У Нью-Йорку у штаб-квартирі ООН проходить чергова сесія Комісії зі становища жінок, у якій взяла участь українська делегація. Хоча переважна більшість представників України долучилися до участі в сесії в режимі онлайн, урядовій уповноваженій з гендерної політики Катерині Левченко вдалося прибути до Нью-Йорка для очної участі.
- Пані Катерино, наскільки знаю, ви – харків'янка. Чи підтримуєте нині зв’язок із Харковом?
- Так, у мене там є родичі й однокласники…
- Що там відбувається, ми всі знаємо з новин. А які там настрої в городян? Щовечора дивлюся виступи харків’янина доктора Комаровського. Він морально дуже підтримує місто… А які там загалом настрої?
- Моя однокласниця Олена Алексєєва, яка працювала колись керівницею управління у справах неповнолітніх, полковник міліції у відставці, вирішила не виїжджати з Харкова. Каже, було дуже страшно, її родина живе в центрі, і коли проводять обстріли, вони виходять у коридор. За її словами, з’явилося стільки людей, які хочуть допомогти… Вони подружилися з сусідами і зі свого під'їзду, і з навколишніх. Розповідає, що коли знайомі привозять їй хліб чи ще якусь їжу, то одразу ділиться з сусідами. У неї є бажання волонтерити...
У її листуванні зі мною всі її слова завжди про те, що ми тримаємося, ми не здамося, ми переможемо.
Ще телефонувала знайомим, з якими підтримую зв'язок, теж кажуть: «Тримаємося».
Ось ці слова – «тримаємося» – це те, що можна сказати про Харків.
У моєму уявленні, усе, що зараз відбувається, – це не просто війна, це тотальний геноцид українського народу. Бо все ж таки війна – це коли воюють військові. А коли росія знищує все живе – убиває, калічить, руйнує, то це виглядає як нашестя орди в середньовіччі.
- Розкажіть, як добралися до Нью-Йорка для участі в роботі Комісії ООН зі становища жінок?
- Нас приїхало дві особи з великої делегації, яка була раніше сформована урядом. Більшість беруть участь у роботі комісії в режимі онлайн.
Ми приїхали говорити про ситуацію в Україні. Недооцінка й некоректне розуміння іншими країнами, міжнародними організаціями того, що відбувалося в Україні у 2013–2014 роки й потім всі ці вісім років, – це також дуже серйозна причина, яка розв'язала руки путіну і росії, аби вчинити агресію. Я постійно боролася, наприклад, із формулюваннями, які використовували міжнародні організації. До 24 лютого писали, що це «конфлікт на сході України». Близько чотирьох місяців ми переконували, аж поки домоглися, аби використовувалася термінологія відповідно до нашого законодавства: збройна агресія російської федерації, окупація частини територій Донецької, Луганської областей та Автономної Республіки Крим.
За словами «конфлікт на сході України» стояло радше небажання визнавати те, що відбувалося насправді, і навіть бажання відбілити Росію. Іноземні експерти часто запитували: «Але все-таки є ж дискримінація російськомовного населення…» Думаю: «Це ви кажете мені, людині, яка виросла в Харкові!»
- Ну, зараз добре видно, хто дискримінує російськомовне населення…
- Тому ця недооцінка була дуже серйозна, і наша делегація готувалася до того, щоб більше, як зараз модно казати, «розпакувати» міжнародні організації, зменшити російські впливи. Але так сталося, що з Києва могли виїхати лише дві людини – я та Євгенія Лук’янченко, консультантка офісу віцепрем’єр-міністерки з питань євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної.
Ми мали зустрічі з керівниками міжнародних організацій, з урядовцями різних країн.
У нас була зустріч із директоркою організації «ООН-Жінки», директором ЮНІСЕФ, директором Міжнародного комітету Червоного хреста у Нью-Йорку, представниками гуманітарних агентств ООН. Сьогодні всі організації заявляють про підтримку України, виділяють кошти, формують програми. На жаль, поки ці кошти перетворяться на ті продукти й товари, які потрібні нам, мине трохи часу. Нам не дають можливості доправити ці речі до тих, хто перебуває на тимчасово окупованих територіях. Але маємо працювати над цим.
- Про що говорите на всіх цих зустрічах?
- Передусім про те, що для нас як країни, для нас як українців дуже важлива міжнародна підтримка й солідарність. Ми просимо не втомлюватися це робити.
Основне питання, яке ми тут порушували, – це підтримка та дотримання прав наших біженців за кордоном. Їм потрібне нормальне ставлення, яке базується на принципах прав людини, гуманізму й поваги до гідності. Крім того, необхідно запобігати випадкам торгівлі людьми та гендерно зумовленого насильства.
- Тема можливої торгівлі людьми щодо наших біженців постійно лунає з вуст посадовців ООН. Що мається на увазі?
