Рік 2022: віримо в краще, але готуємося до випробувань...

Дехто справедливо каже, що зовні 1 січня нічим не відрізняється від 31 грудня, тому власні зміни і перевинайдення себе людині, як і суспільству загалом краще починати будь-якого дня року. Але це правда лише частково. Завершення разом із планетою “обходу сонця” все одно символізує новий етап та новий відлік. Ми наче вдивляємося у власне дзеркало, намагаючись зрозуміти, якими ми стали за рік, і мовби пильно дивимося вперед, намагаючись зрозуміти, що нас сьогоднішніх чекає попереду.

Власне про це ми вирішили поговорити з авторами Укрінформу. Яким був минулий рік, як змінилося українське суспільство? З чим упоралися, що пройшли гідно, з чим, можливо, не впоралися, і що буде найскладніше в наступному році? Які будуть виклики, як на них відповідати, як, незважаючи на них, зберігати добрий настрій та життєвий тонус? 

НАМ УСІМ БРАКУЄ ЄДНОСТІ 

Олесь Доній, голова Центру досліджень політичних цінностей:

- Хочу провести маленьку аналогію, тому почну не з України. Якщо аналізувати те, що відбулося на Кавказі, а саме – успішне розв’язання Азербайджаном попереднього конфлікту і звільнення території, то причини перемоги лежать на поверхні. Це успіхи в переоснащені армії, економічне посилення порівняно з Вірменією. Більшість населення саме з цими факторами ототожнює успіх.

Це справедливо, але це не єдині фактори. Якщо порівнювати з початком 1990-х, коли Азербайджан програв війну, то окрім економічної й військової складових, відмінність двох історичних сюжетів – у тому, що в Азербайджану тоді не було єдності нації. Був достатньо жорсткий внутрішній розподіл. Чому я згадав про Азербайджан, Вірменію і цей конфлікт. Для того, щоб протистояти російській агресії, – замало армії, хоча вона необхідна. Замало зовнішньої підтримки, хоча деякі держави можуть вигравати і без зовнішньої підтримки. Але обов’язковою складовою є внутрішня єдність. За умови внутрішньої єдності, навіть при не найбільшій зовнішній підтримці й відсутності найкрутіших технологій – можна забезпечити і вдалий спротив, і вдалий наступ.

Коли приходила влада Володимира Зеленського, то колосальний електоральний успіх міг стати підґрунтям для пошуку і впровадження об’єднавчої ідеології. Зрозуміло, що 100 відсотків населення ніколи не дотримуються однієї думки, і це навіть позитив. Але, якщо світоглядні цінності поділяє більшість населення, то це є запорука загальнонаціональної єдності. До цього моменту в Україні були дуже жорсткі протистояння за дуже багатьма ознаками: політичними, мовними, релігійними, регіональними, геополітичними. У нової влади був колосальний шанс, і мені здавалося, що на основі таких концепцій, як моя концепція «25 сходинок до спільного щастя», можна було створити позитивну ідею, яка була б прийнятна для більшості населення.

У чому виникла проблема? Нинішня влада, безперечно, є геніями піару. Але проблеми влади, мені здається, в тому, що вона не глибинна в системності, в розумінні, в сенсі. І навіть у спиранні на ті чи інші електоральні групи була, на мою думку, зроблена помилка, яка не сприяє єдності.

Що мається на увазі? Нинішня влада спиралася на дві електоральні групи. Перша – це група серця. Це ті, хто підтримав Зеленського в 1-му турі через любов до 95 кварталу та фільму “Слуга народу”. Друга група – політичні опоненти, яких дехто називає “порохоботами”. Їх також було інкорпоровано у владу – на міністерські чи інші посади. Потім чинна влада взяла сенси попередньої влади, але не розуміла, що група підтримки Порошенка все одно їх не любитиме та виходитиме на Банкову. Але таке враження, що влада знехтувала групою розуму, яка голосувала за його слогани, – не проти Порошенка, а за нового президента. І частина тих, хто зробив дуже багато для перемоги діючого президента, перейшли до опозиції. І проблема не у тому, що їм є де виступати, проблема не в медійних потужностях, а в тому, що електоральна група розуму розчарована. Шанс на центристську ідею не використано. Без центристської ідеї, яка потрібна для єдності нації, влада не впорається.

