Медіа-юрист Олександр Бурмагін став членом Національної ради України з питань  телебачення і радіомовлення за квотою Верховної Ради напередодні російського вторгнення. Але повноцінно працювати почав в Національній раді з питань телерадіомовлення, коли Київщина була вже звільнена від окупантів.

Перші місяці своєї роботи він провів в територіальній обороні столиці, вважаючи, що спочатку слід захистити серце країни, а потім подбати про її інформаційний фронт.

Погодьтеся, що вага слів та оцінки подій та законів від медіа-юриста та чиновника медійної сфери, який у найважчі часи був у обороні столиці, значно збільшується.   

Власне з Олександром ми розпочали розмову про службу в ТРО, а потім перейшли до більш чутливої сфери: як зберегти свободу, яку ми так важко здобуваємо?

ДО ВІЙНИ Я ВІДСТРІЛЯВ 10 ПАТРОНІВ  НА ДОПРИЗОВНІЙ ПІДГОТОВЦІ У ШКОЛІ

- Олександре, ви єдиний член Нацради, який був у ТРО, служили в гарячу пору і неподалік від мого дому на Оболоні. Що цей досвід персональної війни дав вам як медіа-менеджеру?

- Про що цей досвід? Про відповідальність. Про дисципліну. Зрештою, досвід про те, що при володінні зброєю ти маєш бути зосереджений. Концентрований. Розуміти, що зброя, за необережного поводження, може вистрілити не лише у ворога. Досвід про неприпустимість жодної розхлябаності. За ці два місяці оборони Київщини я, абсолютно цивільна людина, отримав багато корисних навичок - від тактичної медицини до стрільби та роботи у бойових групах в різних обставинах. Цей досвід додав зосередженості та розуміння, що будь-яку задачу можна і треба виконувати, і це залежить у тому числі від твоєї здатності взаємодіяти з іншими людьми. Це не лише про фронт, але й про роботу в тилу. 

Я був цивільною людиною. До війни я відстріляв десять патронів на допризовній підготовці в школі. І більше зброї не торкався, хоча у нас в обороні були і мисливці, й ті, хто стріляє в тирах. Я вчився вже в ТРО…

 - Ок. Згадаємо перші дні війни. У військкоматі черги. Ви вистояли в черзі, чи вас взяли в ТРО на війну по знайомству?

 - Ми відстояли в чергах, але потрапили в ТРО таки по знайомству (сміється). 24-го я був на заході Україні. Вночі мені повідомили про вторгнення. Я відвіз дружину до Львова, а сам зі своїм другом- львів’янином поїхав у Київ. Коли під'їжджали до столиці, то якраз на Кільцевій ракета влучила в шістнадцятиповерхівку. Потім ще чотири дні я разом з трьома друзями ходив по всіх військкоматах (були в Солом’янському, Дніпровському, Святошинському), стояв у чергах, щоб нас взяли в ТРО. Нас вислуховували, записували дані, але казали, що їм потрібні бійці або з бойовим досвідом, або ті, хто служили строкову службу бодай в радянський час, тому нас наберуть пізніше. А потім один з нашої компанії (він зараз воює)  чоловік-львів’янин, батько п’ятьох дітей, який особисто знав Тягнибока (лідера ВО “Свобода” - авт.), написав йому, сказав, що у військкоматах беруть лише УБД, морозяться. 

Тягнибок сказав прийти в штаб добровольчого батальйону "Свободи". Ми прийшли за вказаною адресою і 28 лютого стали до лав батальйону “Свободи”. Це було добровольче формування територіальної громади. (Одна з ланок ТРО, підрозділи якої працюють власне на зазначеній території громади - Укрінформ). У них було дві позиції, в Броварах і на Оболоні, вони воювали в складі “Карпатської Січі” на різних ділянках. Після роботи на Оболоні у нас була бойова операція в Ірпені, Бучі та Гостомелі. Ми були на другій лінії захисту, коли за бойовими позиціями “на нулі” вибудовується ще одна лінія, на випадок прориву ворога, щоб дати можливість нашим військам спокійно відступити, перегрупуватися. Друга лінія має стримувати ворога від стрімкого проходження. Ми особливо не воювали, але були під мінометним обстрілом.

 - Ви мали бронежилет?

- Ми були екіпіровані. Бронежилет. Шолом. З Нацгвардії допомогли з формою. Ми пристойно виглядали, - знову посміхається, - після Ірпеня ми пішли в Гостомель, але вже тоді, коли рашисти відступили. Там було порівняно спокійно. Після звільнення Київщини виник нюанс, ДФТГ, за законом, не могли воювати ніде, окрім території громади, на якій вони створені. Тож командири батальйону шукали можливості, як долучитися чи до ЗСУ чи Нацгвардії, саме до частин, які воюють. Тому що добровольчим об’єднанням, коли вони і підготовлені, і обстріляні, нецікаво сидіти на блокпостах. Коли Київщина була звільнена, ми продовжували тренуватися на базі Оболоні, командири шукали, де продовжити службу. Але Ольга Володимирівна (Ольга Герасим’юк  - голова Нацради з питань телебачення та радіомовлення – ред.) сказала, що мені пора повертатися, бо є робота, у мене все ж є ще один фронт, і він також важливий.

Я повернувся в Нацраду, а мої побратими долучилися до бригади оперативного реагування Нацгвардії. Фактично, це нацгвардійський “спецназ”, який воює в найгарячіших точках. Вони були в Рубіжному, в Сєверодонецьку, Лисичанську у першій фазі війни. Нещодавно вони перебували в шпиталях у Києві, хтось із серйозними пораненнями, когось відкопували після танкових обстрілів з-під землі. Втрати також є, ми в Києві вже поховали п’ятьох побратимів. Зараз відбувається докомплектація, вони найближчим часом повернуться на передову. 

Я, коли повернувся до цивільного життя, сказав побратимам з підрозділу, що я завжди на зв’язку і займатимуся, за можливістю, забезпеченням. Допомагав із дронами, двічі діставав “Старлінки”: оскільки на передовій зв’язку немає - техзасіб від Ілона Маска дуже допоміжний.

Зараз збираю кошти на приціли, сподіваюся, що за тиждень зможу передати. На жаль, у забезпеченні лінійних частин (якщо це не спецназ або ССО) деякі позиції “провисають”, бо на приціли вони самі гроші збирають. Багато що з амуніції треба докупляти, шоломи та бронежилети доброї якості теж не завжди є - після двох місяців псуються, хлопці і так багато своїх грошей витрачають на свою ж амуніцію. Я допомагаю їм, маю гарних знайомих в Штатах, які купують все з дисконтом і допомагають у свою чергу мені . 

- Чи були у вас сумніви, що ми відстоїмо Київ?

 - Ні. Я їхав 26 лютого в Київ разом з цивільними друзями, хтось з них в керівництві ЦВК працював, інші - також адвокати, хотіли захищати серце країни. І ми знали, що Київ буде битися - про це говорив і характер міста, і голосування киян, і досвід двох Майданів. Та й не лише кияни, зі мною їхали львів’яни, в нашому добробаті були хлопці з Сумщини, з багатьох регіонів. Я мав переконання, що ворог Київ не візьме. Коли я в’їхав у Київ і побачив черги людей, готових брати зброю до рук, у мене не могло виникнути песимістичного настрою. 

Та й з військової точки зору: у росіян не було достатньо людей, щоб оточити та взяти Київ. Для правильної облоги міста потрібно два кільця, внутрішнє, яке повернуте на місто, яке захоплюється, і зовнішнє, яке має відбивати атаки тих, хто намагається прорвати оточення. Київ - три з половиною мільйони людей – агломерація, необхідна величезна кількість війська, щоб закрити оточення. Якщо кільця нема, то по цих напрямках може заходити і військо, і боєкомплект. 

- Служба та вишкіл відбувалися у вас паралельно?

- Так. З часом ми зрозуміли, наскільки добре, що ми потрапили до “Свободи”. Там були люди з досвідом. В перші дні війни багато що відбувалося хаотично. Хаотично роздавали зброю з вантажівок, а потім довго повертали. У “Свободі” був дуже відповідальний підхід. Оскільки я цивільна людина, то мені спорядження з патронами видавали після того, як я пройшов кілька занять, зрозумів, як все працює. Я вже вмів збирати – розбирати автомат, і взяв зброю до рук після серйозного інструктажу. У нас на Оболоні було велике приміщення, гараж. І якщо ти не на посту, не відпочиваєш, то проводилися заняття по стрілецькій зброї, по тому, як евакуювати поранених, як стріляти з гранатомета.  Пізніше були навчання з тактики бою в місті, робота в групах, “Госпітальєри” розказували про тактичну медицину. Були навіть викладачі-сапери, тож після служби в “Свободі” ми ставали повноцінною одиницею піхоти. 

ПРОБЛЕМ З КВОТАМИ НЕ ІСНУЄ. ВСІ КАНАЛИ ПЕРЕЙШЛИ СТОВІДСОТКОВО НА УКРАЇНСЬКУ

- Як змінилася українська журналістика під час війни?

- Якщо про ринок та надходження, то він практично відсутній. Але я бачу, що реклама потроху повертається в ефір. Втім, створена Рада відновлення України, нею вже проводилася оцінка ушкоджень, планування, скільки років і в яких сферах потрібно на відновлення. Там була частина, яка стосувалася медіа. І ми серед наших ліцензіатів проводили опитування, у тому числі в регіонах, скільки і чого їм потрібно буде, щоб повернутися до роботи.

На жаль, багато мовників подають заяви на анулювання ліцензії через те, що просто неспроможні здійснювати мовлення. Хоча, зважаючи на обставини, Нацрада ставиться лояльно, коли відбувається якесь відхилення від програми концепції. Багато мовників просто включили ретрансляцію Національного марафону, і ми вдячні, що вони бодай так забезпечують технічну можливість такої ретрансляції.  Тому що це теж певні ресурси.

Як змінилася журналістика... Моє враження суб’єктивне. Але журналістика віддзеркалює суспільну тенденцію абсолютного єднання. Єднання відбулося на всіх рівнях, у всіх питаннях, у зовсім іншому масштабі, ніж це було під час революцій та майданів. Українське суспільство воює і журналістика – частина воюючого суспільства. Журналісти стали більш жорсткими. Ми любили слово “стандарти”. Але стандарти - це поняття рафінованого, спокійного, мирного суспільства. Тому, так, журналістика змінилася. І навіть було декілька заяв Комісії з журналістської етики, що ми не повинні скочуватися у зовсім агресивну риторику, уникати мови ворожнечі та закликів до жорстокості.  Але в цілому такі зміни в нашій журналістиці я вважаю нормальними. 

 - Закон про медіа прийнятий у першому читанні. Активісти, та й мовний обмудсмен заявили про небезпеки, які він містить. Зокрема, зменшення української пісенної квоти на радіо на 10%.

 - Це не зовсім відповідає дійсності. Ви говорите про проблеми з квотами? Але зараз цієї проблеми не існує, бо після 24-го лютого всі телеканали перейшли стовідсотково на українську. Російської мови в ефірах немає, за винятком, коли беруть коментарі, когось можуть включити. Радіо взагалі практично все україномовне. А телебачення наближається до ста. Які квоти? Які 75%? У нас стовідсоткове українське мовлення ефіру. І це навіть не вимога закону. Просто медіа і журналісти – частина українського суспільства. Ворог використовує російську, як зброю, тож, вона стала токсичною. І цілком вірогідно, що після перемоги це ставлення до російської мови, як до токсичної, збережеться. Мені важко сказати, в якій перспективі українське суспільство взагалі стане більш лояльним до російської мови. Питання квот відредагувала війна та історія. Російської немає в ефірі і немає проблем.

НА ЯКОМУСЬ ЕТАПІ ЦЕ СТАЛО ПЕВНИМ ЗМАГАННЯМ, ХТО БІЛЬШЕ МЕДАЛЕЙ СОБІ ПОВІСИТЬ, ЗА ТЕ, ЩО ЩОСЬ ЗАБОРОНИЛИ

- Вам дорікають поверненням артистів-росіян на екрани через нівелювання переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, скасуванням в проєкті закону заборони пісень російських виконавців?

 - Давайте розберемося. Законопроект про медіа існує з 2019 року. І там є і  був розділ дев’ятий, який пропонує обмеження, пов’язані із збройною агресією. 

В інших інформаційних законах немає інших спеціальних норм протидії ворогу під час війни. Є декілька норм про правовий режим воєнного стану, який говорить, що військові можуть в ручному режимі закрити канал або взяти його обладнання для військових потреб. 

Але після 24 лютого наші законотворці почали креативити з пропозицією заборонити і те, і те.  І на хвилі звірств в Бучі це знаходило підтримку, і на якомусь етапі це стало певним змаганням, хто більше медалей собі повісить за те, що щось заборонили. На цій хвилі з’явилася норма про абсолютну заборону російських пісень на радіо. Але і ті, хто вписував ці норми, і представники індустрії та медіа-юристи просили дати їм хоча б тиждень часу доопрацювати цей механізм, бо він непрацюючий. Бо механізм цієї заборони прив’язаний до громадянства виконавця або учасника творчої групи, які кліп знімали.  В проєкті закону заборонялися гастролі, пісні. Якщо зупинити російського гастролера легко - побачили паспорт росіянина та завернули, то з піснями має бути тонший механізм. Українське радіо, яке закуповує плейлисти та треки, взагалі не знає, у кого з виконавців яке громадянство, і не може це перевірити. Якщо умовний Вася Петров живе в Токіо, співає пісень трьома мовами, у тому числі російською, як радіостанція зможе виявити, чи він має російське громадянство? Ви вписали норми, повісите собі медаль, але зробите гірше нашим медіа через невідпрацьовану процедуру. 

Ну, як українська радіостанція вирахує навіть наших виконавців, у яких теж може бути російське громадянство? Суто теоретично? Писати запит в міграційну службу? Яким чином перевірити їхнє громадянство? Неможливо. І ми як Нацрада не можемо перевірити. Ну як ми випишемо рішення про порушення, якщо вони поставлять пісню Кіркорова? Як ми перевіримо, що Кіркоров - громадянин рф?

 - Це загальновідомо.

 - Але на підставі “загальновідомо” регулятор не може виносити рішення про порушення. Зараз багато росіян втікають та змінюють громадянство, тож, сьогоднішні росіяни завтра можуть бути громадянами Казахстану, а через півроку - громадянами Британії чи Ізраїлю. Що забороняти? Що ні? І другий момент: нам казали, що “чорний список” має вести не Мінкульт, а апарат РНБО. РНБО - це колегіальний орган при Президентові, він має допомагати Президенту в у безпекових питаннях. Вони хочуть, щоб РНБО вела “чорні списки” і запроваджувала обмеження. Ми за те, щоб забороняти та боротися, але це має працювати. Як ми змусимо апарат РНБО працювати з “чорним списком”? Люди, які вголос кричать, що ми розміновуємо культурний кордон, потім неофіційно кажуть, що давайте збиратися та опрацьовувати пропоновані механізми. А я кажу: припиняйте хайпувати, у нашій робочій групі немає жодного симпатика окупанта. А коли ви мені дорікаєте, що я розміновую культурний кордон і повертаю росію в ефір телебачення та радіо, то мені це просто образливо. І на цій хвилі хайпу мені довелося відповідати на питання побратимів, бо в “Свободі” воюють актори, які прочитали ці всі заяви і пишуть: “Бур, це що таке?”. Я кажу: “Давай поп’ємо чай, я розкажу”. Все російське стало токсичним. Я не уявляю, що хтось би міг притягти якусь книгу чи фільм в ефір.

- Я читаю зараз російські пабліки, в яких знову виринув начебто “журналіст”, а по факту, пропагандист та зрадник Стрємоусов. І знову постає питання єдиної прескарти, яка б могла маркувати журналіста…

 - Стрємоусов - мій біль, бо він, як і я з Херсонщини. Але Стрємоусов - недопрацювання наших правоохоронних органів.

Те, що його діяльність -  повноцінна зрада, в Херсоні чітко знали з 2016 року, що він мало не на ставці ФСБ. Жодна справа проти нього не завершилася успіхом. 

І це не єдиний приклад зловживання. Я маю двадцять років досвіду роботи на виборчих кампаніях. Це один із яскравих проявів зловживання статусом журналістів. Боксерам та качкам роздають масово посвідчення неіснуючих медіа, щоб вони здійснювали тиск на членів виборчих комісій. І найбільший безлад тут в друкованій пресі. У нас тривають гарячі дискусії із Томіленком ( голова НСЖУ - ред), який каже, що нас не треба регулювати, залиште нас в спокої. Я кажу: “А чому всіх треба регулювати, а пресу не треба?”. 

У преси ніколи не було реального регулятора, Мін'юст просто видає їм свідоцтво і забуває. Ніхто ніколи не перевіряв, чи виходить ця газета. Десь, 40 тисяч свідоцтв є в Реєстрі друкованих видань, виходить 3 тисячі, а решта - це документи, ніким не скасовані, які формально є діючими, і в будь-який момент можна підняти це свідоцтво і видати 200 посвідчень кореспондентам умовної газети “Маяк” з Херсонської області.

Єдина прескарта - велика проблема. І законопроєкт про медіа цієї проблеми не торкається. Це слід вирішувати в широкій дискусії і тут найбільше питань до самих журналістів. Бо прескарта, це, насамперед, саморегулювання. Проєкт про медіа пропонує співрегулювання, але воно стосується регулювання контенту, щоб напрацювати критерії, кодекси мовлення, коли йдеться і про мову ворожнечі, шкідливий контент. 

Тож, питання доступу до професії і притягнення до якоїсь відповідальності за порушення етичних стандартів має вирішувати виключно журналістський цех. 

Держава не має права в це втручатися, бо постають ризики цензури, ручного керування. Не повинно бути ситуації, коли держава вирішує, яка особа є журналістом, а яка не є. Але саморегулювання сьогодні - на рівні плінтуса і держава від цього потерпає. У нас виникають епізоди,  коли є атаки на медіа чи журналістів і на якийсь час журналісти збираються, об’єднуються, стають потужною силою.  Загроза зникає і всі знову розсипаються. А питання єдиної прескарти напряму пов’язане із появою сильних та авторитетних інститутів саморегулювання журналістів. І тут я бачу серйозний виклик. 

Якщо журналісти не зберуться докупи і не почнуть вирішувати ці питання, то рано чи пізно це доведеться вирішувати державі. Державі доведеться, бо це питання, яке, як бачимо, має безпосереднє відношення до її безпеки. Якщо нічого не робитиметься, то вона прийде  з якоюсь схемою чи моделлю. І тоді вже доведеться опонувати.

Пам’ятаєте законопроект Бородянського? 

- Його заклювали на старті, а потім довелося боротися із дезінформацією рішенням РНБО.  

- Це був перший підхід держави до питання інформбезпеки…

І буде другий підхід. І там, вже з врахуванням першого підходу, держава врегулює сама - з точки зору своїх інтересів, без точного розуміння, а відтак, і врахування інтересу журналістів.

 - Організуйтеся або програєте?

Звісно, влада залучить журналістів, але, погодьтеся, важливо, від кого йде ініціатива. Від кого ініціатива - той дає бачення.       

А зараз, якщо ми поставимо це в порядок денний, то почнуться запитання: “А хто буде видавати?”, “А чому вони?”, “Чому не ми?”... Зберіться та вирішуйте. Коли створювалася Комісія з журналістської етики, було проведено великий з’їзд, з потужним представництвом. Знаєте, як в армії: є задачі - треба виконувати. Фейкові посвідчення - це ж, у тому числі, питання поваги до журналістів. 

У нас зараз зникло розділення цеху на “патріотів” та “медведчуківських”, бо закриті його канали. Але останні можуть повернутися, бо рф як тільки оговтається, буде знову платити медіа, навіть, якщо сама буде сидіти в гною.

Те, про що ви заговорили, це питання і оновлення законодавства, і можливості держави швидко реагувати на такі канали. Всі знають, що “112 канал” та “Ньюзван”, ЗІК - ворожі агенти, що промивають мізки. Нацрада в 2016 році почала виносити рішення, виписувати штрафи, які оскаржувалися в судах. В 2017 році Нацрада звернулася до суду за анулюванням ліцензії, а судові процеси тривають досі. А сьогодні лунає критика, коли йдеться про підсилення регулятора. Ви не хочете підсилення регулятора? Не хочете оновлення законодавства? То після перемоги знову з’являться квазі-канали росіян, бо їм два мільярди доларів не шкода, щоб купити ліцензію.   

 - Чи збільшенням повноважень Нацради ми не цементуємо провладний голос? Де гарантія, що після війни ми повернемося до більш “демократичного” балансу?

 - Я згоден. Я брав участь у дискусіях з критиками, які звинувачують нас в реваншизмі. Я їх запитував: а ви дійсно вважаєте, що після перемоги, після того, як кожна родина постраждала (багато хто ховав знайомих, рідних), якійсь державний орган, у тому числі Нацрада, зможе виносити несправедливі рішення, зловживаючи статусом і переслідуючи свої цілі? Мій найбільший актив – репутація. Я не проголосую за нечесне рішення, швидше, напишу заяву і піду. Я не готовий спалювати своє ім’я заради політичної кон'юнктури. Та й інші члени  Нацради  будуть думати й про фізичну безпеку, а не лише по репутацію. Не буде суспільство терпіти “бєспрєдєлу”. Якщо раніше палили шини та влаштовували мітинги біля держорганів, то після перемоги за нечесних ситуацій будуть палити автівки.

Складно уявити будь-які органи, які чинять всупереч закону та справедливості. Інша справа, що заполітизований механізм Нацради - це вимога Конституції. І виправити це можна, тільки змінивши Конституцію. Згідно з Конституцією, половина складу нашого органу призначає Верховна Рада, половину – Президент. Хоча ми намагаємося прописати відкритий публічний процес цього призначення. У цій частині ми можемо мінімізувати вплив та вдосконалити процедуру. Але суб’єкти  визначені нормами Основного закону. 

- Сьогодні деякі органи державної влади не дають відповіді на запити журналістів, кажучи, що, мовляв, війна. Як цьому протистояти?

Я колись очолював організацію “Платформа прав людини”. У них є статистика зловживань влади, коли відповіді на запити журналістів відстрочуються. Влада, розпорядники інформації зловживають воєнним станом. Коли є об'єктивні причини для ненадання відповіді - обстріли, евакуація, це одна ситуація. У Києві спокійно. Тому використовувати ситуацію,  коли немає загрози,  - незаконно. Можна робити  оскарження, можна писати керівнику відомства, звертатися до Омбудсмена. Платформа прав людини вже ініціювала декілька судових справ з цього приводу. 

- Як війна змінить журналістику?

- Війна, як не парадоксально, стане імпульсом для очищення. Створить умови для зростання медіа в частині регулювання, і в частині прескарт. Після перемоги країна та медіа будуть рухатися в бік реформ, оновлення і ми вийдемо з війни зрілим, сильним та спроможним суспільством. Журналістика проходитиме ці зміни. Після  війни квазіжурналісти, квазімедіа, які мімікрують під статус ЗМІ, відпадуть. І журналісти стануть “четвертою владою”. Якщо брати цехові питання, то війна підштовхнула технічний розвиток, і цей процес незворотній, після війни велика частина інформполя буде в інтернеті, медіа будуть розвиватися за допомоги соцмереж, ютубканалів, вебсайтів та інших онлайн-платформ. Пресі потрібна буде підтримка. ТБ та радіо після війни будуть…. Але залишиться ядро. Багато з моїх колег каже, що до війни ринок був перегрітий.  Були чи не цілі феєрверки різних шоу, дорогі студії, всі змагалися за глядача, пропонуючи неймовірно дорогі продукти. У багатьох країнах телебачення - це бізнес, у нас - бізнес для політика, під політичні впливи. Всі медіа були хронічно збитковими, але змагалися задля політичного впливу. А після війни, думаю, виникне ринок. Ті, хто виживе й залишиться, будуватимуть роботу на бізнес-моделі, а не на милості інвестора. Будуть боротися через якість продукту, а не вартісними феєрверками, які заганяють в мінус. Війна змусить перебудуватися так, щоб виходити хоч в нуль, існувати та не залежати від власника.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Геннадій Мінченко