Весілля після поранення і через вісімнадцять років спільного життя
У курортному Трускавці нещодавно офіційно побралися військовий зі шпиталю Дмитро Назаренко та його наречена Наталія Салова. Обоє із міста Богодухова, що на Харківщині. Дмитро фактично від початку великомасштабної війни пішов на фронт і воював у теробороні, захищаючи підступи до Харкова. Він ще на 14 червня відпросився у свого військового начальства додому, щоби розписатися, домовився про це і в РАГСі. Але 13-го його поранило. Осколками так сильно посікло ноги, що одну у Харківському шпиталі довелося ампутувати. Потім був його переїзд поїздом до шпиталю у Полтаві, вертольотом до Львова, а потім – до Трускавця для подальшого лікування. Тут уже Дмитро твердо знав, що не має наміру відкладати, і вирішив здійснити намічене раніше – розписатися з Наталією, з якою жив у цивільному шлюбі вже 18 років. Наречена їхала до Трускавця перевідати Дмитра, не підозрюючи, що потрапить на власне весілля.
Про те, що відчували обоє, одягаючи обручки, який шлях до цього пройшли, як війна підштовхнула Дмитра до такого кроку, як він воював, як тепер хоче встати на ноги, щоб повернутися на фронт, ми поговорили з молодятами у Трускавці.
Добровольцем на війну
Дмитро розповів, що пішов на війну практично одразу. За військовою спеціальністю він водій і каже, що у разі оголошення воєнного стану має з'явитися у військкоматі протягом години.
«Я 26 лютого пішов шукати, у нас збори мали бути в Богодухівському АТП, там збірний пункт. Ще й двоюрідного брата прихопив за компанію (сміється - авт.). Але там було зачинено. А в мене друг – колишній військком, я йому зателефонував, запитав, що робити, той відповів: «Іди додому. Раптом що, поліція тебе привезе, - з посмішкою почав свою розповідь Дмитро. - А вже 27-го нам сказали: "З речами на вихід". Ми прийшли, кілька годин на сумках посиділи - і нас знову відправили додому до дзвінка».
З його слів, 3 березня їх забрали та відправили до Харкова. "Нам сказали, мовляв, хлопці, ви не бійтеся, стоїть тероборона, стоїть Нацгвардія, бронетехніка, не переживайте... Видали зброю - автомати, кулемети, гранатомети, гранати", - продовжує Дмитро.
Він пригадує, що ворог «ломився не посилено», бив здебільшого з вертольотів та літаків, артилерії особливо не було. Тероборона, де служив Дмитро, утримувала підходи до Харкова. Їх відправляли на ротацію до Богодухова, потім знову повертали на Харків, були у П'ятихатках. Втрат, слава Богу, не було, всього чотири контузії та кілька поранень.
Дмитро згадує, що під Харковом, за 12 км від кордону, за Старим Салтовом розвідники вивезли їх на позицію. «Ми зі старшиною зайшли на приватне подвір'я, до хліва, сидимо – дивимося. Пішли розвідники за іншою групою. А ми сидимо і раптом – чуємо голоси. Подумали, що це наші, але ні – за часом не збігається, вони не встигли б повернутися. Ми ці два кілометри півтори години йшли – то дрони літають, то ще щось, то мінометка... І бачимо - у двір до нас входять рашики з білими пов'язками, ДРГ. Нас четверо було, а їх шестеро чоловіків я бачив уже на подвір'ї, решта за парканом залишилися. Ну, ми їх гранатами і закидали і з автоматів розстріляли», - сказав Дмитро.
З його слів, того разу в них поранило старшину в ногу і лікоть роздробило. Коли старшину зачепило, я свій турнікет зірвав - і на руку йому, а його турнікетом ще ногу йому перетягнув. Потім пораненого відводили, і доки старшину тягнув, турнікет у нього злетів, я його, закривавлений, собі в кишеню забрав…», – пригадує Дмитро. Наші тоді повернулися, почувши вибухи і стрілянину, підмога летіла, по рації: «Відходьте, двоє трьохсотих».
