоні, після чого знахідка стала всесвітньо відомою.

З 1923 року знаходиться в Державному історичному музеї Москви.

10. Диптих «Адам і Єва» (1562) Лукаса Кранаха Старшого майстра Німецького відродження ХV-XVI ст., чиє ім’я стоїть поряд з іменами Дюрера і Гольбейна.

У червні 1927 році картину виявив під сходами на дзвіницю Троїцької церкви на вулиці Васильківській в Києві український скульптор і мистецтвознавець Василь Іщенко, співробітник Музейного містечка в Києво-Печерській лаврі. Картину спочатку помістили в лаврському музеї Культів де вона числилася серед «курйозів» і викликала насмішки екскурсантів. Потім була відмінно реставрована українськими майстрами і передана в музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. У серпні 1929 році комісія з Москви, яка займалася вилученням культурних цінностей для подальшого перепродажу їх на Заході, картину забрала. «Адама і Єву» продали в 1931 році на аукціоні в Берліні. До того ж, її продавали з особливим цинізмом, представивши як річ з колекції російських аристократів Строганових – продавати на аукціонах експонати з музейних колекцій заборонено. Нині диптих зберігається в колекції Нортона Саймона в американській Пасадені.

Тут варто сказати декілька слів про те, що в 1925 році в СРСР було утворено Всесоюзне об’єднання «Антикваріат» Наркомату зовнішньої та внутрішньої торгівлі СРСР. Щоправда, тоді воно називалося Головною конторою з закупівлі та реалізації антикварно-художніх речей Держторгу РРСФР. В 1929 році контору підпорядкували Наркомату зовнішньої і внутрішньої торгівлі СРСР і вона проіснувала до 1937 року.

Ця контора, перший керівник якої не міг відрізнити Рембрандта від Рафаеля, фактично займалася грабунком музеїв «під дахом» держави, забираючи усе цінне. Чимало творів мистецтва продавалося на Заході – більшовикам потрібна була валюта; а те, що не продавали – осідало в російських музеях.

11. Мозаїка Димитрій Солунський. Елемент оздоби, унікальний зразок мозаїчного мистецтва домонгольської доби з Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, зруйнованого більшовиками у 1937. Мозаїки і фрески були демонтовані зі стін ще в 1933 – 1936 роках за участю провідних московських фахівців. З 1938 року мозаїка Димитрій Солунський в Росії, в Третьяковській галереї. В Москві готували тоді виставку до 750-ліття «Слово о полку Ігоревім». Брали тимчасово, на три місяці, але так і залишили…

Частина фресок і мозаїк з Михайлівського Золотоверхого була перенесена в Софійський собор (там був музей), частина вивезена в Росію. Під час війни мозаїку і 27 фресок з Софійського собору вивезли в Німеччину. Лише менше половини викраденого гітлерівцями повернулося після війни в Україну, в Софійський собор. Все інше потрапило в Ленінград і Новгород.

Держдума Росії ще в 1998 році ухвалила закон, який визнає практично всі предмети «трофейного мистецтва» власністю Росії. Тому повернення в 2004 році 11 фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря з запасників Ермітажу – випадок радше унікальний.  

***************************************************

Втрачені Україною культурні цінності чимось нагадують мартиролог. Читаєш, наче нескінченні списки репресованих. Ця неозора культурна прогалина тривалістю в тисячоліття, яка утворилася в результаті жорсткої, абсолютно безжальної зачистки – вражає. Сотні тисяч безцінних артефактів забрані і привласнені – безпардонно і цинічно. А все задля того, щоб посилити власну значущість, натомість сказати, що «нет и не было такой страны как Украина…» Нам «брати» залишили лише подерту свитку, шаровари і бутафорський віночок.

Видатний український археолог і мистецтвознавець Микола Біляшівський (1867-1926) зауважив на початку ХХ століття, що втрачаючи назавжди свої скарби, «…таким чином Україна позбавлялася саме того, що дає її народу національне обличчя».

Світлана Шевцова, Київ