І це біда, бо єдність нації в умовах агресії – один з елементів успіху, без неї ми слабкі. У відсутності єдності зацікавлений Кремль. І це набагато більше, аніж енергетичні чи інші проблеми. І це я вважаю найбільшою поразкою і найбільшим викликом наступного року. Відсутність проєкту єдності й орієнтації на групу розуму – головний наш виклик.

У влади є шанс виправити ситуацію, але я поки що не бачу у неї розуміння, як діяти у цьому напрямку.

Втім, в України є інтелект, й інтелектуали єднаються для творення позитивних світоглядних концепцій. Головна ідея: Україна створена для щастя, у дітей повинна бути перспектива щастя. Якщо цього курсу не задасть держава, то Україна буде сильна мережевим рухом та ініціативою знизу.

ОСВІТУ ЧЕКАЮТЬ ВІДПОВІДІ НА ТРИ ГОЛОВНИХ ЗАПИТАННЯ

Володимир Співаковський, президент міжнародної корпорації «Edu Future 7W», підприємець, письменник, науковець, засновник першої в Україні приватної школи – ліцею «Гранд»:

- Мені здається, що для всієї системи освіти головними викликами 2022 року залишаються відповіді на запитання: “Чому вчитися, як учитися, навіщо вчитися”. Це ті питання, які мають бути у сфері уваги всієї освітньої та не лише освітньої, а й державної бюрократії, громадськості. Якщо ви цікавитеся, скажімо, бізнесом, то знаєте, що у бізнесі, коли хочуть продати товар, то спочатку думають – навіщо його виготовляти, хто його купуватиме, скільки він повинен коштувати, де його будуть виробляти і хто. У світі це називається маркетинг, тобто вивчення питань щодо старту, виготовлення та майбутнього продажу будь-якого товару – хоч телефону, хоч одягу, хоч чогось.

На жаль, система освіти ніколи не чула слова маркетинг, вона ніколи не ставить ці питання. Для чого дитині вчитися? Чи вона хоче заробляти, чи тому що мама змушує, чи хоче хороші оцінки отримувати, бути розумним, чи тому що друзі ходять на навчання і я ходжу? Питання на ці відповіді у бізнесі лунають століттями, а вчительство тільки зараз до цього підходить. Це архіважливо – діти вчаться, коли мотивовані метою. Зрозуміли для чого вчити, йдемо далі: як учитися і як учити, за якою технологією, де вчити – в онлайні чи в офлайні, хто має вчити і які вчителі, скільки це має коштувати – ось ці всі питання мають турбувати тепер освіту.

Другий важливий момент полягає в тому, чи використовує освітня система хай-тек стратегії? Чи знає вона світові тренди сучасних інформаційно-комунікаційних технологій? Чи, зрештою, розуміють вчителі та освітні чиновники, що ми вже перейшли в цифрову епоху? Чи знають вони, що Метавсесвіт Цукерберга надаватиме унікальні можливості для навчання.

Для чого потрібний зв'язок 5G, що дає платформа Індустрія 4.0? Ці слова означають рівні розвитку тієї чи іншої галузі. А як сама освіта ідентифікує себе?

На якому рівні відносно цих досягнень вона перебуває.

Ви, очевидно, скажете – на низькому. А я вам хочу сказати, що чим гірше, чим нижчий рівень освіти, тим крутіше, тим кращими є можливості та перспективи рухатися вгору. Наприклад, зараз усі скаржаться на нестачу вчителів. Їх у школах не вистачає, тікають із цієї школи хто за кордон, хто з професії, хто на більш оплачувані роботи.

Мільйони батьків хочуть, щоб діти навчалися у добрих вчителів. І я ставлю страшної сили запитання: а де взяти вчителів взагалі, а добрих – тим більше? Їх стає все менше й менше, збільшується розрив між попитом на вчителів та їх пропозицією.

Не тільки я, багато інших організацій та шкіл не можуть знайти вчителів з української мови. Влітку вся країна обговорювала проблеми з поганим ЗНО з математики. Дефіцит учителів з математики – це погано, але в країні Україна бракує вчителів з української мови та літератури! І це теж лихо! Ми не можемо знайти вчителів не лише в Києві, а навіть і в західній Україні, центральній Україні. Здавалося б, там українськомовне населення, а отже має бути багато добрих, правильних, чудових вчителів української мови. А їх мало. Такого ж не повинно бути. Уявіть, щоб в Англії не було вчителів англійської, а в Німеччині не було вчителів німецької. Ну як ми допустили, що у нас у країні – дефіцит учителів української мови?

Ситуація не плачевна, головне, що є попит на освіту. Без попиту було б ще гірше. А попит таки є. Будь ласка, вчителі милі, давайте – є ж місця. Сьогодні є сотні шкіл у країні, які на вас чекають, які хочуть, щоб ви були хорошими на рахунку в батьків, у дітей, і ви працюватимете і зароблятимете у своє задоволення. Так що тут проблема є, і вона може бути вирішуваною, але якось маркетинг не спрацьовує.

Ось ми у ліцеї «Гранд» до школи беремо вже не лише вчителів, а й просто розумних людей, які люблять навчати. Ми даємо їм інструмент, платформу, технології, контент. І вони вже в змозі працювати в цих нових умовах – з подвійною-потрійною оплатою, тому що вони вже дитячі розуми розуміють, знають, вміють і роблять. І вже пішла хвиля осіб, які все життя чекали на цю можливість. Є пропозиція починати підтягуватись. Ми можемо бачити унікальні моделі взаємодії, коли вчитель та учень вчаться одночасно. Коли діти зі швидким мисленням підтягують учителів, міркують над проблемою синхронно. Симбіоз дітей та дорослих під час кейс-уроків, основаних на явищах та предметах – хіба не про це мріяло людство? Фінляндія, яка є лідером в освіті, купує у нас такі уроки десятками.

Хто заплатить за освіту? Отже, платить не лише держава, є бюджетні, державні є, муніципальні, гроші громади, є різні джерела. Батьки платять, з бізнесу люди вкладаються як спонсори, або навіть будують школи.

Це і маркетингове завдання, і кластерне, галузеве, а не просто там репетитори з алгебри або з ботаніки на 2022 рік.

Якщо з розумом організувати онлайн-школу, ця освіта може виглядати не тільки не гірше, не слабше, а навпаки – і краще, й ефективніше, ніж офлайн-освіта. Дитина не витрачається на дорогу. Вчишся вдома у теплі, сидиш в нормальних умовах, хочеш вчитися – позаймався, хочеш – полежав на дивані. Ніхто тебе не ображає, ніхто тебе не смикає, жодного булінгу, жодних неприємностей. Живі уроки, найкращі вчителі, відео, приклади, завдання.

У нас в Україні тренд на онлайн-освіту збільшується. Тим більше в сільських місцевостях, у територіальних громадах школи закриваються через малокомплектність, учителі від'їжджають. Що робити дітям? Батьки ж не знімуться зі своєї ферми, куди вони поїдуть? Але усі мають Інтернет. Дитина може щодня спілкуватися, мати уроки, міжнародні проєкти з Гренландією, з Китаєм, з Америкою, з Азією, і вона почуватиметься вже просто людиною світу.

СУСПІЛЬСТВУ СЛІД ДОРОСЛІШАТИ

Йосиф Зісельс, колишній дисидент, виконавчий директор ВААД України: 

- Якими ми підійшли до нового року? Справа в тім, і на це вказує нам досвід останніх 30 років, що ми не так швидко змінюємося для того, щоб підсумовувати кожен рік: з чим ми підійшли до нового року. Ми бачимо це тільки по деяких реперних точках, які як лакмусові папірці визначають наші зміни. Наприклад, це наші майдани. Вони – показник зміни нашої колективної ідентичності. Наскільки ми стаємо такими, якими нам хочеться.

І якщо нам хочеться стати частиною Європи, то що це означає? Європейцями станемо, коли поступово, дуже повільно, змінимо свою систему цінностей, тобто – свою ідентичність. І як би мені хотілося сказати, що головний виклик – змінитися, та ідентичність за рік не зміниться, вона за 10 років не змінюється.

Нам усе більше потрібно свободи, бо свобода – це один із наріжних каменів європейської цивілізації. Європа – це свобода без кордонів. Дуже високий рівень свободи. Свобода по різних вимірах – це права людини всі, що зазначені були ще від 1948 року в Декларації прав людини, це шлях до особистої відповідальності, здатності на зрілі рішення.

Але якщо судити по Майданах, то ми дорослішаємо. У 2004 році в майдані брали участь у Києві, ну, й у Львові – мільйон людей. А в 2013-14 роках на майданах, за нашими такими дуже грубими розрахунками – брали участь уже 5-6 мільйонів людей із понад півсотні міст. І тому, коли я побачив, що у нас на майданах в 2013-14 роках було вже 5-6 мільйонів разом із тими, хто підтримував фінансово, ліками, їжею, будь-як – я зрозумів, що ми рухаємося до такої соціальної інтеграції, яка була в Польщі за 40 років до цього (а вона була дуже стрімка). Ми ніколи не будемо Польщею, українська громадянська політична нація змінюється дуже поступово, за рік – ну, ледве-ледве. Але хоч і небагато, та просувається.

Стосовно викликів зовнішньої ситуації, наприклад – політичної. Зараз ми маємо певну кризу влади. Я ще після Майдану в 2014-му році висловився так: не зачаровуйтеся і не будете розчаровані. Не треба вірити словам, особливо політиків, треба вірити тільки справам. Усі наші негаразди, так як і всі наші позитивні риси обумовлені нашою колективною ідентичністю, яка створювалася сотні років і швидко не зміниться. І не готові ще чимало людей узяти на себе відповідальність за долю своєї родини, свого будинку, вулиці свого міста і своєї країни. Ті, хто готові, то вийдуть на черговий майдан, якщо він буде. Хоча я не впевнений, що нам потрібні майдани. Бо нормальні країни управляються без майданів. Але майдан показує для мене як людини, яка цікавиться питаннями колективної ідентичності, що ми змінюємося. Не завдяки майдану. А майдан символізує, що ми вже трохи змінилися, і форма нашої ідентичності, і її суть прийшли у певну невідповідність із тими інституціями, які є в нашій державі.

Влада така, як люди. Влада не відділена від людей, це ж люди обрали таку владу. Якщо б у людей було не тільки прагнення до свободи, а й прагнення до відповідальності за все те, про що я тільки що говорив, то вони не добирали б будь-кого. Якогось спритного молодика, який наобіцяє що завгодно, щоб потрапити до влади і до того вже маленького пирога, який залишився для розділу його між такими, як він. Ось у чому справа. Відповідальність повинна бути поруч із прагненням свободи. Без відповідальності свобода – це анархія.

Це головний виклик наступних років – дорослішати. 

І, звісно, серйозним викликом залишається небезпека зовнішньої агресії. Кілька днів тому пройшов флешмоб – “Україна чинитиме опір” – де українці показували готовність до опору.

Українців неможливо знищити, їх у світі 65 мільйонів. Деякі з них готові пристосуватися до будь-якої влади – до популістської, до авторитарної, до російської, до американської – бо вони дуже добре вчилися пристосовуватися. Ті влади, які були перед тим, примушували їх навчитися пристосуванню.

І тільки громадянське суспільство (але його не можна оцінювати великим числом, їх, ну, 15% населення, 20% – це максимум), тільки воно готове чинити опір. Саме воно дало тих осіб, котрі пішли на фронт. Саме громадянське суспільство висунуло людей, які були на Майдані, які захищали Майдан – це активна частина людей.

Але ж ми повинні зрозуміти, що у нас нема єдиної ідентичності, у нас є люди різних ідентичностей, групи, кластери. 30% хочуть, щоб ми жили в Європі, 20% хочуть, щоб ми жили в Росії, і, як я казав, 50% готові пристосуватися і до Європи, і до Росії. Й вони в разі чого будуть евакуюватися, вони будуть ховатися.

Але подумайте: що буде з тими, хто хоче, щоб тут була Росія? Якщо почнуться, не дай Боже, війна й окупація частини України, згадані 20% будуть співпрацювати з ворогом – так, як було вже неодноразово. Завжди знаходилися ті, хто співпрацював – чи то з комуністами, чи то з нацистами, із будь-ким. Це частина ідентичності – пристосовуватися до складних обставин.

І під час флешмобу ми звертаємося до тих, хто, можливо, ще коливається: будьте готові до опору.

Але я сподіваюсь, що поведінка РФ – це все ж таки психологічна гра, що це психологічний тиск і на нас, і на світ для того, щоби щось віддати Путіну і керівництву Росії. Вони тиснуть на світ, породжуючи агресію, й ніхто не знає, що прийде в цю параноїдальну голову Путіна.

Не знаю, яким буде наступний рік, але за 30 років ми пройшли досить великий шлях, виросла генерація людей, які народилися вже у незалежній Україні, які розвиваються як українці. Це те, чого ніколи не було в Україні впродовж її історії: щоб виросла генерація, народжена у своїй державі, – це величезний, потужний чинник розвитку нової ідентичності.

Нам ніхто і не допоможе перевиховувати людей, змінюючи існуючу систему цінностей на іншу. Ми самі повинні розуміти – що ми повинні робити.

І ось це робить громадянське суспільство – не парламент, не кабмін, не президентська адміністрація, це робить громадянське суспільство. Це роблять певні релігійні конфесії, це роблять певні сучасні культурні діячі, це і є громадянське суспільство. Чим більше його, тим ефект від його роботи більший.

ЛЮДЯМ – ПОБІЛЬШЕ КОТІВ ТА КНИГ, ВЛАДІ – ГОТУВАТИ ЛЮДЕЙ ДО ВИПРОБУВАНЬ

Борис Херсонський, український клінічний психолог, психіатр, письменник, перекладач:

- Що було в 2021-му, що буде і на чому серце заспокоїться в 2022 році, як колись карта казала: бубнова дама з'явиться якась, чорний піковий король на півночі, так...

Мені здається, що цей рік суспільство провело у двох фазах: початкова фаза – це перше півріччя, воно пройшло під таким, трошки байдуже-оптимістичним легким вітерцем. Людям здавалося, особливо ближче до літа, що найгірші часи щодо ковіду позаду. З іншого боку, на той час якось наростало розчарування в нашому, нинішньому уряді, й це розчарування змінилося якоюсь байдужістю. Люди стежили за новинами, коли публікувалася якась чергова стаття про корупцію, про те, що якісь проплати існують за голосування у Верховній Раді, а знову-таки – якийсь депутат якось дуже неналежно повівся в парламенті.

Це, швидше, людей розважало, аніж обурювало. А до корупції ми настільки вже адаптовані, що це нас не дивує.

Друга половина року була протилежною, тому що ми всі зрозуміли, починаючи з осені, що з коронавірусною інфекцією ми не впоралися. Ми зіткнулися з наслідками байдужого ставлення, про яке я вже сказав, байдуже-оптимістичного.

Я пам'ятаю, що ми з дружиною вийшли на знаменитий Одеський “блошиний ринок”, десь у вересні, й ми на цьому дуже багатолюдному зборищі були лише вдвох у масках. І побачили саморобний плакат: «Масочники – це безумці».

І подумали тоді, що на нас справді косяться і, можливо, вважають безумцями, хоча насправді – ми були, можливо, найрозумнішими людьми на цьому ринку.

Я повинен сказати, що в цьому році був надзвичайний підйом міфології, конспірологічного мислення, він був абсолютно дивовижний, навіть для мене, а я вже до цього як фахівець звик. 

Тільки зараз, щоправда, ніхто не говорив про світову змову євреїв, зате говорили про світову змову фармакологічних компаній, що у вакцині, виявляється, міститься особливий ген смерті. Ось усе це на мислячий прошарок нашого суспільства, звичайно, справляло гнітюче враження. Ну, і статистика.

Паралельно з цим, починаючи з літа, пожвавилася наша, так би мовити, північна суперниця, країна-агресор Росія, яка почала перекидати війська до наших кордонів і робила це абсолютно відкрито.

Тобто, насправді ж ми звикли, що до нападу готуються в секреті, а тут кількість військ, кількість техніки була абсолютно явною. Та й як сховати від того ж супутника в космосі скупчення військової техніки та її переміщення?

Багато хто з експертів вважає, що це така страшилка, елемент тиску. Начебто ми й не розуміємо і вирішили, що дешевше підкоритися і відмовитися від орієнтації на Євросоюз, на НАТО. Путін відкрито висунув ультиматум Заходу, щоб вони дали гарантії, що Україна не вступить до НАТО.

Узагальнюючі висновки: внутрішній ворог – ковід, зовнішній ворог – Росія. І те, й інше набирає сили. І буде актуальним на початку 2022 року.

До того ж, скорочується день, стає холодніше, пронизливий вітер, похмурі хмари – тобто настрій, звичайно, падає.

Але ми повинні сказати й інше – що зустріли таку міжнародну підтримку, якої у 2014-му році не було. Наші західні союзники зробили такі різкі заяви, які не робилися навіть тоді, коли Росія анексувала Крим. У Чорному морі з'являються кораблі НАТО, а в нашому небі – розвідницькі літаки штатів.

І хоча є підстави для оптимізму, бо є підтримка, але коли медіа щодня говорять про те, як може напасти на нас Росія, це не покращує настрій.

Тож живемо у стані невизначеності, й оця невизначеність, така хвиляста лінія, синусоїда, яка характеризує наш стан – це головний підсумок цього року. Але це добре, що нічого страшного все-таки не сталося.

Тому я б порадив нашим людям жити з гаслом: «Сподівайся на краще, але готуйся до гіршого».

Якби українське суспільство було моїм пацієнтом і мені довелося б аналізувати причини страхів, я б постарався, щоб трансформатор, який підвищує напругу, був вимкнений. Так, щоб ми оцінювали ситуацію тверезо, але розуміючи можливі ризики, щось би робили.

Ну, я, наприклад, не знаю, де найближче до мене бомбосховище. Я знаю, що коли я заходжу до будь-якої установи, там висить план евакуації на випадок пожежі, але плану евакуації на випадок серйозного воєнного вторгнення у влади, здається, немає.

Тобто ми повинні повернутися обличчям до реальності. Менше фантазій, більше дій.

І на завершення, на моєму акаунті ви побачите картинки котів і книг, і я пишу: “не залишайте читання”, “і як без котиків”. У моєму житті дуже багато книг і чимало котів. І вони – і книги, й коти – реально покращують мій настрій, які б похмурі думки не спадали на думку. Кішка, що стрибнула на мене, яка влаштовується й муркоче, і вібрує – це корисно для здоров'я, підвищує настрій.

А книжки, окрім того, розповідають, що були часи гірші, аніж наші, й показують, як нам потрібно в такі часи поводитися.

Але головний рецепт: робіть те, що завжди робите; поводьтеся, як ви поводитеся завжди, тримаючи в думці можливість крутих змін у цьому житті.

У мене є фраза: звідки знати людям, які жили в передвоєнні часи, що вони живуть у передвоєнні часи? Звідки ми знаємо – що нам обіцяє майбутнє? Його, можливо, у нас і немає, але сьогоднішнє в нас є, і ми можемо, як і говорив Христос, жити турботами сьогоднішнього дня – досить з кожного дня його турбот.

І ось я й моя сім'я робимо саме так – онука вчиться, переходить із класу до класу; донька важко працює, я працюю з ранку до вечора, працюватиму й тоді, коли ми закінчимо це інтерв'ю…

Лана Самохвалова, Київ