Загроза війни. Змінюватися кожному з нас важко, але зараз – найкраща можливість це зробити

З 2014 року я купую майже всі книжки про невизнані республіки та про Ізраїль як приклад країни, яка все життя воює за свою незалежність. У перших – рефлексую і знаходжу сотні скопійованих елементів захоплення Росією частини України, у других – шукаю відповіді про майбутнє своє та країни, у якій живу.

У 2015 році я був у відрядженні в Абхазії. У 2019-му – за власною ініціативою поїхав у Ізраїль.

Якщо мене просять розповісти про Ізраїль, то завжди перед очима дві сцени. Перша – автобус з Тель-Авіва до Єрусалима. Там ніщо не нагадує про війну, але поряд з тобою сідає дівчина у формі й з автоматом Узі, а потім заходить ще одна, і ще, і ще. І ти розумієш, що країна пройшла важкий шлях і тут уже немає дискусій, чи треба всім уміти стріляти, бути завжди напоготові й жорстко відповідати. Якщо на твоє існування посягають і не визнають – то треба.

Друга сцена – це танцюючі пенсіонери на майданчику біля набережної. Підтягнуті, з усмішками на обличчях та наснагою до життя і руху. Я зберіг це відео, публікував його, і вже писав, що це мій особистий маркер того, як може розвиватися країна, де людина – понад усе.

Зараз багато хто каже, що Україні не залишається іншого шляху, аніж стати східноєвропейським Ізраїлем. З усіма наслідками і розумінням, що життя зміниться після 22 лютого. Але це і карт-бланш для всіх нас. Як для керівництва країни, так і кожного з нас – почати робити те, на що раніше не наважувалися. Не люблю такі порівняння, але все, що відбувається на сході Україні – і “лекція” Путіна, його неприхована ненависть до українців, – це можливість гуртуватися, робити круті речі й з розумінням – для чого і для кого. Знаю, багато і зараз це роблять. Але вже бачу зміни в інших, які зберігали нейтралітет або просто мовчали. Назвемо це “прозрінням” – не важливо, головне – що відбувається.

Якщо мене просять розповісти про Абхазію, то пригадую цей діалог у Гагрі – з охоронцем покинутого чотириповерхового готелю, який раніше іменувався "Грузія".

“Один на том берегу реки, другой на этом. Сидят? Еб*шут друг друга. Сами все разграбили, маму вы*бали (подразумевается – Грузию), теперь ходим довольные, думаем, когда русские денег нам дадут…”

Ми стояли на балконі за 100 метрів від набережної в курортній Гагрі й не могли повірити своїм очам: розграбований готель, обдерті стіни, пустельна запилена сцена, прогнила підлога та маса сміття на всьому шляху до цього найкрасивішого архітектурного об'єкту. Це те, про що ніколи не буде в промові Путіна і що вже відбулося з окупованими територіями.

Змінюватися кожному з нас важко. Знаю по собі. Але зараз – найкраща можливість це зробити.

Олександр Білінський
FB

В заглавній ілюстрації використана картина Анатолія Шаповала "Врятовані картоплею".

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства