Забуті жертви. Українці на примусовій праці в Третьому рейху
Україна була одним із найбільших постачальників робочої сили до нацистської Німеччини. Загалом, за підрахунками фахівців, з кінця 1941-го до початку 1944 року з України до Третього рейху було вивезено 2,4 млн наших співвітчизників. Переважно молодих і здорових; здебільшого дівчат, хоча було й чимало неповнолітніх юнаків. Українці працювали всюди: на великих заводах, у сільському господарстві, на приватних господарствах. Багато хто з них загинув від нелюдських умов праці, інфекцій, виснаження. По закінченню війни лише небагатьом вдалося влаштуватися на Заході. Тих, хто повернувся на батьківщину, чекали чергові випробування голодом і нестатками, нове моральне приниження або ж сталінські табори.
Радянський режим бачив у вчорашніх «остарбайтерах» «зрадників батьківщини». Про людей, які віддали найкращі роки свого життя і сили примусовому німецькому рабству, воліли не згадувати. СРСР, на відміну від інших держав, упродовж десятиліть не порушував перед Німеччиною питання виплат компенсацій жертвам примусової праці.
Але нинішня Україна вимушена й досі доводити нинішній Німеччині, що політика спокутування гріхів минулого, яку та проводить щодо Росії, по справедливості мала б бути переглянута. Адже і нацистська окупація поширювалася, на відміну від Росії, на всю територію України, і жертви народи України понесли найбільші, і серед так званих «ост-арбайтерів», де-факто рабів, вивезених в Німеччину з території СРСР, не менше 70% становили українці.
Рабська праця у Третьому рейху. Хто такі «остарбайтери»
Нацистська Німеччина створила одну з найбільших систем примусової праці в історії людства. Впродовж Другої світової війни до країни було вивезено майже 13 млн робітників з різних європейських країн. Приблизно 3 млн з них становили робітники з СРСР, більшість були українцями. У гітлерівській Німеччині становище «завезеного» робітника залежало від його національності, або, як це називали нацисти, «раси».
Термін «остарбайтер» – «східний робітник» – вперше з’явився рівно 80 років тому, в наказі Рейхсфюрера СС і начальника німецької поліції Генріха Гіммлера від 20 лютого 1942 року. Його застосовували до цивільних робітників зі «старих радянських областей». Також їх називали ще «цивільними росіянами», «радянськими росіянами».
Спочатку нацистське керівництво не планувало використовувати українців на масових роботах у Німеччині. Гітлер сподівався швидко захопити території, частину населення знищити, заселивши німецькими колонізаторами, а частину перетворити на місцевих рабів. Власне саме про це і йшлося в генеральному плані «Ост». Але війна затягувалася, ставала позиційною, тому вже в жовтні-листопаді 1941 було затверджено рішення про використання робітників з СРСР – Третій рейх потребував робочих рук. Молодих і сильних. Чим більше, тим краще.
Чим «остарбайтери» відрізнялися від інших підневільних робітників
«Остарбайтери» були найбільшою і найбезправнішою групою іноземців (так само, як найбезправнішими були у концтаборах радянські військовополонені) в Третьому рейху. Їх належало тримати в ізоляції. І від німецького населення, і від інших робітників, і від своїх земляків-військовополонених. Утримували їх у таборах – обов’язково огороджених і під охороною. У вільний час їм потрібно було знаходитися на території табору. На верхньому одязі обов’язково мала бути нашивка «OST» («схід»). Робочий день тривав по 10-16 годин. Остарбайтери не мали права користуватися велосипедом, мати при собі документи тощо. Штрафні санкції були надзвичайно жорсткі, аж до смертної кари. Наприклад, за сексуальний контакт з німецькою жінкою «остарбайтера» страчували, а жінку засилали до концтабору, натомість сексуальне насилля з боку німецьких роботодавців щодо українок не каралося.
Найважчими були умові праці та побуту на державних підприємствах. У фермера жилося трохи легше (там можна було трохи краще харчуватися); хоча залежало, яку вдачу мав бауер. Одна українка згадувала, що їй було легше доїти десять корів, ніж взувати свою господиню. І не тільки через те, що це було принизливо, а й через те, що та щоразу норовила вдарити її в обличчя ногою.
Варто зауважити, що українців з Галичини, колишніх земель Австрійської імперії, які до 1939 року не входили до СРСР, нацисти вважали українцями. Це був офіційний статус, який давав їм змогу вільно, без охорони пересуватися в межах населеного пункту, відвідувати церкву, не носити розпізнавальні знаки на верхньому одязі, вільно листуватися з рідними (без цензурного втручання), отримувати допомогу громадських організацій, мати трохи ліпші умови проживання і харчування.
Умови утримання і оплати праці «остарбайтерів» були прирівняні до інших іноземних робітників лише в березні 1944 року.
Обіцянка-цяцянка: як їх вербували
Масове вивезення українців на роботи в Німеччину почалося з 1942. У найбільших українських містах – Харкові, Києві, Сталіно (Донецьк), Дніпропетровську (Дніпро) – всюди вербували місцеве населення для робіт у Німеччині.
11 січня 1942 року в газеті «Нове українське слово» було опубліковано звернення генерал-комісара Києва Квітцрау: «Українські чоловіки й жінки! Німеччина дає вам нагоду для корисної й добре оплачуваної роботи. …У Німеччині ви будете добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви будете працювати в Німеччині».
Агітаційно-пропагандистська машина працювала на повну потужність: людей закликали їхати на Захід яскраві плакати, листівки, газети; оголошення лунали не тільки з гучномовців, але навіть через проповіді священників у відкритих німцями церквах. Заклик нацистів пролунав саме в той час, коли на окупованих територіях, особливо у містах, катастрофічно не вистачало продуктів. Тому чимало містян, змучених непевністю, голодом і холодом, відгукнулися на заклик німецьких вербувальників.
Вже 18 січня 1942 року з Харкова вирушив перший потяг з добровільними робітниками. У лютому німці вимагали прислати з України 290 000 сільськогосподарських працівників і 80 000 кваліфікованих спеціалістів для німецької промисловості.
«І часто причувається, мамо, твій голос…» Листи розпачу
Однак скоро стало зрозуміло, що в Німеччини на «східних» українців очікує не рай, а пекло. Людей перевозили в закритих неопалювальних товарняках без жодних зручностей. Природні потреби доводилося справляти просто у вагоні. Не вистачало продуктів і навіть води. Про обіцяне якісне гаряче харчування навіть і не йшлося. Шлях тривав приблизно 10 днів до місця призначення. Потім робітників фасували, наче речі, або рабів, розподіляючи на роботи.
Досить показовими є спогади Еразма Штепи – сина Костянтина Штепи – ректора Київського університету в 1941 році, головного редактора газети «Нове українське слово» (1941-1943). Еразм Штепа одним із перших поїхав на працю до Німеччини. З одного боку, він і дійсно вірив у чудові перспективи, щедро обіцяні в агітках нацистами, а з іншого – це був навмисний і в чомусь пропагандистський крок – син відомого науковця, ректора університету, їде на працю в Німеччину – це мало заохочувати інших, тих, хто з недовірою ставився до подібних закликів окупаційної влади. Що вийшло з тієї авантюри, в яку пустився юнак? Він ледве залишився живим.
Про те саме свідчать і численні листи остарбайтерів, які вони слали з чужини додому. Листи піддавалися жорстокій цензурі, але, все ж, українцям вдавалося доносити до рідних весь той безпросвітний жах, ту безнадійність, в якій вони опинилися.
Ольга Кепша з села Велика Олександрівка Бориспільського району Київської області писала в квітні 1943 року рідним: «…почали нам давати обід заради празника. Дали супу такого, що лучче варили у нас свиням. А сірий такий, що їсти не можна… Сіли за стіл, заплакали, заспівали «Христос воскрес!», усіх спом’янули… Як подивишся, як трава та все зелене стоїть, то споминаю свою рідну Україну і свою рідну сім’ю. Чи ще прийдеться побачитися? Хоча б раз побачитися – тоді і не страшно було б і вмирать… Тільки і того, що як настане ніч, та заснеш, то усе горе забудеш. Та як присниться домівка, й думаю що я вдома, а як проснешся, то заплачеш. І часто причувається, мамо, твій голос…»
Марія Пустовіт з Рокитнянського району пише матері та сестрі у 1943 році: «Повідомляю я вам, моя матіночко, моя утіночко, що я поки жива і здорова… Ви мені, матіночко, пишете, що ждете мене додому. Ой, моя матіночко, моя голубочко, я б і рада щоб і сьогодні до вас прийти, та не можна; ой, матіночко, нащо я зосталася на таке життя! Чом я не вмерла, нащо ви мене, матіночко, таку нещасну на світ породили… Як подумаю про вас та про таточка, де вони, ой, Боже-Боже, нащо нас розрізнили по всім світі…» Подібних листів – десятки тисяч.
Вовки скидають овечі шкури
Коли нацистам стало зрозуміло, що бажаючих бути рабами Гітлера більше немає, вони змінили тактику. Дешева пропагандистська мішура була відкинута. Почався неприхований терор. Повсюдно проводилися раптові облави, людей могли схопити будь-де і будь-коли. У численних спогадах свідків тих подій можна прочитати про моторошні сцени облав або про те, як криком кричали українські дівчата, коли їх везли по вулицях того чи іншого міста на вантажівках у супроводі конвою. Іноді їм не давали зібрати найнеобхідніші речі.
Навесні 1942 років хвиля вербування дісталася і українського села. Очевидець із с. Глибоке Бориспільського району Київської області розповідав: «Так прийшла весна 1942 року. Прийшов наказ набирати робочу силу до Німеччини… Були складені списки і розіслані повідомлення, в яких говорилося: «Ви повинні виїхати до Німеччини на побудову нової Європи». На село ніби хмара насунула. Великий жах найшов на людей… втечеш ти – сім’я постраждає. Та ось почали бігати поліції і силоміць загонити до старостату. Плачучи ішли дівчата, хлопці. Тужили ніби за мертвими матері, сестри, рідні».
Нелегкий шлях визнання власної провини
Німеччина вперше почала виплачувати компенсації європейським робітникам з 1956 року. Потрібен був чималий тиск світової громадськості (зокрема США), потрібні були численні суди, щоб примусити німецький уряд, німецький бізнес і суспільство визнати злочинність примусової праці мільйонів європейців і почати виплачувати компенсації.
Переговори СРСР (а потім РФ) з Німеччиною про виплату коштів колишнім примусовим робітникам з СРСР розпочалися лише наприкінці 80-х років. У 1993 на теренах колишнього СРСР, зокрема і в Україні, були засновані фонди «Взаєморозуміння та примирення», які здійснювали гуманітарні виплати колишнім примусовим робітникам Третього рейху. Тоді Німеччина здійснила виплат приблизно на мільярд німецьких марок, які були поділені між Білоруссю, Росією і Україною. При цьому Росія і Білорусь повинні були врахувати жертв націонал-соціалізму в країнах Балтії. Станом на 1 вересня 1999 року гуманітарні виплати в Україні отримали понад 600 тисяч осіб, на що було виділено трохи більше 370 млн. німецьких марок.
У вересні 2000-го в Німеччині (знову під потужним міжнародним тиском) було створено фонд "Пам'ять, відповідальність і майбутнє" (EVZ), який став єдиним адресатом для прийняття всіх претензій. Серед його фундаторів – не тільки німецький уряд, але й ділові кола Німеччини. У червні 2001 фонд здійснив перший платіж – чехам. Згодом були здійснені виплати Польщі, Росії, Білорусі та Україні. Загалом, з 2001 по 2006 рік EVZ виплатив 4,37 млрд євро понад мільйону колишніх підневільних працівників або їхнім родичам зі 100 країн світу.
Серед членів Опікунської Ради EVZ є і представники України. Україна в період з 2001 по 2006 рік отримала приблизно 867 млн євро відшкодувань (до прикладу, РФ – 443,7 млн євро, Білорусія ще менше). Компенсації (саме компенсації, а не «гуманітарну допомогу», як у 90-х) цього разу одержали понад 470 тисяч українських «остарбайтерів» або їхніх правонаступників. Деякі категорії постраждалих не були включені німецькою стороною до числа претендентів на відшкодування. Виплати проводилися в два етапи, тож дехто своїх коштів так і не дочекався. У 2006 році виплати німецькою стороною були припинені.
Польський досвід
Цікавим і показовим є досвід Польщі. Польські працівники хоч і не належали до «остарбайтерів», але теж нещадно експлуатувалися нацистами. Питання компенсацій стало ключовим під час підписання польсько-німецького договору про добросусідство і співробітництво 1991 року. Після тривалих перемовин Німеччина погодилася виплатити Польщі для початку 500 млн німецьких марок для використання в програмах гуманітарної допомоги. Тоді ж було утворено і фундацію "Польсько-німецьке перемир'я", яка діє й по сьогодні. З вересня 1992 року почалися виплати не тільки тим, хто працював на Третій рейх, але й тим, хто вижив у тюрмах, гетто і таборах. Виплати здійснювалися постійно. Наприклад, лише за період 2001- 2006 років Німеччиною було виплачено польській стороні 975,5 млн євро.
У Польщі був створений єдиний реєстр усіх постраждалих під час Другої світової війни. У польський фонд було подано понад мільйон заяв щодо компенсації за примусову працю на користь Третього рейху. До кожної заявки подавалися робітничі картки, фотографії та інші документи. Це дозволило створити величезний архів особистих історій і побачити масштаб примусової праці.
Варто зауважити, що перші переговори Німеччини і Польської Народної Республіки з цього питання відбулися ще в 1975 році. Тоді йшлося про пенсійне страхування і страхування від нещасних випадків на суму 1,3 млрд німецьких марок. Польські робітники, які під час Другої світової працювали на рейх, вимагали повернути вирахувані з їхніх тодішніх жебрацьких зарплат соціальні відрахування. Звісно, через політичну біполярність, тоді кошти до поляків не могли дійти, але згодом Польща змогла досягти чималих успіхів у відстоюванні інтересів власних громадян – жертв німецького націонал-соціалізму.
Марко Назаренко, Київ
