Росіяни атакуватимуть, доки не зробите їм боляче – Натан Бен Нун
Дзвіна — моя давня знайома уманська журналістка, а нині пресаташе Благодійного фонду імені ребе Нахмана, садить мене навпроти високого хасида з сивою довгою бородою. На вигляд йому років 60. Це — Натан Бен Нун, керівник фонду. Розмовляємо в його уманському офісі.
НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ ЧЕРЕЗ УМАНЬ ПІШОВ ПОТІК БІЖЕНЦІВ
З початку війни в хасидських готелях Умані зупинялися десятки тисяч людей. Одні перебули ніч і поїхали далі на захід. Інші залишаються тут уже кілька місяців. І ті й інші мали дах над головою, безплатну їжу, медичну допомогу й прихисток у тамтешньому бомбосховищі.
- Євреїв не залякаєш повітряною тривогою, - каже Натан і робить паузу. - Але вони злякалися, на початок війни втекли всі! Ось навіть Дзвіна втекла, - посміхається.
Сам керівник Фонду тоді був в Ізраїлі. В той же день провів нараду із працівниками. Шукав способи виїхати до України.
- Зателефонував послу й сказав, що хочу повернутися в Умань. Посол онімів. Це була насправді суперечлива подорож: з одного боку пересадки з Бухареста на Кишинів, а звідти - на Умань. Зеленський колись компенсує мені цю різницю! А з іншого боку, я ще ніколи не їхав за повної відсутності черг на кордоні. Там просто не було нікого. Зовсім. Ніхто особливо мої документи не оглядав, повернули паспорт і сказали: “Проходь”. І я пройшов.
На відміну від багатьох українців, Натан знав, що війна буде. Каже, що зрозумів це тоді, коли почув, що росіяни підігнали під кордон базу для переливання крові. У принципі, це було зрозуміло й раніше, коли вони забрали Крим. «Якщо вовк безкарно вкрав вівцю в кошарі, він прийде знову. Й ходитиме, доки не отримає по зубах», - каже мій співрозмовник.
Запитую в Натана, як минув переляк?
- Все просто. Я бачив російську армію в Сирії ще в 1988 році. З перших днів війни зрозумів, що вона мало змінилася відтоді. Тому й не боявся.
Він згадує, що на другий чи третій день через Умань пішов такий потік біженців, який важко було уявити. Людям треба було знайти нічліг, їжу. Місто чим могло, тим допомагало.
- Адже нам не звикати до такого! На свято Рош-га-Шана до нас приїздило 40 тисяч прочан. Мій телефон роздали усім бажаючим. Але дівчина на ресепшені не справлялася. Згодом ми закупили так звану “гарячу лінію”. Тут багато хасидських готелів. І саме ми прийняли транзитних біженців. А це, між іншим, 2-3 тисячі людей щодня.
Усі, хто шукав прихистку в Умані, отримали кімнату в готелі, теплу воду, обід, каву-чай. І все абсолютно безплатно, бо платив Фонд. Людей оточили турботою. До того ж, тут не треба бігти під час тривог і шукати бомбосховища, бо все є тут, каже Натан.
Хоча починали важко — їжу роздавали о 12 годині в невеликому приміщенні. Почали утворюватися черги, які люди займали із 6 ранку. Потім знайшли велику їдальню. Фонд годував людей до 22 травня. Зараз це робить єврейська громада.
 |
 |
- Для хасида взагалі важко когось пустити до себе в житло — взяти хоча би проблему їжі. Але ми все вирішили. І наші гості тепер їдять кошерне. Щоправда, на Великдень робили для них виняток і годували традиційними православними стравами. Ми створили їм у готелях дитячі кімнати. Зараз єврейська громада щодня безплатно харчує 300 біженців. Для них працює увесь наш персонал. Ми віддали в лікарні, волонтерами на передову й на потреби територіальної оборони увесь наявний запас ліків — джгути, антисептики, кровоспинні. В якому місті України таке є?
ГРОМАДСЬКА ДУМКА В ІЗРАЇЛІ БЕЗУМОВНО НА БОЦІ УКРАЇНИ
Згадуючи про тривоги, Натан поступово переходить до порівняння України з Ізраїлем. На його думку, українській владі треба було серйозніше поставитися до попереджень. Принаймні, бодай одне навчання з ППО треба було провести. Може, це б розлякало інвесторів, але зберегло комусь життя.
- Хоча я розумію Зеленського. Він прийшов із шоу-бізнесу і йому було важко ухвалити таке рішення. Я би зробив по іншому, але мене ніхто не питає. От, здавалося, Умань. Всі знають, що євреї (як би це скромніше сказати...) - одна з найвпливовіших націй на планеті. І президенту зараз варто було приїхати в Умань, відвідати могилу ребе Нахмана. Це, до речі, не моя думка. Це казав мені власник впливового американського журналу. Бо цей візит приверне увагу всіх хасидів і багатьох євреїв. Це крок для допомоги Україні. Якщо це треба для твоєї країни, то чому цього не зробити?
|
Нагадую Натану, що уряд Ізраїлю не поспішає допомагати Україні. І чую у відповідь: «Я не маю цивілізованих слів для таких дій нашого уряду. Це тим більше дивує, бо громадська думка в Ізраїлі безумовно на боці України. А уряд цього не бачить і не розуміє. Мені гидко від цього!»
Натан впевнений, якби Уряд очолював Нетаньяху, війна б узагалі не розпочалася.
- Хоча є й інший бік. Усі в Україні кажуть, що їх би врятувала ізраїльська протиракетна система “Залізний купол”. А ти бачив, як вона працює? Я бачив. Більше половини ракет влучають у ціль. Розумієш, коли велика держава нападає на малу, остання вимушена застосовувати іншу тактику. Не дзеркальну. Наприклад колись наш майбутній прем'єр Менахем Бегін воював проти англійців не надто популярними методами. Але він переміг і став прем'єром. Росіяни щодня пускають ракети і це триватиме, поки ви не навчитеся робити ворогу боляче. Коли він знатиме, що за кожну пущену ракету буде розплата. Коли ви зробите їм боляче, вони від вас відчепляться. От і все! Ізраїль знаходить і вбиває всіх, хто дозволяє собі вбити ізраїльтянина, - каже Натан.
Він підкреслює, що хасиди моляться за Україну й увесь світ. І ці щирі молитви поки рятують його.
Після розмови Натан проводить мене по синагозі та показує бомбосховище.
Тут три поверхи синагоги, підземний поверх, басейн, кілька туалетів. Люди приходять сюди під час тривог, а деякі залишаються на ніч.
- Біженцям передаємо одяг з Ізраїлю, бо розуміємо, як вони тікали. Деякі навіть отримали норкові шуби. В навколишніх будинках для хасидів живуть переселенці з Донбасу. Ходімо, поговоримо з ними, - пропонує.
В УМАНІ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА КРАЩЕ, ТОМУ ВСІ ЧЕКАЮТЬ НА ПОВЕРНЕННЯ
На розі вулиці біля могили ребе Нахмана зустрічаємо переселенців із Бахмута. Оксана і Олег в Умані два місяці. Олег працює охоронцем. За його словами, досі бачили хасидів лише по телевізору.
- Уявити не могли, що до нас так гарно поставляться. Вважайте, тим, хто приїхав до Умані, повезло найбільше. Сучасне житло, їжа, робота. Якби ще й будинок свій із Бахмута перенести, то взагалі був би рай, ділиться враженнями чоловік.
За його словами, у Бахмуті місцеві мародери потихеньку починають розкрадати їх двір. Залазили в хлів, де стоїть мотоблок. Олег каже, якщо в Бахмут прийдуть росіяни, вони туди не повертатимуться. «Мою маму вивезли на Донбас після операції “Вісла”. Теж покинула власну хату на Лемківщині. А тепер ми покинули свою на Донбасі. Вважайте, вже друге покоління. Наче пороблено нам, українцям», - зітхає Олег.
66-річний Михайло ще в березні приїхав до Умані з Краматорська.
- Маю цукровий діабет, - каже російською. - Спочатку нас поселили в готелі без холодильника, але коли довідалися, що мушу зберігати інсулін в холоді, переселили в двокімнатний номер з холодильником.
Минулого місяця він їздив у Краматорськ, бо не все перевіз із речей. У під'їзді на 15 квартир залишилося три родини.
- Мабуть, одні колаборанти. Побачили мене з речами й кажуть: “Що, їдеш на захід бандер фінансувати?” Вони ждуть росіян. Хоч би не діждалися! Я мрію повернутися додому, але без України мені там дому не буде. З одного боку й тут совісно. Бо люди будували готелі, аби мати з них прибуток. А який із нас прибуток? Ось було свято Шавуот, приїхало 2 тисячі хасидів. Ви думаєте нас попросили потіснитися? Чи бодай тимчасово переїхати в інший номер? Ні, жили собі, як і раніше. Однак мрію повернутися додому, в Краматорськ. Ви не уявляєте, як це для нас читати зведення з війни! Тут і віра, і страх і сподівання і таємна надія, що все буде добре!
55-річна жінка відрекомендовується Зореславою.
Вона з Білої Церкви. Жила там до 20 років. Потім переїхала в Лиман. Працювала на залізниці, поки не почалися прильоти просто в будинки. Тікали всією родиною до Умані. Взяла те, що вдягнута на себе, та дві пари спортивних костюмів.
- Добре, що вистачило розуму захопити документи. Маємо тут далеких родичів. Обіцяли знайти нам квартиру, але пішов такий наплив, що не змогли. Зараз живемо в гарній кімнаті тут. Не повірите, все життя мріяла побувати в Умані в “Софіївці”. Але бог дає нашим мріям якісь чудернацькі форми. Ось тепер я тут без житла, біженка. Але душею ходжу відпочивати до “Софіївки”. Там забуваю про все на світі, - розповідає жінка.
Зореслава працювала на Укрзалізниці. Каже, що компанія зберігає їй місце й зарплату.
- Але довго я тут не витримаю. Тут усе гарно, але в нас краще! Тут немає наших лісів, немає Дінця, немає озер. Якщо до холодів Лиман не відвоюють, повернуся. Бо там мій дім!
Дзвіна проводить мене на автобус. Розповідає, що перший місяць переселенці взагалі за житло не платили нічого. Зараз сплачують за комунальні послуги, бо отримують від держави допомогу.
По дорозі на автовокзал зустріли Натана. Він нас підвіз і сказав: "Щойно відвозив знайомого хасида в лікарню. Його трирічний син зламав руку".
Ми мовчимо. Розуміємо, що це зовсім не воєнна історія.
Юрій Стригун, Умань
