Всеукраїнський референдум остаточно розвалив Союз

Проголосивши 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою, Верховна Рада прийняла рішення провести 1 грудня Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту про незалежність. Його результатів з нетерпінням чекало не тільки наше суспільство, не лише в інших республіках ще не зовсім розваленого Союзу, а й у різних куточках світу. Саме від підсумків референдуму залежало міжнародне визнання України як незалежної держави.

ВІДВЕРТІ Й ПРИХОВАНІ МАНЕВРИ ПРИХИЛЬНИКІВ ЗБЕРЕЖЕННЯ СРСР

Але водночас не бракувало в ті дні й інших великих і малих проблем, насамперед тих, що були пов`язані з повсякденними життєвими клопотами й тривогами. Наближались зимові холоди, знецінювалися гроші, порожніли полички магазинів, передусім, продовольчих, руйнувалися економічні зв`язки, наростала енергетична криза…

Союзний центр вже не мав істотного впливу на розв`язання цих та безлічі інших проблем. Та й, судячи з усього, не дуже й прагнув його відновити, сподіваючись, що в цьому хаосі республіки розгубляться, втратять контроль над ситуацією і змушені будуть покірно повернутися до загальносоюзного стійла.

З цього погляду показовою була зустріч у жовтні в Алма-Аті керівників урядів тринадцяти республік. На ній була присутня й делегація, перед якою стояла табличка: «СРСР». Але Іван Силаєв і Григорій Явлінський, які її очолювали, активності на нараді не виявляли і більше споглядали, як сперечалися між собою представники республік. Дискусії були гострими, але всі розуміли, наскільки важливо досягти компромісних рішень. Їх мала зафіксувати спільна заява про основні принципи господарської діяльності на наступний рік.

Проєкт заяви був попередньо погоджений. І яким було здивування української делегації (її очолювали Прем`єр Вітольд Фокін і заступник голови Верховної Ради України Володимир Гриньов), коли побачили підміну погодженого проєкту: у новій редакції на передній план вийшли не економічні, а політичні ідеї – про той же таки Союзний договір. І коли українські представники запротестували, їм натякнули, що ті республіки, які не підпишуть документ, матимуть стосунки з членами цього співтовариства лише в цінах світового ринку. Запахло ізоляцією. Українській делегації вдалося відстояти свою позицію, але цей інцидент зайвий раз засвідчив, що ідея Союзного договору не вмерла, що її просуватимуть всіма правдами і неправдами.

Нові сподівання союзного керівництва були пов`язані з парафуванням Договору про економічне співтовариство. Михайло Горбачов вважав, що з часом ця економічна спільнота може перерости в політичну. Спроби приструнити Україну – явні й приховані – результатів не давали. Але залишалася ще економіка і фінанси. Приміром, ті ж таки гроші друкувалися Москвою. І, зокрема, валютна виручка осідала те ж там. Можливо, найбільш відверто й грубо сказав тоді про цей важіль впливу на Україну віце-президент Росії Олександр Руцький: «Извольте, господа, за все платить валютой». Він чудово знав: валюти в Україні немає. Як і золотих запасів. А щодо власної української валюти, яку б прийняв фінансовий світ, то це справа довга. Цікаво, що тоді по Центральному телебаченню пройшла інформація, нібито Леонід Кравчук під час візиту до Канади підписав контракт з тамтешньою фірмою «Канадієн банкнот» на друкування українських грошей. Цю інформацію помістила навіть московська «Правда». Кабінет Міністрів України заявив, що ця інформація не відповідає дійсності, що українська сторона контракт не підписала і що з канадською фірмою відбулися лише попередні переговори.