- Ми дуже вдячні західним країнам, які приймають наших біженців, переважна більшість яких жінки й діти. Але, як завжди, знаходяться нечисті на руки ділки, дуже часто пов'язані з російською мафією, які можуть використовувати вразливість цих жінок.
Якщо ти виїхала в чому є, без грошей, одягу, жодного уявлення, що робити далі, тобі можуть пропонувати кудись поїхати, залучити до якоїсь нелегальної праці, втягнути в проституцію.
Крім того, можуть мати місце сексуальні домагання, зґвалтування, образи.
Багато дітей батьки доправили до кордону, а самі повернулися.
Необхідно відстежувати, де вони перебувають за кордоном, а також дбати про долі дітей, які виїхали з інтернатами.
Під час зустрічі з виконавчою директоркою організації «ООН-Жінки» Сімою Бахус, з її заступницею Осою Регнер ми порушували питання важливості створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати зусилля щодо забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для цих громадян.
Нам не потрібне якесь патерналістське ставлення, коли тобі все необхідне приносять Може, день чи два це потрібно, поки ти виходиш зі стану шоку, але довготривалі стратегії якраз мають будуватися на тому, що треба давати можливість працювати. Віддавати дітей у дитсадки. Школярі мають навчатися дистанційно.
Потрібно якомога швидше переселяти наших громадян із таборів для біженців, бо це точно не додасть їм ані сил, ані можливості працювати.
Ми також обгорювали особливості гуманітарної допомоги, яка йде в Україну. Допомога має бути для жінок, для чоловіків, для осіб старшого, молодшого віку, – з урахуванням різних потреб.
- Хотів би торкнутися гендерного складника в українській армії. Яка зараз ситуація в нашому війську?
– За останні роки в нас значно зросла чисельність жінок у Збройних Силах, Національній гвардії, у поліції, прикордонних підрозділах. У 2020 році тільки в армії було 33 тисячі жінок на військових посадах.
Жінки пішли воювати, захищати Україну, хоча війна посилює гендерні стереотипи, коли ми вважаємо, що жінки з дітьми мають виїжджати, а чоловіки – боронити країну. Не можна протиставляти жінок, які воюють, захищають Батьківщину, працюють на перемогу, тим, котрі виїхали з дітьми
- Чи є у вас дані щодо полонених рашисток?
- Ні, не маю таких даних.
Страшно за тих українок, які в російському полоні. Та ж волонтерка Юля Паєвська – Тайра... Ми й тут порушували це питання, аби міжнародне співтовариство тиснуло на росію, щоб її звільнили. Була викрадена журналістка Вікторія Рощина… Я її знаю особисто, давала їй інтерв’ю на «Громадському».
Є інформація про сексуальне насильство і зґвалтування на тимчасово окупованих територіях.
- Мабуть, усе це треба документувати, фіксувати – як воєнні злочини?
- Так, збирати всі докази, залучати свідків. Важливі свідчення сусідів, родичів – це все береться до уваги. Ці моменти прописані в міжнародному праві.
Я мала плідну зустріч із графинею Вессекською Софі – дружиною молодшого сина Єлизавети ІІ Едварда. Вона входить до складу офіційної делегації Великої Британії. Вона дуже переживає. Як і більшість тих, із яким я зустрічалася, вона не могла стримати сліз.
Саме фахівці Британії розробили міжнародний протокол документування випадків сексуального насильства, пов'язаного з конфліктами, і ми з нею обговорювали допомогу Україні в цій сфері. Документування випадків може відбуватися й за кордоном, якщо постраждалі виїхали.
Крім того, з дитячим фондом ООН ЮНІСЕФ ми порушували питання організації допомоги нашим пораненим: і жінкам, і чоловікам, і дітям. Говорили про відновлення, реабілітацію, бо дуже багато отримали інвалідність внаслідок війни. Важливо, аби держави, приватні фонди, бізнес могли фінансувати це вже зараз, аби люди поверталися до життя.
Обговорювали складання списків сімей, які готові взяти до себе українських дітей, при цьому питання усиновлення має вирішуватися спільно з державою.
Також на всіх зустрічах я порушувала проблему відновлення України. Я підкреслювала: не просто відновлення, а побудови кращої України. Нам потрібно відбудувати країну так, щоб зробити її ще кращою. Ми не зможемо повернути тих, хто загинув, ми з великим трудом лікуватимемо тих, хто втратив своїх рідних і близьких, але водночас маємо думати про тих, хто залишився, хто живе і житиме в країні.
І ті плани Маршалла, про які говорять сьогодні, обов’язково мають розроблятися із залученням жінок. І з використанням сучасних підходів, які базуються, наприклад, на принципах інклюзії, доступності, безбар’єрності.
У нас 60 відсотків людей із вищою освітою – жінки, тому точно є, кому все це робити.
Володимир Ільченко, Нью-Йорк