14 квітня Верховна Рада України ухвалила заяву "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні". За відповідну постанову № 7276 проголосували 363 народні депутати. Документ стане першим кроком до викриття істинних намірів російської федерації, її дій щодо знищення українського народу під час збройної агресії проти України й донесення цієї інформації до міжнародної спільноти з метою ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

За детальним коментарем ми звернулися до Миколи Гнатовського - доцента Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка, першого віцепрезидента Української асоціації міжнародного права, президента Європейського комітету із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (2015–2021 рр.).

- Пане Миколо, Верховна Рада ухвалила заяву, якою назвала дії російської федерації в Україні геноцидом, такі ж заяви до цього вже зробив президент Зеленський та низка світових лідерів: Байден, Трюдо, Трамп. Чи існує  в міжнародному праві чітке визначення геноциду?

- Геноцид належить до числа найтяжчих злочинів, які пов’язані з масовим насильством. Є така група злочинів-звірств: воєнні злочини, злочини проти людяності і геноцид. Вони часто подібні у своїй основі, наприклад, вбивство може бути і воєнним злочином, і злочином проти людяності, і геноцидом.

Але відмінність між ними в тому, що для кваліфікації злочину геноциду принципово, щоб існував спеціальний намір знищити національну, етнічну, расову або релігійну групу повністю або частково як таку. І з цією метою можуть бути вбивства, завдавання каліцтва, серйозних тілесних ушкоджень або шкоди фізичному здоров’ю, може бути створення умов, розрахованих на знищення групи, можуть бути заходи, спрямовані на запобігання дітонародженню в середовищі групи, може бути примусова передача дітей з однієї групи до іншої.

Визначення геноциду є найбільш стабільним з усіх визначень злочинів проти міжнародного права. Уперше його було сформульовано 9 грудня 1948 року, воно закріплене у статті ІІ Конвенції запобігання злочину геноциду і покарання за нього. І це визначення потім беззмінно, дослівно повторюється в усіх статутах міжнародних кримінальних трибуналів, а також у Римському статуті Міжнародного кримінального суду.

У НАШОМУ ВИПАДКУ ГЕНОЦИД СТОСУЄТЬСЯ ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНЦІВ ЯК НАЦІОНАЛЬНОЇ ГРУПИ, А НЕ ЗА ЕТНІЧНИМ ПОХОДЖЕННЯМ

- Як бути в ситуації, коли серед загиблих від звірств, виявляються не лише етнічні українці? Це ускладнить кваліфікацію злочину як геноциду?

- Ні. Спочатку треба взагалі розуміти про намір знищення якої саме групи йде мова: це може бути національна, етнічна, расова або релігійна група. У нашому випадку (і це, до речі, чітко випливає з ухваленої 14 квітня Постанови Верховної Ради України) йде мова про українців як національну групу. Тобто, про людей, об’єднаних спільним громадянством і спільним життям в українському суспільстві. Тих, хто є українцями не за етнічним походженням, а хто сприймає себе частиною української політичної нації.

- Чи існує чітка міжнародна правова процедура та інститути, через які ці злочини будуть кваліфіковані як геноцид?

- Конвенція 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього та весь подальший розвиток міжнародного права вказують, що геноцид абсолютно заборонений. Ця абсолютна заборона реалізується у зобов’язаннях кожної держави запобігати злочину геноциду та карати за нього, а також реалізується на рівні кримінальної відповідальності конкретних осіб, які винні у злочині геноциду.

Відповідно, інститути, які існують в міжнародному праві, поділяються на ті, що займаються відповідальністю держав (у даному випадку йдеться про Міжнародний суд Організації Об’єднаних Націй), і ті, що займаються кримінальною відповідальністю індивідів, на сьогодні це – Міжнародний кримінальний суд. Щодо злочину геноциду обидва ці суди мають юрисдикцію, і геноцид може бути доведений як політика певної держави в Міжнародному суді ООН, так і з точки зору кримінальної відповідальності індивідів за нього - в Міжнародному кримінальному суді.

ЗБІР ДОКАЗІВ, ДОВЕДЕННЯ ТА КРИМІНАЛЬНЕ РОЗСЛІДУВАННЯ - ЦЕ НЕ ПИТАННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ІНІЦІАТИВИ

– Як наше громадянське суспільство, активісти, громадськість можуть сприяти в зборі доказів геноциду (відео, покази, свідчення)?

- Я впевнений, що такі речі, як збір доказів, питання доведення та кримінальне розслідування необхідно довіряти тільки професіоналам: слідчим та представникам прокуратури із залученням експертів-криміналістів та судово-медичних експертів. Це стосується не лише злочину геноциду, але й будь-яких звірств, що вчинені на території України в результаті агресивної загарбницької війни, яку проти нас веде російська федерація.

Громадяни та суспільство, звісно, можуть допомагати, є певний історичний досвід, коли їх допомога була дуже корисною: вони інформують компетентні органи про факти вчинення злочинів, що стають їм відомі, допомагають виходити на свідків, комунікують з міжнародними організаціями і з Міжнародним кримінальним судом. Все це – добре, але все одно питання розслідування таких злочинів – це питання професіоналів, тому що докази мають бути придатними для використання в суді. Тому їх збором мають займатися ті, хто вміє їх збирати, це не питання громадської ініціативи.

Є портал, створений Офісом Генерального прокурора у дуже вдалому форматі, і якщо ви стали потерпілим або свідком воєнних злочинів Росії проти цивільного населення, ви можете зафіксувати та надіслати туди  докази. Наскільки я можу судити, там є база даних, якою мають змогу користуватися прокурори. Тобто, комунікація через цей портал можлива.

– Як ви оцінюєте перспективи притягнення до відповідальності безпосередньо путіна, шойгу, лаврова та інших російських високопосадовців, які все це “заварили”? Кажуть, що їх буде складно притягнути саме за геноцид.

- Складність у тому, що у Міжнародному кримінальному суді треба буде довести наявність у них наміру знищити українців як таких. Це не так просто, хоча, звісно, путін неодноразово у своїх промовах та псевдоісторичних статтях намагався переконати, що українців не існує, але доводити намір геноциду справді складна штука. І насамперед треба це робити, як ви правильно сказали, через те, що вони “заварили”. А “заварили” вони агресивну війну проти України, тобто російська федерація, як держава, вчинила акт агресії проти України. І ухвалити рішення по цьому акту агресії Рада Безпеки ООН виявилася неспроможною через зловживання правом вето російською федерацію. Але Генеральна Асамблея ООН змогла і безпрецедентною більшістю у 141 голос кваліфікувала напад російської федерації на Україну як акт агресії. А якщо є акт агресії (це акт держави), то, згідно з міжнародним правом, є конкретні люди, які ухвалювали рішення в цій державі здійснити цей акт агресії – це керівництво держави. Відповідно вони вчинили злочин агресії.

Ось це, як на мене, найбільш короткий і ефективний спосіб притягнення до відповідальності російської верхівки, путіна та інших - саме через інкримінування їм злочину агресії. Єдине, що нам необхідна структура, яка зможе їх засудити за злочин агресії.

Міжнародний кримінальний суд, на жаль, не підходить, тому що він не може розглядати злочин агресії стосовно посадових осіб російської федерації і її громадян, поки російська федерація не ратифікувала статут Міжнародного кримінального суду, Римський статут і поправки до нього стосовно злочину агресії.

Тому є пропозиція, яка була викладена ще наприкінці лютого і остаточно сформульована  у вигляді Декларації і Заяви 4 березня цього року в Лондоні, в британському Королівському інституті міжнародних відносин, відомому під назвою Chatham House – створити Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України. Цей проєкт розроблено групою юристів-міжнародників, неформальним лідером якої є автор цієї ідеї британсько-французький професор Філіп Сендс, дуже відомий своїми публікаціями, насамперед книжкою «Східно-Західна вулиця» (яка перекладена українською і користується великим успіхом). На доручення міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби я також є членом цієї групи від самого початку її утворення.

Зараз президентом Зеленським ухвалене рішення, що Україна створюватиме такий трибунал разом з державами-партнерами, і ми активно над цим працюємо.  Цей трибунал зможе розглядати кримінальну справу і самого путіна, й інших найвищих керівників росії. Справи за злочином агресії розглядаються достатньо швидко, і доводити його значно простіше, тому що всі докази і заяви наявні.

САМ ФАКТ ТОГО, ЩО Є ОБВИНУВАЛЬНИЙ ВИСНОВОК - БУДЕ ВАГОМИМ КРОКОМ

- Через який час може бути цей трибунал створений?

- Це залежить від політичної волі держав, які це будуть робити. Я очікую, що цей орган достатньо швидко може бути створений. Як на мене, це реалістично зробити протягом кількох місяців. Його прокурор зможе затвердити обвинувальний висновок стосовно тих осіб у росії, хто ухвалював рішення вести агресивну війну в Україні, починаючи з 2014 року, ще з окупації Криму. І далі треба буде вирішувати, що з цим робити. Є пропозиція розглядати кримінальні справи стосовно путіна й інших заочно, поки вони не опинилися на лаві підсудних. Також є пропозиція на етапі обвинувального висновку зупинитися і чекати, поки вони опиняться на лаві підсудних. Це підлягає дискусії, адже обидві пропозиції мають свої недоліки й переваги.

Але навіть той факт, що є обвинувальний висновок, що вони обвинувачені в злочині агресії і переховуються від суду, це теж буде достатньо вагомий крок. Щодо злочину геноциду, так само як і воєнних злочинів і злочинів проти людяності – має бути спільна робота української прокуратури, українських слідчих з допомогою іноземних колег, фахівців, які надають поради, і Міжнародного кримінального суду, прокурор якого зараз саме завершив свій черговий візит в Україну.

- Пане Миколо, ви тривалий час були президентом Європейського комітету із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (2015–2021 рр.), тому маю до вас ще кілька уточнюючих запитань. Що кваліфікувати як тортури?

- Насамперед мушу сказати, що українська юридична мова послуговується терміном «катування». Хоча слово «тортури» теж цілком правильне, літературно бездоганне і повністю синонімічне слову «катування», але українська юридична  мова вибрала термін «катування», і у нас  в Конституції та Кримінальному кодексі записана заборона саме катувань.

Загальновизнане визначення поняття катування в міжнародному праві міститься в статті 1 Конвенції ООН проти катувань та жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та покарання 1984 року. Там визначення достатньо громіздке, але воно зводиться до трьох основних елементів. Перший елемент: що жертві, яка перебуває під контролем іншої особи, завдаються сильний біль або тяжкі душевні страждання.

Другий елемент: що ці страждання завдаються з певною метою. Мета може полягати в тому, щоб вибити якісь свідчення, змусити зізнатися в злочині (в тому, що особа робила чи не робила), дати певну інформацію, покарати особу за щось, вплинути на третю особу. Або просто тому, що ця особа не подобається з якихось дискримінаційних мотивів (національності, статі, віку, гендерної ідентичності тощо).

І третій критерій: це зв’язок з державою, тобто ті, хто катують та завдають людині якихось страждань, є посадовими чи службовими особами, або так чи інакше представляють державу. Вони або самі це роблять, або це відбувається з їхнього відома чи з їхньої мовчазної згоди.

Це три елементи, які є в Конвенції та у загальному міжнародному праві. Але мушу уточнити, що катування можуть кваліфікуватися як окремий злочин, а можуть належати до категорії воєнних злочинів чи злочинів проти людяності.

Катування як воєнний злочин чи як злочин проти людяності мають скорочене визначення, достатньо, що особі завдаються страждання тілесні чи душевні. А такі елементи як мета катування чи зв’язок того, хто катує з державою, в контексті воєнних злочинів і злочинів проти людяності є не принциповим.

Тобто, якщо катування є воєнним злочином, то це значить, що когось мучать і це пов’язано зі збройним конфліктом, що триває. А катування як злочин проти людяності означає, що комусь завдаються страждання в контексті широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення.

Є ДЕРЖАВИ, ЯКІ ЗАБОРОНЯЮТЬ СВОЇМ СОЛДАТАМ ЗДАВАТИСЯ В ПОЛОН БЕЗ ВАГОМИХ НА ТЕ ПРИЧИН

- Кого вважати таким, що здається в полон? Чи є принципова різниця між  здався в полон і взяли в полон?

- З юридичної точки зору важливий результат. Якщо комбатант супротивника опиняється під контролем ваших збройних формувань – це значить, що він потрапляє у військовий полон. Він може казати, що його взяли в полон, або що він сам здався, бо не захотів воювати, не бачив далі можливості продовжувати воювати і поклав зброю. Взяти ж у полон можна, наприклад, людину, яка спить, чи поранена - вона ніби не здавалася, а її захопили. Але для міжнародного права все одно, якщо комбатант супротивника під твоїм контролем, він – військовополонений. Є держави, які забороняють свої солдатам здаватися в полон без вагомих на те причин, і тоді це вже питання держави: полон – то була зрада чи не зрада.

- Чи можна стріляти в людину, котра підняла руки з білим прапором і одночасно швидко рухається в твій бік?

- Це питання мені нагадує задачки, які я задаю студентам з міжнародного гуманітарного права. Це залежить від ситуації і від оцінки того, хто з цією людиною з піднятими руками зустрічається. Одразу може бути незрозуміло, чому вона біжить? Тікає від небезпеки, яка позаду, чи може в неї пояс шахіда? Тут єдино правильної відповіді не може бути. Якщо є вагомі підстави вважати, що ця особа здійснює ворожий акт проти тебе, то звісно, до неї можна застосувати зброю. Але в гуманітарному праві є принцип – застосування зброї має бути в обсязі мінімально необхідному для досягнення мети. Тобто, якщо ми хочемо зупинити таку людину, треба цілити в ногу. Якщо ж очевидно, що людина без зброї, то звісно стріляти в неї не можна. Але оперативна обстановка буде оцінюватися тут і зараз тими, хто перебуває на полі бою.

Любов Базів

Фото Павла Багмута, Геннадія Мінченка та CTK Photo