«Ми постріляли тих, що на подвір'ї були, і тих, що за парканом, і закидали гранатами. Скільки їх всього, рахувати було ніколи, головне - наших трьохсотих винести, навіть рюкзаки свої покидали», - додає Дмитро.
Осколки «упіймав» напередодні весілля
Розповідає далі, що своє поранення він «упіймав» 13 червня: «Рашисти того дня на прорив пішли… Поливали нас і танки, і артилерія, і міномети. А у нас посадка там 150 на 100, що й сліпий потрапить. Але все одно пощастило – здебільшого контузії були, я – найтяжчий. Ми в дозорі сиділи. Тил тримали. Пацани там відстрілювалися. Пам'ятаю, як шарахнуло… Перебило мені кістку ось тут (показує на нозі трохи вище щиколотки). Я дістав з кишені закривавлений турнікет і ногу собі перетягнув, потім побратима Женьку покликав, він теж був контужений, але почув, підбіг і вже покликав медиків. Вони мені одразу знеболювальне вкололи. Коли привезли до шпиталю, я притомний був, все розумів, бачу, що нога теліпається на чомусь там, може, на сухожиллях. Я лікарям сказав: хто оперуватиме, прохання, залиште куксу під протез... Ну, а другого дня прокинувся - відрізали вище коліна. Я ж просив, кажу. А вони виправдовуються, що кістку сильно осколками побило, сенсу не було залишати».
До розмови приєднується дружина Наталя, додаючи: «Коли я приїхала до шпиталю, у Діми друга нога теж була вся фіолетова, страшно було дивитися. Ми, чесно кажучи, боялися вже й за неї».
У Харкові Дмитро три дні пролежав у шпиталі. Говорить, що лікарі там по чотири доби не сплять. Він запитав якось у медсестри, коли та була востаннє вдома, а вона відповіла, що 2 лютого...
Потім Дмитра до Полтави відправили потягом, а звідти вертольотом до Львова. У Львові ще осколок один із ноги витягли, лікарі говорили: якщо маленький – залишимо, а якщо великий – дістанемо, то й вирішили діставати. Після Львова потрапив до санаторію у Трускавці, а потім – тут же - до міськлікарні.
Дмитро розповів, коли він дійшов думки про весілля, про реєстрацію його шлюбу з Наталкою.
«Я домовився ще на Харківщині 14 червня, планував розписатися. Напередодні я до РАГСу вже приїжджав, дівчата мені кажуть: «До закриття 15 хвилин». Ну, я ж у формі, з автоматом, у броні... Телефоную їй, а вона: «Нігті не готові...». На 14 червня планував, а 13 мене поранило. Я Наталці тепер, сміючись, кажу: чого не зробиш, аби не одружуватися, довелося втратити ногу. А загалом, ми 18 років разом. Вивчали одне одного...», - з посмішкою каже Дмитро.
А Наталя додає: «Це він домовився, я нічого не знала. Він ще коли у травні приїжджав, війна, мабуть, дає якісь поштовхи... У травні приїжджав і казав: давай розпишемося, мовляв, мало що може статися. У принципі, я дотримуюся тієї позиції, що печатка у паспорті не відіграє ролі. Я йому це і в травні казала, просто не сприйняла це всерйоз».
"І без ніг живуть, життя на цьому не скінчилося"
Вона розповіла, що у червні відчула, що з Дімою щось трапилося, оскільки він завжди виходив на зв'язок, повідомляв про себе. А тут жодного зв'язку не було. Потім через знайомих військових Наталя дізналася, що Діма потрапив із пораненням до шпиталю.
Вона поїхала до шпиталю зі знайомими, які готували її до того, що Дімі відірвало стопу. Згадує, що сама ще й жартувала: "Господи, це зовсім не страшно".
«У госпіталі мене спершу не пускали, бо маю інше прізвище, – каже Наталя, – і штампу в паспорті не було. Але дружина знайомого військового пояснила лікарям ситуацію. Не скажу, що у мене був якийсь шок, ніщо мене не злякало. Я трималася, ніби нічого не сталося. Слава Богу, що живий! А потім впевненості додав його настрій. Він мені тільки сказав: «Що трапилося, те трапилося – або приймай, як є, або...» Найголовніше, підштовхнуло щось робити і боротися те, що у нього був моральний спокій. Жодної депресії».
Наталя згадує, що коли приїхала зі шпиталю, багато знайомих, друзів, сусідів запитували, як Діма. Усі розуміли, що травма є травмою, психологічний стан людини може бути різним. Але сама вона визнає: навіть була здивована, що він так спокійно тримався і не зациклювався на цій травмі. Дмитро її переконав, що і без ніг живуть, життя на цьому не скінчилося.
«Він звичайна, нормальна людина. Він сильний, упорається. У нас ще є хороший приклад – мій тато. Його вже немає, але він теж був інвалідом і таких батьків, мабуть, мало. Для мене він був взірцем чоловіка, і Діма його знав. Тато без ноги одружився, нас у сім'ї двоє дітей – я і брат. Тато з мамою збудували дім, він на тракторі 25 років пропрацював із протезом. І найголовніше – я ніколи не відчувала, що в мене тато – інвалід. То була моя гордість. Тому я і Дімі сказала, що послаблень жодних не буде (Усміхається). І зараз головне – стати на ноги і, як вони кажуть, далі у бій», - розмірковує Наталя.
Про весілля не думала, але…
Вона розповіла, що до Трускавця їхала до Дмитра і ні про яке весілля не думала, бо розуміла: зараз найголовніше – поставити його на ноги. «Я весь час говорила: якщо ми без штампу в паспорті разом стільки років прожили, проживемо й надалі, це абсолютно нічого не змінює. Хоча й знайомі радили закріпити стосунки», - зазначає Наталія.
Дмитро слухає дружину і знову посміхається: «Ми з Андрюхою подумали: чого в палаті сидіти, помчали за обручками. І військову форму мені нову купили, а то ж мою викинули – уся в крові була».
Також для реєстрації шлюбу потрібні свідки, і він швидко вирішив це завдання. «Я до сусідньої палати до знайомих хлопців залетів – так, ти, Русику, і медсестра – будете свідками. Вони глянули на мене круглими очима, але погодилися», - пригадує Дмитро.
А Наталя зізнається: не очікувала, що до Трускавця їде на власну реєстрацію шлюбу, їй хотілося зробити все по-своєму.
«Як у кожної жінки, у мене були свої ідеї щодо цього дня – і щодо сукні, і щодо зачіски… Я підозрювала, що готується якась «провокація» (сміється), коли дзвонили з військкомату та просили відсканувати якісь документи . А тут тільки до Трускавця приїхала, як з'явився наш «тамада», і повезли мене до РАГСу, сміялися – «щоб не втекла». Хлопці, звісно, добре все організували, з теплом, із щирою душею, у військових все швидко робиться, рішення на ходу ухвалюють», - розповідає Наталя. Дмитро її з посмішкою заспокоює: «Вінчатимемося – ти будеш командувати».
«Встану на ноги – і знову на фронт піду»
Наталя не сперечається: «Найголовніше зараз, щоб Діма одужав, щоб у країні у нас настав мир. Сила волі у Діми є, з усім він упорається. Просто потрібен час».
Дмитро згадує реєстрацію, як у нього руки від хвилювання тремтіли і піт на чолі виступав, каже, що на фронті було легше.
«Встану на ноги – і назад на фронт піду. Швидше рашистів виб'ємо – менше мирні люди постраждають... Все буде добре», - переконливо говорить Дмитро. А його Наталя додає: «Хлопці вони дуже дружні, згуртовані. Розуміють, що коли вже йти та стояти, то до кінця».
Олена Колгушева, Трускавець