Україна не мала не тільки валюти для торгівлі з іншими країнами. Вона вирушала в «незалежне плавання» і приступала до ринкових реформ в умовах структурно деформованої економіки. Так, ми мали потужний військово-промисловий комплекс, який що тільки не випускав – від надточних оптичних приладів Київського «Арсеналу» до найпотужніших ракет дніпропетровського «Південмашу» і КБ «Південне». Але що з цієї продукції могли споживати люди? Забезпечення життєво необхідними промисловими товарами українців було у 1,5 – 2 рази гірше, ніж у більшості республік Союзу. Долати цю деформацію доводилося за обставин, коли 71,2 відсотків промисловості України належали союзним органам. У союзній власності, за тодішніми даними Інституту економіки АН УРСР, перебували найважливіші інфраструктурні галузі – залізничний, морський, повітряний, магістральний газопровідний транспорт. Україна мала у своєму розпорядженні лише автомобільний і річковий транспорт та шосейні дороги. Навіть у науці й науковому обслуговуванні три чверті фондів були у союзному підпорядковуванні.

Звісно, Україна володіла потужним агропромисловим комплексом. На фоні інших республік сільське господарство справді виглядало більш розвиненим. Але на рубежі кінця вісімдесятих – початку дев`яностих років цей розвиток загальмувався через диспаритет у цінах і нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Не на користь України виглядала й інша статистика. За величиною виробленого національного доходу на душу населення Україна посідала в Союзі місце, яке не відповідало її реальному економічному потенціалу. Наприклад, у 1989 році душовий національний доход становив лише 90 відсотків середньо союзного і був нижчий, ніж у РРФСР, на 25, у Білорусі – на 24 відсотки. Нижчою, ніж в цілому по Союзу, була заробітна плата робітників і службовців та оплата праці в колгоспах. Україна виробляла продуктів харчування в роздрібних цінах на 10 відсотків більше, ніж по Союзу, але мала більш низькі у порівнянні з загальносоюзними показники товарообороту продовольчих товарів. Учені-економісти робили з цього неспростовний висновок: Україна, по суті, була в СРСР харчовим донором.

ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ПРОГОЛОСУВАЛИ ВСІ ЇЇ РЕГІОНИ

Ось у таких соціально-економічних умовах мав відбутися Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту про незалежність. Але, крім цього, були ще доволі складні й багатопланові політичні обставини. Україна жила під неабияким тиском Москви, союзної влади. І з наближенням до 1 грудня цей тиск посилювався. Леонід Кравчук відмовився підписувати Договір про економічну співдружність і в Москву не поїхав. Україну представляли на загальносоюзній зустрічі (вона виявилася в історії Союзу останньою) перший заступник Голови Верховної Ради України Іван Плющ та перший віце-прем`єр України Костянтин Масик. Жодних документів вони не підписали. А для чого тоді їхали? Іван Степанович відповів журналістам на це питання так: «Якби ми не поїхали, то ця сьогоднішня подія мала б неприємний відбиток: ну, як так – Україна не бере участі. Тому ми зробили правильно. А те, що західні засоби масової інформації повідомили, що Україна не підписуватиме договір, вони також сказали правильно: ми не підписали» Костянтин Масик до цих слів додав: «Паперів, указів, постанов за роки перебудови з`явилося тонни. Але вони не реалізуються. Ми побоюємося, що й нинішній договір матиме таку ж долю».

Тут слід зазначити, що Михайло Горбачов розглядав Договір про економічну співдружність як проміжний документ. У його планах було підписання наприкінці грудня нового Союзного договору. Відмова України підписати Договір про економічну співдружність перекреслювала ці плани. За таких обставин Горбачов вдається до іншого кроку: 23 жовтня він, а також вісім керівників союзних республік звернулися із спеціальним посланням до депутатів Верховної Ради України із закликом приєднатися до нового Союзного договору. Мовляв, без України оновлений Союз уявити неможливо. Обговоривши це звернення, Президія Верховної Ради України прийняла одностайне рішення: доки не відбудеться Всеукраїнський референдум, Україна жодних договорів підписувати не буде. Всім було ясно й зрозуміло: якщо на референдумі народ підтримає незалежність, потреба в необхідності підписання Україною Союзного договору відпаде.

Втім, Горбачов не полишав своїх спроб зберегти Союз, примусивши залишитися в ньому непокірну Україну. За кілька днів до референдуму він зателефонував Президентові США Джорджу Бушу. Україна була головною темою їхньої розмови. Радянський лідер безапеляційно заявив: проголошення незалежності України не означає її виходу з Союзу і що Україна неодмінно підпише Союзний договір.

Але, судячи з усього, Сполучені Штати вже мали в той час інший погляд на події в СРСР і, зокрема, на ситуацію в Україні. І дивились вони на ці події не через рожеві окуляри Горбачова, а на основі власних спостережень. Причому безпосередніх. Так, 23-24 жовтня в Києві побував відомий американський політичний діяч, колишній помічник Президента США з національної безпеки Збігнєв Бжезинський. У розмові зі мною після закінчення переговорів політик не приховував: його і загалом американську сторону найбільш хвилює доля ядерного арсеналу на території України. «Я одержав досить вичерпну інформацію, як ставиться Україна до ядерної зброї взагалі й, зокрема, до тої, що є на її території. Не приховую: цікавить мене і характер тих процесів, які у вас відбуваються. Я з великим інтересом сприйняв роз’яснення суті політики України після проголошення її незалежності».

Однак Сполучені Штати, як і інші країни світу, були в очікуванні й мали остаточно сформувати свою позицію вже за підсумками Всеукраїнського референдуму. І слово тут було за українським народом. Найвідданіші його дочки й сини закликали сказати «Так незалежній Україні!»

Серед їхніх звернень до співвітчизників виділився в ті дні голос видатного майстра слова Олеся Гончара: «З усіх відомих природі глибин, мабуть, найбільша – глибина людської душі. Але маємо сягнути і в той глибинний світ, де живе совість, гідність і нічим не вбите бажання людини зазнати свободи, омріяного права бути господарем своєї землі і своєї долі. Йдучи назустріч референдуму, маємо сказати людям – всією силою думки, всією силою пристрасті, – що гріх було б Україні втратити цей рідкісний шанс, що його дає нам історія. Хотілося б висловити віру в здатність нашого народу зробити безпомильний мудрий вибір свого шляху. Віримо: бути Україні в сім`ї цивілізованих європейських націй».

У це вірила, такими сподіваннями жила більшість населення України. Це переконливо засвідчили підсумки референдуму. Дозволимо собі нагадати результати голосування по регіонах і загалом по Україні. Отже, на запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердно відповіли: у Вінницькій області 95, 43 відсотка громадян, які взяли участь у голосуванні, у Волинській – 96, 32, Дніпропетровській – 90,36, Донецькій – 83,90, Житомирській – 95,06, Закарпатській – 92,59, Запорізькій – 90,66, Івано-Франківській – 98,42, Київській – 95,52, Кіровоградській – 93,88, Луганській – 83,86, Львівській – 97, 46, Миколаївській – 89,45, Одеській – 85,38, Полтавській – 94,93, Рівненській –95,96, Сумській – 92, 61, Тернопільській – 98,67, Харківській – 86,33, Херсонській – 90,13, Хмельницькій – 96,30, Черкаській – 96,03, Чернівецькій – 92,78, Чернігівській – 93,74, м.Києву – 92,88, Кримській АРСР – 54,19, м.Севастополю – 57,07.

Із цього голосування випливав загальний переконливий результат: 90,32 відсотки або 28 млн 804 тис. 071 учасник референдуму (з 31 млн 891 тис. 742 тих, хто взяв участь у референдумі) сказали «Так!» незалежності України. Зателефонувавши Леонідові Кравчуку, Президент США Джордж Буш назвав ці результати приголомшливими. Михайлу Горбачову Кравчук подзвонив сам. «Незадовго перед тим ми сперечалися з Михайлом Сергійовичем стосовно можливих підсумків референдуму, – пригадав згодом цей дзвінок Кравчук. – Я сподівався, що буде не менше, ніж у березні 1991 року, розраховуючи, що за незалежність висловиться не менше 80 відсотків. Президент СРСР називав мене мрійником. Коли мрія здійснилася, Горбачов, на мою думку, мав право почути про це одним з перших. Але Михайло Сергійович навмисно уникнув обговорення цієї теми. Він лише досить стримано привітав мене з перемогою на президентських виборах».

ПРЕЗИДЕНТ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Чи була перемога Леоніда Кравчука несподіванкою? Ні, і це засвідчували напередодні виборів практично всі соціологічні дослідження. У «фінальну сімку» претендентів на президентське крісло увійшли Володимир Гриньов, Леонід Кравчук, Левко Лук`яненко, Леопольд Табурянський, Олександр Ткаченко, В`ячеслав Чорновіл і Ігор Юхновський.

В останній момент з виборних перегонів знявся Олександр Ткаченко, закликавши своїх прибічників голосувати за Кравчука. Відразу після виборів він заявив, що саме його голоси допомогли Кравчуку отримати перемогу. Але це не відповідало дійсності.

Побутувала після виборів і інша думка. Мовляв, якби три представники від по суті однієї політичної сили – Лук`яненко, Чорновіл і Юхновський – зробили ставку на одного претендента, то він би міг скласти серйозну конкуренцію Кравчукові. Але підсумкова «арифметика» президентських виборів свідчила, що й це припущення було далеким від дійсності.

Більш тверезо оцінював свої шанси Володимир Гриньов. Він запропонував парі – на ящик віскі – що виграє Кравчук. Але бажаючих погодитися на це парі не знайшлося… Власне, не потрібно було бути далекоглядним візіонером, щоб передбачити перемогу Кравчука. Він у ті дні виділявся своєю активною багатоплановою діяльністю, постійно знаходився в епіцентрі подій, а отже й уваги засобів масової інформації, і по суті виконував непрості й нелегкі функції керівника Української держави. Його передвиборна програма виглядала досить просто. В її основі було п`ять «Д» – Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

У підсумку за Кравчука проголосували 61,59. Інші претенденти на «президентську булаву» отримали такі результати: Гриньов – 4,17 відсотка, Лук`яненко – 4, 49, Табурянський – 0,57, Чорновіл – 23,27, Юхновський – 1,74.

Мені пам`ятається наступний після референдуму і президентських виборів ранок 2 грудня, коли в залі, де засідали комісії Верховної Ради, відбулася зустріч Л.М.Кравчука з офіційними зарубіжними спостерігачами на референдумі й виборах і нами, групою українських і зарубіжних журналістів. Свій виступ новообраний Президент почав із слів: Нова Україна народилася! Народилася у спокої та розумі. Сталася велика історична подія, яка, я переконаний у тому, змінить не тільки життя народу України, а й стане великою подією для всього світу».

Таким було перше офіційне повідомлення про попередні підсумки референдуму. Присутні зустріли його радісно, емоційно, тривалими оплесками. Потім слово брали зарубіжні гості України. Якщо підсумувати їхні спостереження і враження, то вони зводилися до констатації: «Референдум і вибори чудово організовані. Це був справді вільний і демократичний волевияв українського народу».

Водночас присутні задали Леонідові Кравчуку ряд запитань, уточнили його позицію з приводу деяких напрямків внутрішньої і зовнішньої політики незалежної України. Найголовнішим серед них було запитання про те, як будуватиме незалежна Україна свої зв`язки з колишніми республіками Радянського Союзу.

- З 1922 року в нас склалася така тісна кооперація на території колишнього Союзу, що там було навіть важко «палець проткнути». І вона не дала добрих наслідків, – відповів Л.М.Кравчук і продовжив: – Тому й розпався Радянський Союз. Ми стоїмо на тому, щоб міждержавні, я підкреслюю, міждержавні стосунки, і насамперед, з Росією, Білоруссю, були найтісніші. Я маю ряд ідей у цьому плані і хочу запропонувати їх Єльцину, Шушкевичу та керівникам інших республік. Україна як держава буде розвивати контакти з усіма країнами».

Мені тоді здалося, що Леонід Макарович поспішає з висновком про те, що Союз вже розпався. Адже ще існував його народногосподарський комплекс, діяли КПРС, КДБ, армія… Зрештою, ще був у Москві Президент СРСР, і Михайло Горбачов не сидів, склавши руки. Він намагався будь-що зберегти свою владу, а значить союзні структури і Союз загалом. А який СРСР без України?

Відповідь на це та багато інших подібних питань довго чекати не довелося. Вона була знайдена через лічені дні. І не в Москві, а далеко від неї – у Біловезькій Пущі.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства