Ключ від усіх дверей: як розуміти світ, що змінюється під час війни за українську незалежність

У тому сенсі, що дедалі більше проблем стають спільними, такими, що вимагають не лише спільних рішень, але також узгодженого понятійного апарата. Українці мають свій ключик до осмислення і здобуття власної незалежності, який також може допомогти відчинити інші двері для розуміння сучасного світу.

Модернізація

Теорія модернізації (вестернізації) представлялася в багатьох іпостасях. Спочатку вона зазнала краху в постколоніальних країнах Азії та Африки, сприяючи лише збільшенню корупції в новопосталих незалежних державах. Потім серед позитивних прикладів наводився вплив «плану Маршалла» на модернізацію Європи, насамперед Німеччини, після Другої світової війни. Нарешті тепер мова йде про модернізацію країн колишнього «соціалістичного табору» та пострадянських країн, які, у свою чергу, поділяються на більш чи менш успішні.

Загальна формула для пострадянського простору може звучати таким чином: перший необхідний крок – це здобуття реальної незалежності від Росії, а далі – проведення реальної модернізації (у т. ч. демократизації) суспільного життя, створення ефективної системи державного управління та впровадження ринкової економіки. Чому загальний підхід у цьому географічному вимірі включає спочатку незалежність, а потім – демократію? Тому що на пострадянському просторі зазвичай ми маємо справу з драматично відмінними політичними культурами.

Формальна присутність у деяких новопосталих державах демократичних інститутів, декларування головних прав і свобод (свобода слова, свобода вибору, свобода совісті тощо) зовсім не означає, що ці інститути впливають на прийняття важливих рішень. Навпаки, часто неформальні структури патріархального суспільства можуть мати набагато більше реальної політичної влади і спиратися на суспільний консенсус, ніж власне ті легальні організації та способи управління, які ми пов’язуємо з концепцією модернізації.

Отже, для пострадянських країн важливо спочатку відірватися від Росії, здобувши самостійність у прийнятті важливих рішень, а вже потім вдаватися до впровадження демократичних інститутів. На цьому другому етапі приходить усвідомлення того, що без модернізації, тобто без впровадження прозорих і зрозумілих для цілого суспільства правил гри неможливе легальне піднесення рівня життя та зміцнення національної держави. Це необхідно для захисту своєї незалежності від Росії, яка, навпаки, зацікавлена в поширенні корупції на пострадянському просторі.

Сьогоднішній приклад модернізації по-українськи цікавий не лише тим, що українці виборюють її зі зброєю в руках. Європейськість стала частиною української ідентичності. В той же час, можливо, ідеалістичні уявлення українців про Європейський Союз здебільшого мають мало спільного з реальністю. В будь-якому разі, після 24 лютого 2022 року стало зрозумілим, що російська корупція перетворилася на одного з головних союзників української армії. Тобто модернізація (європеїзація, вестернізація) від часу Революції Гідності 2014 року вже стала для України засобом зміцнення і зростання.

Зіткнення ідентичностей

Наш час глибокої цивілізаційної кризи характеризується зіткненням різних нових ідентичностей, що випливає з надзвичайно модерністського питання: «Хто ми є?» Постмодерністська гнучкість у вигляді намагання ухилитися від відповіді на це пряме запитання виглядає надзвичайно руйнівною.

Для західних європейців це означає пошук чогось зовсім нового поза тим, щоб бути музеєм колишньої слави, або ж закривати очі на небачений раніше розмах європейської політичної корупції, заохочуваний «найбільшою в світі бензоколонкою». Навіть спокутування колоніальної спадщини вже стало в Західній Європі частиною звичної і зручної покаянної риторики. Знані європейські цінності виглядають у наш час занадто гнучкими.

Показовими є слова Алли Лазарєвої, української журналістки, яка мешкає у Франції: «Колись давно, ще по відновленню незалежності, ми з друзями адаптували західні стандарти журналістики до потреб української преси, що позбувалася поганих радянських звичок. Нині «прес-тури» до Маріуполя французьких медіа, що відбуваються «за сприяння» російської армії, підказують, що настав час віддати борги. Колеги, а навіщо ви співпрацюєте з воєнними злочинцями? Фактом своєї участі у цих прес-турах ви легалізуєте, баналізуєте, олюднюєте імперське загарбництво, подаєте його своїй аудиторії як договороздатне. Заради чого? Чверть століття тому ми вчилися у вас неупередженості та роботі з фактами. Час прийшов нам помінятись ролями. Повчіться в українських журналістів гідності та відчуттю межі, за якою закінчується журналістика і починається колаборація».[1] Слід зазначити, що цей приклад є узагальнюючим, він стосується не лише Франції та французів.

Для росіян власна ідентичність звузилася до здатності вбивати українців. Відповідно заслуговує на увагу риторика про «велику» російську культуру, яка чомусь мала б виправдовувати російські злочини проти людяності. Ще треба буде знайти раціональне пояснення, чому ця «велика культура» вплинула на російський соціум у ХХІ сторіччі в такий дивний спосіб, що ціле російське суспільство підтримує безпричинне розв’язування війни, масові вбивства українців і пишається злочинами проти людяності, що чиняться російською армією.

Одна з причин полягає в тому, що російська система освіти і наукових досліджень, а також медіасфера повністю втратили налаштованість на критичне мислення. Російська політична культура є такою, що ґрунтується на страху, російське суспільство не вміє і не має потреби користуватися інструментами демократичних інститутів і контролювати свій уряд, а державна пропагандистська машина за своєю ефективністю у промиванні мізків власним громадянам може конкурувати хіба що з Північною Кореєю.

Тут ми можемо вести мову також про суттєві «білі плями» західної освіти та подекуди – відверту імітацію критичного мислення. Для того, щоб надолужити ці прогалини, тобто щоб справді розуміти російський культурний контекст і пов’язані з ним джерела сучасної російської політичної культури, західним експертам, університетським дослідникам та незалежним інтелектуалам варто розпочати із засвоєння текстового масиву з української і польської інтелектуальних традицій, що накопичили значний досвід в ідентифікації відмінних рис та розумінні змісту російського імперіалізму і шовінізму.

Примари ідеологій

Звичні ідеологічні протистояння в трикутнику ліві-праві-ліберали, з усіма можливими відмінностями і відтінками, втрачають будь-яку змістовність у контексті сучасної України, оскільки навіть сьогодні вони не залишають їй жодного місця для існування. Переважна більшість західних інтелектуалів не хотіла помічати України на тлі «великої» Росії, оскільки їх завжди задовольняло співжиття із «загадковою» чи то «альтернативною» системою, що підкреслювала їхню значимість. Український чинник виглядав не більше як зайвим ускладненням для сприйняття усталеної (байдуже, що фальшивої) політичної картини світу.

Історично у французькій традиції публічний інтелектуал – це людина лівих політичних поглядів. Тобто контекст завжди має значення. Західні ліві, всупереч об’єктивним даним, переважно не хотіли вбачати в Росії претендента на глобальне домінування (аналог європейській колонізаторській традиції), а Україну відповідно дуже неохоче розглядали в якості упослідженої, нищеної геноцидами колонії (Леся Островська-Люта), яка принаймні після 1991 року мала би заслуговувати на увагу і підтримку в рамках реалізації концепції права націй на самовизначення. Це було вкрай незручним для західних лівих, оскільки вимагало визнання Росії імперіалістичною потугою.

Цікаво, що у 1990-х антиглобалістська риторика (в сенсі заперечення будь-якого різновиду глобального домінування) виводила на спільні позиції лівого американського університетського професора Ноама Чомського і правого українського інтелектуала також з академічної сфери, багатолітнього в’язня ҐУЛАҐУ Ярослава Дашкевича. Однак ця закономірність могла бути відзначена лише внаслідок уважного спостереження і не була пов’язана з глибинними трендами.

Адже сам факт антирадянської (антиросійської) боротьби України за незалежність зазвичай сприймався як прояв реакційного «етнічного націоналізму», у ретроспективі – навіть фашизму, спрямованого проти Радянського Союзу як союзника Заходу по антифашистській коаліції. Відповідно, сама путінська Росія як спадкоємець «першої держави робітників і селян» сьогодні багатьма сприймається як певна альтернатива «несправедливому» домінуванню Заходу.

Світ змінюється на наших очах. Безстрашність українців висвітлила нерелевантність Ноама Чомського, здатного, як виявилося, лише захлинатися ненавистю до «…цієї нецивілізованої, варварської частини світу, якою є Європа та Сполучені Штати».[2] До геноцидної політики Росії в нього не знайшлося запитань. У відповідь Юрій Городниченко намагається привернути увагу професора Чомського до раціональних аргументів і здорового глузду, нагадуючи: «Якщо ви дійсно цінуєте українські життя, як ви стверджуєте, ми б дуже хотіли попросити вас утриматися від додавання пального в російську військову машину через поширення поглядів, дуже схожих на російську пропаганду».[3]

Банкрутство ідеологічних риторик ще більше підкреслилося переходом Юрґена Габермаса на позиції німецького бюргера у статті «Війна й обурення». Його туманний заклик про те, що Україна не повинна програти цю війну,[4] не може відволікти увагу від щирого обурення, висловленого на початку публікації, яке можна прочитати так: «Хто ви взагалі такі, українці, щоб дорікати нам моральними аргументами?» (Євген Бистрицький). Іншими словами, оскільки моральні аргументи вже були приватизовані іншими спритними людьми, Україна вже не може на них претендувати.

Анатолій Єрмоленко, популяризатор і перекладач Габермаса з 1970-х років, опублікував відповідь п.н. «Спротив замість перемовин», в якій зазначив: «Але існують моменти, коли нескінченний горизонт комунікації має свої межі: ти не можеш говорити із вбивцею і ґвалтівником, ти маєш чинити йому спротив. Ти не можеш чекати, до яких дій він вдаватиметься, – ти маєш ці дії припинити та унеможливити їх у майбутньому. «Аушвіц не повинен повторитись», – так сформулював новий категоричний імператив Теодор Адорно. «Буча не повинна повторитись!» – так його формулюємо ми, українці».[5]

У цьому випадку слід повернутися до практики модерністських запитань і таких же безпосередніх відповідей на них. Володимир Єрмоленко стверджує, що Майдан 2013-2014 рр. (Революція Гідності) був ідеологічним коктейлем.

«Емоційно він був патріотично-націоналістичним. Раціонально, на рівні розуму, він був ліберальним: гасла Майдану — гідність, права людини, верховенство права тощо — були ліберальними. Але організаційно він був лівим: це був простір без грошей, простір комуни, простір взаємопомочі. Він був правим на рівні емоцій, він був ліберально-центристським на рівні розуму і він був лівим на рівні організації. Його душа була правою, його розум був центристським, його тіло було лівим. Це те, чого ані на Заході, ані на Сході не зрозуміли, намагаючись той чи той аспект витягнути на поверхню».[6]

Іншими словами, ми живемо в такому переломному часі, коли між українцями зміцнюється переконаність у необхідності здійснити певні суспільно важливі справи, захистити власні цінності, у неможливості стояти осторонь великих зрушень і перетворень. Якщо ми долучаємося до подібних звершень, це дає нам можливість залишитися в межах власної ідентичності. Такий вибір виходить за межі суто ідеологічних симпатій і стає екзистенційним вибором людини.

Коли мова йде про реалізацію справді суспільно важливих проєктів, у разі перемоги настає майже релігійний ефект, співмірний з християнським поняттям благодаті: представники різних ідеологічних традицій, навіть десь з відверто протилежними інтенціями, асоціюють здійснення важливих справ саме з вимогами своєї політичної течії. Всі задоволені і всі почуваються переможцями. Саме цей ефект описує Володимир Єрмоленко.

Український ключ від усіх дверей

Обидві мої бабусі, які пережили дві світових війни, були переконані, що війна все розставляє на свої місця. Україна повинна вийти оновленою із цієї війни за незалежність, що межує за своїм значенням з третьою світовою війною. Якщо українці захистять свою незалежність, свої цінності, які вони вважають європейськими, включно з поняттями свободи і справедливості, це дасть поштовх до створення нової глобальної системи безпеки, розвитку міжнародного права як основи для міждержавних відносин.

Українці створили нові прецеденти у захисті своєї незалежності. Наш ключ від усіх дверей включає в себе озброєне громадянське суспільство, що спирається на традиції українського індивідуалізму. Це поняття насправді потребує деякого уточнення.

Михайло Винницький звертає увагу на трансформацію традиційного західного (у тому числі й українського) індивідуалізму в персоналізм, що відбувається під час Революції Гідності, говорить про такі відмінні риси, як вертикальна та горизонтальна трансцендентність, соціальна вкоріненість у громаді, наявність совісті, здатність і потреба співвідносити свої дії в інтересах суспільства. У контексті філософії персоналізму особливу роль відіграє спільнота як сукупність індивідів, об’єднаних спільною метою та цінностями.

Він пише: «Це, здається, відбиває важливий принцип філософії персоналізму, а саме, що «спільнота онтологічно передує створенню будь-якого політичного інституту», також що політична влада походить від спільноти — соціального об’єднання, яке складається з не із звичайної сукупності індивідів».[7]

Відтак Україна після 1991 року дала не політичних лідерів, які ведуть націю за собою, а навпаки, активне суспільство, що примушує до лідерства власних політиків. Персональна включеність українців у перебіг подій, готовність брати на себе відповідальність за власну державу та весь суспільний розвиток дозволить нам уникнути загрози авторитаризму, яка з’являється в часи прийняття воєнних рішень.

Особливого значення набуває віра українців у свої сили, у правду і справедливість. Важливим інструментом для повоєнного відродження виступає взаємна довіра всередині українського суспільства. Довіра стає запорукою перемоги у війні з Росією та успішного проведення необхідних реформ у різних сферах суспільного життя. Довіру слід розглядати також в якості критерію успішного реформування українських владних інституцій.

Як у голлівудському фільмі 2005 року «Ключ від усіх дверей», універсальне українське рішення, що дозволяє відкривати всі двері, включає в себе особисту включеність, віру у справедливість та взаємну довіру. Якщо цей підхід виявиться успішним, українці змінять цей світ на краще.

Сергій Квіт, президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Київський Безпековий Форум

***

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства