«Розвод» міжнародного рівня: майстер-клас від Катрини II і Потьомкіна

За цим договором, Російська імперія одержувала безперешкодний вихід до Чорного моря, а Кримське Ханство ставало незалежним від Османської імперії. Останнє положення було фікцією і записувалося Російською імперією до тексту договору з метою того, щоб використати зазначені території для розширення власних кордонів. Поширеною як у вітчизняній, так і у російській історіографії є думка про те, що Карасубазарський договір 1772 р. став лише основою для Кючук-Кайнарджийського договору 1774 р., який остаточно закріпив незалежність Кримського ханства від Османської імперії. Однак з аналізу положень цього договору випливає, що йшлося про незалежний статус татарських народів, але аж ніяк не про зміну державно-правового статусу Кримського ханства. Тому статус Кримського ханства за цим договором видається спірним.

Істотно, що зовнішньополітичний вектор Російської імперії другої половини 1770-х рр. свідчив про пряме порушення владою цієї держави умов Кючук-Кайнарджийського договору 1774 р. За таких умов Османська імперія почала застосовувати як військову силу для протидії Російській імперії, так і проводити роз’яснювальну роботу серед кримських органів влади та управління з метою схилити їх на свій бік. Тому Російська імперія змушена була запропонувати Османській імперії додаткові договірні гарантії відсутності власних претензій на Кримське Ханство. Після укладення Кючук-Кайнарджийського договору 1774 р. Російська імперія почала вести активну роботу з населенням Кримського Ханства.

Експансіоністські прагнення російського самодержавства невпинно зростали, спонукаючи імператора вдаватися до більш дієвих механізмів розширення своїх територіальних володінь. За Катерини ІІ поширеною стала практика вирішення територіальних питань воєнним шляхом. Наслідками цих воєн було укладення між Російською та Османською імперіями низки договорів, за якими визначався, серед іншого, і статус окремих Балканських країн. Одним із перших якраз став Кючук-Кайнарджийський договір 1774 р., підписаний після першої російсько-турецької війни 1767–1774 рр. Зокрема, згідно з артикулом 24 названого договору Російська імперія протягом трьох місяців після його підписання зобов’язувалася вивести свої війська з болгарських територій на правобережжі Дунаю, Валахії та Бессарабії. Іще за два місяці потому звільненню росіянами підлягала Молдавія. Це були території, на яких проживало «єдиновірне християнське населення», котре, як і в попередні часи, Росія неодмінно проголошувала під своїм захистом. Після звільнення всі вказані території мала зайняти турецька армія.

Оцінюючи зміст зазначеного договірного положення, слід брати до уваги, зокрема, артикул 11, за яким одним із найважливіших принципів побудови відносин між імперіями визначалося забезпечення вільного і безперешкодного плавання купецьких кораблів, а окрема увага приділялася встановленню правил судноплавства по Дунаю. Це, власне, і була та стратегічна мета, задля якої було тимчасово принесено в жертву «духовні скрепи» так скрупульозно створюваної російськими чиновниками концепції «православного братства». Розмитість формулювань положень договору щодо захисту Російською імперією православної релігії та турецьких підданих-християн створювали сприятливі умови для висунення російськими дипломатами нових вимог Порті щодо послаблення політичного контролю над балканськими народами з тим, щоб у подальшому поширити там свій вплив. Через таке формулювання Російська імперія, пішовши на територіальні поступки для перманентної економічної вигоди, також залишала за собою можливість повернення контролю над пожертвуваними територіями. Установивши контроль над Молдавією та Валахією за цим договором, російське самодержавство по суті створило прецедент, який сформував основу його подальшої політики на Балканах. Якщо на зорі експансіоністської політики росіяни старанно приховували свої прагматичні інтереси під культурними і релігійними мотивами, то тепер, хоч мотиви «захисту християн» і звучали, однак економічні інтереси вже звучали цілком відкрито, окреслюючи справжні напрями агресивної геополітичної стратегії самодержавного уряду.

ШНОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ МИРУ 1774 Р. МАЛА БИ ДІСТАТИСЯ КАТЕРИНІ ІІ І ПОТЬОМКІНУ. РОСІЯНИ, ЧОМУ Ж ВИ МОВЧИТЕ ПРО «ІСТОРИЧНУ СПРАВЕДЛИВІСТЬ»???

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства