«Сяюча зірка» поспішає на допомогу: в українському тилу розгорнувся ізраїльський госпіталь

Близько половини лікарів у ізраїльському мобільному польовому госпіталі “ Сяюча зірка” під Мостиськами мають українське походження. А загалом конкурс на медиків-волонтерів, готових поїхати допомагати воюючій Україні — три на одне місце... 

Дорога зі Львова до українсько-польського кордону (ізраїльський госпіталь розташований у містечку Мостиська, недалеко від пішохідного переходу до Польщі - “Шегині-Медика”) забирає не більше години. Нас зустрічає ціла низка білих наметів, навколо яких гуртуються люди. “Сяюча зірка” розташована на подвір’ї місцевої школи.

Перед воротами стоять “Богдани” з табличками на івриті. У одній з ізраїльських публікацій я прочитала, що у всіх зонах конфлікту для медиків, учасників делегації на випадок евакуації мають стояти напоготові машини з екіпіровкою для пасажирів - шоломами та куленепробивним спорядженням. Для нас це надто актуально. З початку повномасштабного вторгнення російські загарбники пошкодили близько трьохсот українських лікарень, а 19 - повністю зруйнували.

Хлопчина з охорони, ізраїльтянин українського походження, перевіряє наші журналістські посвідчення, супроводжує до головного входу та викликає адміністрацію.

Кілька хвилин очікування, і до нас виходять професор Асаф Віванте та прессекретар місії Матан Паул.

- Головна річ, яку ми тут робимо — дбаємо про здоров’я українців, - каже Асаф Віванте. - Нашу місію створено за допомоги медичного центру Шиба й за ініціативи Міністерства охорони здоров’я Ізраїлю. До місії входять лікарі з усієї країни. Працюємо з восьмої ранку та приймаємо по двісті людей щоденно, включно із дітьми. Це і місцеві жителі з регіону, і біженці. Лікуємо різні стани, хронічні захворювання всіх профілів, травми, тіло, слух, зір, надаємо й психологічну підтримку. Паралельно (за потреби) можемо консультувати та проводити тренінги для медиків регіону. Робимо діагностику і проводимо лікування спільно з колегами в Ізраїлі. Тобто лікуємо у тому числі дистанційно, на відеозв’язку з Ізраїлем.

У супроводі професора прямуємо до першого намету. Це — свого роду “приймальне” відділення, де жінки з дітьми у пуховиках і теплих хустках, літні люди (всі, як мені сказали - місцеві жителі) очікують, коли їх розподілять по профільних відділеннях. В іншому наметі на ліжку бачимо дуже схожий на людину манекен — з виразно означеною грудною клітиною, тазом тощо.

- Це симулятор, - каже професор, - імітація людського тіла. У відділенні телемедицини є камера, і з її допомогою ми влаштовуємо конференції і консультації з іншими лікарями та зв’язуємося з фахівцями з Ізраїлю.

- Ось тут на стільці ми садимо пацієнта, його з допомогою телезв’язку оглядає лікар, - продовжує професор, запрошуючи до іншої частини намету, де проводиться теледіагностика. 

Приблизно за цією технологією у місцевій лікарні оперував наш хірург. Він був у спеціальних окулярах, і на зв’язку із ним саме через ці окуляри для дистанційних консультацій був інший хірург. Оперували складний випадок апендициту.

...Саме в день нашого приїзду лікарі госпіталю провели відкриту операцію з реконструкції та фіксації стопи 50-річної пацієнтки, яка постраждала під час бомбардувань у Київській області. Операцію зробили у місцевій лікарні ізраїльські та місцеві лікарі. Операція пройшла успішно, медики вважають, що у майбутньому жінка знову зможе ходити.

На час нашого приїзду лікарня прийняла вже понад 2300 пацієнтів та отримала близько 13 000 результатів лабораторних аналізів.

До речі, про лабораторні аналізи.

Саме в лабораторію ми потрапляємо далі. Вона, як і палати для хворих та поранених і склад медикаментів, розташована в місцевій школі, частину приміщень якої директорка закладу тимчасово віддала під потреби госпіталю та внутрішньо переміщених осіб. (Останні три місяці учні займаються дистанційно). Лікарі самі готові були ночувати у дворі, в наметах, але були дуже вдячні за такий подарунок.

У лабораторії нас зустрічають Вікторія Черненко з Херсону та Катерина Косенко з Київщини, які кілька років тому емігрували в Ізраїль. Вони розказують про те, що можливості лабораторії дозволяють робити всі види аналізів, і облік результатів ведеться дуже ретельний.

І серед іншого в їхніх розповідях проривається абсолютно щире:

- Ми всі дуже хотіли приїхати сюди, - каже Вікторія.

- У мене в Києві мама, сестра, дві племінниці. Перші дні війни я ледве могла опанувати себе, постійно думала про Україну та рідних, - розказує Катерина...

- На одне місце в цьому госпіталі претендувало троє кандидатів, ми обирали серед іншого таких, хто знає мову, - коментує професор. - Так краще здійснюється зв’язок з пацієнтом.

...Частину медпрепаратів розмістили в шкільному гардеробі, через що він став схожим на велику аптеку.

- Понад 100 тонн медичних товарів прилетіли з Ізраїлю, - пояснює прессекретар місії.

На першому поверсі розташовані палати для біженців. Тут є люди з Київщини, Миколаєва та Харкова, жінки, хлопчина, який доглядає старенького тата. Я взнаю, що двох людей з числа біженців відправили до Ізраїля.

... Аж раптом усіх терміново просять пройти в укриття через повітряну тривогу. У напівпідвальному приміщенні, куди спустилися і ми, встановлені столи для настільного тенісу, і лікарі трохи розслабляються, граючи в теніс.

- Для нас повітряна тривога - це звично, ми не втрачаємо час, - кажуть дівчата з лабораторії.

Прессекретар знайомить ще з однією лікаркою. Кидається у вічі її жовто-блакитний браслетик.

- Марина Біляк, психіатр з Ізраїлю, - каже вона українською.

- Звідки ви родом?

- З містечка Турка Львівської області. У мене там лишилися друзі, близькі.

На запитання, як сприйняла новину про війну, Марина плаче і просить дати кілька хвилин заспокоїтися. А далі каже:

- Коли я дізналася, що буде місія в Україну, то одразу вирішила, що поїду. Чоловік не заперечував, бо бачив, у якому я була стані на початку війни. Далі домовилася з подругами, що вони допоможуть опікуватися дітьми.

Старшій - вісім, вона мене зрозуміла. Молодшій - півтора, ми ніколи так надовго не розлучалися, але я дуже хотіла допомогти Україні. Зазвичай я працюю з посттравматичними розладами, стресами. Це відділення на другому поверсі.

Після відбою тривоги шукаємо намет, де сидить керівництво госпіталю.

...Минаємо довгий ряд наметів: згадані приймальне відділення, відділення швидкої допомоги, чоловічі, жіночі та дитячі відділення, технології візуалізації та телемедицини і потрапляємо до адміністрації...

- На що нам, в Україні, слід звернути особливу увагу в плані покращення медицини? - запитую директора госпіталю Даніела Мушаєва.

- Публічне здоров’я в цілому - це важливо, без поділу на види медицини. І тут нема головного й другорядного. Все є важливим: і рівень персоналу, і наявність обладнання, і діагностування. Якщо ви конкретно про медицину війни - то ми теж воююча країна, у нас базові навички з тактичної медицини отримують всюди: в армії, в інституті. Цивільна охорона здоров’я включає освіту з медицини надзвичайних ситуацій. У нас зазвичай більшість людей знають, як зупинити кровотечу, зробити кардіопідтримку чи надати першу допомогу.

ХХХ

Я подумала, що українська медицина саме зараз працює, як єдиний організм. Можливо, діти, які народжуються тут (лікарі допомагають приймати пологи) — майбутні воїни. Але дуже сподіваюся, що попереду в них винятково мирне життя... Ймовірно, тут лікують рідних, батьків та сестер наших бійців. У перші дні війни черги на кордоні і до місцевих лікарень були величезні, кажуть, що вимірювалися кілометрами. Поява ізраїльського госпіталю дуже розвантажила українських лікарів.

З іншого боку, до Львова останніми тижнями поступили сотні хворих із нервовими розладами, отриманими на фоні війни, поранені діти з Маріуполя. І можливо, допомога ізраїльських лікарів зараз доречніша саме в обласному центрі, подалі від кордону.

А можливо (в умовах хай і надзвичайно скрутного на ресурси військового часу) варто облаштувати вертолітний майданчик та транспортувати в цей госпіталь поранених...

Коли ми верталися до Львова, назустріч їхало багато автобусів з дітьми. Напевно, в Шегині. Можливо, із заїздом в госпіталь.

Спостерігаючи це, зрозуміла ще одну річ. Польовий госпіталь у глибокому тилу – це як крайня ступінь медичної готовності. І ми до всього готові.

Лана Самохвалова, Київ-Львів-Мостиська.

Фото автора та Альони Николаєвич.