Укрінформ продовжує цикл розмов із відомими українськими психологами та психотерапевтами на тему збереження психологічного здоров’я особистості у воєнний період.
Сьогодні ми зустрілися з українською сімейною та дитячою психологинею, письменницею, авторкою освітніх проєктів для батьків, учителів, медиків, психологів Світланою Ройз.
НАМ ВАЖЛИВО ПІКЛУВАТИСЯ ПРО СЕБЕ, ЩОБ ВИСТАЧИЛО СИЛ НА ЕМПАТІЮ ТА ЧУТЛИВІСТЬ ДО СТАНУ ДИТИНИ
- Пані Світлано, зараз ми всі проходимо важкі психологічні випробовування, і якщо дорослі, маючи досвід, бодай якесь розуміння ситуації та життєву загартованість, здатні їх мужньо долати, то наші дітки більш крихкі і ніжні створіння. Як вберегти чи трохи убезпечити їх від цього травматичного досвіду?
- Мені б хотілося почати з хороших новин. Є дослідження – що діти, які переживали складний досвід, але поруч із ними були надійні дорослі і зберігалась близькість, демонстрували ознаки більшої життєстійкості, ніж діти, які були в комфортних умовах чи були без батьків. Ми всі переживаємо досвід інтенсивного тривалого стресу, але точно не для всіх він виявиться досвідом травматичним. Діти – набагато сильніші та адаптивніші, ніж нам здається. І я сама намагаюся і прошу всіх дорослих намагатися бачити в дітях не тільки ніжність, а й їх силу. І ми створюємо умови, за яких сила не стане «крихкою».
Ключове для нас – збереження близькості, уважність до зміни в наших станах (і дітей, і дорослих). Фаза війни, яку ми зараз переживаємо, – фаза виснаження, розчарування, а у цих станах ми дуже вразливі. Саме в ній нам, дорослим, особливо важливо піклуватися про себе, щоб вистачило сил на емпатію та чутливість до стану дитини. І щоб ми у наступній фазі – «фазі стабілізації» – починали процес відновлення.
Нам важливо дозволити собі звертатися за допомогою (і до друзів, і до спеціалістів). Робити те, що може бути передбачуваним – проявленим для дитини (передбачуваність дає відчуття контролю та повертає стан безпеки), це будь-яка рутина, будь-які традиції, ритуали, звички. Навіть школу та домашні завдання зараз можна сприймати як терапію, бо вони нормалізують ритм життя. І вони дають можливість контакту з однолітками.
Для стабілізації нам потрібно те, що нагадує про минуле. Буквально – нам потрібно те, що було в минулому – відбувається зараз і буде в майбутньому. І зимові свята – це теж зараз психотерапія.
Звичайно, на нас чекає процес відновлення, напевно, він буде довгим. Я дуже сподіваюсь, що ми «йдемо у посттравматичне зростання», але для цього потрібні умови.
- На що потрібно обов’язково звертати увагу? Які емоційні прояви дитини ще є нормою, а з якими – звертатися до фахівця?
- Зараз є нормальним страх темряви, чіпляння за батьків, страх їх відпустити чи дистанціювання – краще, щоб психологи допомогли знайти саме для вашої дитини методи трансформації. Головне: пам’ятати, що за це не можна соромити та очікувати, що дитина «візьме себе в руки» чи переросте.
- Ви можете згрупувати ознаки, за наявності яких важливо проконсультуватися зі спеціалістом?
- Так. Це - порушення сну, нічні кошмари, постійне повторення одного й того самого сюжету в грі (негативного, лякаючого, травматичного), дратівливість, реакції загальмовані чи гіперзбуджені, регрес (повернення до поведінки, проявів дитини більш молодшого віку);
- зміни в харчовій поведінці – відмова від їжі чи переїдання, часті скарги на різноманітний біль, загострення хронічних хвороб;
- часті істерики, напади агресії, тривожність, гіперчутливість до звуків, збудженість чи заціпеніння;
- зміни в самооцінки, невпевненість, почуття провини, аутоагресія;
- порушення в концентрації уваги, процесах запам'ятовування, розлади мовлення.
Це не ознаки хвороби – це ознаки того, що дитині важлива підтримка.
ЗАРАЗ У ДОРОСЛИХ ТА ДІТЕЙ Є РИЗИК ВТОРИННОЇ ТРАВМАТИЗАЦІЇ ВІД НОВИН
- Як з дітьми говорити про війну? Багато що вони, на жаль, самі бачать (інколи ще й чують) в дійсності та в новинах, а потім у них виникають додаткові питання, на які батькам треба відповідати….
- У будь-яких випадках ми говоримо правду. Ми ж пам’ятаємо, що дитина орієнтується не стільки на наші слова, скільки на наш стан, на наші невербальні сигнали. Те, що ми розповімо дитині, те, що ми прояснимо, – стане її реальністю, її наративом. Є техніка безпеки: у будь-якому випадку ми не дивимося з дитиною новини, встановлюємо обмеження «батьківський контроль» на ґаджети, контролюємо, як і що ми говоримо, коли дитина поруч. Бо зараз у дорослих та дітей є ризик вторинної травматизації від новин.
Ми говоримо коротко, добираючи слова, в залежності від віку. Дивимося на реакцію дитини. Можливо, питаємо, що б тобі важливо було знати? Розповідаємо: - Зараз йде війна. росія напала на Україну. Ця війна йде вже 8 років. Але останні 9 місяців ми всі її відчуваємо. Нас захищає ЗСУ і майже весь світ нас підтримує (можна перерахувати країни – ця інформація додає відчуття сили). З кожним днем нам приходить дедалі більше допомоги. Наші ЗСУ сьогодні змогли розбити стільки танків, стільки літаків (краще не вказувати на загиблих людей). Не розповідаємо подробиць. Відповідаємо на питання. У розмові робимо акцент на тому, що саме наша родина робить для Перемоги, що ми робимо, щоб бути хоч у відносній безпеці.
Пам’ятаємо: чим більше тривоги – тим більшою є потреба в інформації.
Кожну розмову супроводжуємо фразами про те, як саме наша дитина проявляє свою силу і завершуємо розмовою про надію, про нашу віру в Перемогу. І пропозицією дій. Будь-яка дія, можливість хоч на щось вплинути буде внеском у стресостійкість і відкриватиме шлях саме до зростання. Говорити, як дитина проявляє силу: "Я бачу, як тобі буває страшно" чи: "Я бачу, як ти сумуєш… - але ти тримаєшся як справжній супергорой – супергероїня. Ти так швидко\красиво\сильно це робив. А пам’ятаєш, як ти допомагав \ допомагала?"
А пам’ятаєш, як ти допомагав \ допомагала? А що ми будемо робити після Перемоги? А хочеш зробити листівку, записати привітання, намалювати малюнок, вигадати вірш чи записати пісню, зробити іграшку чи смаколик на аукціон, помолитися (будь-яка дія, яка цікава і по силах дитині).
На загальноукраїнському дитячому телеканалі «ПЛЮСПЛЮС» ми робили серію мультфільмів «Добро завжди перемагає» - можна разом із дитиною переглянути.
Зараз вийшли книжки Тетяни Стус «Таємні історії маленьких і великих перемог» (це збірка терапевтичних казок), «Залізницею додому», авторка Мар’яна Савка – вона буде помічною особливо для дітей, які були змушені переїжджати в інші місця.
Важливо пам’ятати-наголошувати: ніхто з нас не винен у тому, що сталося. Винні – росіяни. Діти часто відчувають провину, навіть більше, ніж дорослі. Часто вони питають: "А це сталося, тому що я погано поводилася".
Нам важливо бути дуже обережними з почуттям провини – хоча б не підсилювати її (словами – «ми заради тебе…»).
- Що стосується тих, хто виїхав – чи автоматично убезпечується психіка дитини, коли вона вже опинилася в безпечному місці, чи все ж треба уважно спостерігати на нею?
- У процесу відновлення є своя динаміка. Відновлення починається тоді, коли ми знаходимося в безпеці. Спочатку дитина має повернутися до функціонального стану – того, що був до стресу (наприклад, дитина стала під час війни проявляти себе як дитина більш старшого віку). Вона може спочатку повернутися до проявів більш раннього віку, а потім поступово стабілізуватись. Нам важливо пам’ятати, що процеси адаптації, навіть до нового безпечного середовища, є ресурсозатратними і дитині важлива підтримка. Коли ми відчуватимемо безпеку, можливий «відкат» - прояв кризи: це можуть бути і прояви істерик, і напади агресії, можуть бути, на жаль і соматичні прояви (загострення хвороб). Ідеально – щоб у родини був супровід терапевта та психолога.
Я зараз часто думаю про те, що нам важливо готувати себе і до виходу з «режиму війни». Ми знаходимося в постійних адреналінових стрибках. У нас вже звичка до швидких реакцій. До мобілізації. Окремою роботою буде звикнути до відчуття безпеки. І навіть в безпеці – ми не можемо спрогнозувати, що може стати тригером для емоційних реакцій дітей та дорослих.
НОРМАЛЬНО БОЯТИСЯ У НЕНОРМАЛЬНИХ ЗАГРОЗЛИВИХ ОБСТАВИНАХ
- Коли мамі самій страшно, чи можна про це казати дитині? Як не налякати цим ще більше?
- Ми живі люди. Найгірше і наймарніше, що можна робити – казати комусь: "Не бійся, «узбагойся»". Це не працює, і, навпаки, підсилює почуття провини, яким ми й так переповнені. Нормально боятися у ненормальних загрозливих обставинах.
Що мені особисто допомагає (бо я ж не лише «тижпсихолог», я «тижмама», і «тижукраїнка», яка живе під обстрілами і також виснажується і боїться):
1. Коли стає страшно, я намагаюся відновити відчуття тілесної опори (як стійко стоять стопи, як я сиджу, як тіло торкається поверхні стільця чи опори стіни).
2. Я стискаю в руках щось, що для мене є символом стійкості – брелок (у мене є маленька фігурка ангела, просто руку в кулак), чи спираюся рукою на стійку опору.
3. Кладу руку на живіт чи на грудну клітку, розтираю плечі – щоб увійти в контакт із тілом та відновити відчуття кордонів тіла.
4. Нам важливі виписані телефони тих, до кого ми можемо звернутися за допомогою, виписані дії, які нам потрібно зробити (під час стресу префронтальна кора не активна, ми можемо забувати те, що нам здається, точно пам’ятаємо).
5. Дихальні вправи – в яких видих більш повільний, ніж вдих.
6. П’ю воду маленькими ковтками.
Якщо мені страшно – я можу сказати: "Зараз мені тривожно", бо боятися нормально, але я знаю, що робити. Давай разом зі мною зробимо... І так ми показуємо дитині – що нормально відчувати різні емоції, але ми завжди можемо діяти.
Ще важливо пам’ятати: у травматичних ситуаціях нам важливо залишати за дитиною (і за собою) можливість будь-яких дій. Ми не кажемо слів: "Бідненький, за що ж це тобі (нам)". У нас є установка: не "За що це нам?", а "Що ми можемо робити".
- Якщо батько чи мати захищає країну, як близьким, які поряд із дитиною, налаштовувати її, що все добре, щоб дитя не нервувало?
- А давайте поглибимо питання. Перше, нам потрібно пояснити дитині, чому батько-мати не з нею. І пам’ятайте: зробити все, щоб не було почуття провини і того, що мене покинули, бо я поганий.
Друге. Нормалізувати – вивести на поверхню емоції. Можливо, своїми питаннями чи словами про свої емоції «я так сумую за батьком – матір’ю», «знаєш, я іноді злюсь, що він-вона не з нами… але я знаю, як він\вона нас любить і якби міг-могла, був би кожну секунду поруч».
Ми намагаємося створити простір для контакту, важливо продумати, як підтримувати близькість. Зрозуміло, що регулярних виходів на зв’язок бути не може. Це можуть бути записані відео чи аудіоказки.
І пропонуємо дію – пам’ятайте, ми завжди закінчуємо дією. Що це може бути – від молитви до будь-чого, що запропонує сама дитина. Важливі наші слова і наша особиста надія – вона заряджатиме дитину.
ДІТЯМ ВАЖЛИВО РОЗПОВІДАТИ ПРО СМЕРТЬ ПРАВДУ – УНИКАЮЧИ МЕТАФОР
- Коли дитина починає ставити «страшні» питання: чи побачу я ще колись бабусю, друзів, кота? Взагалі, тема смерті зараз дуже увійшла в життя наших дітей…
- З одного боку, є вікові особливості питань про смерть (це вік близько 4 і 6 років). І для того, щоб допомогти батькам і дітям поговорити на цю тему, я і писала книгу «Таємниця життя та смерті». А зараз, звичайно, війна наближує цю тему. Ми обов’язково відповідаємо на питання, щиро кажемо, що робимо все можливе, щоб бути з ними, турбуємося про свою і їх безпеку.
Знаєте, нашій донці я кажу: «Я вірю в твою Долю і вірю в Життя, і я зроблю все можливе, щоб бути з тобою стільки, скільки тобі буде потрібно. Але ти точно маєш знати, що поруч із тобою є близькі і ти завжди можеш спиратися на старшого брата, на бабусю-дідуся, дядю – тьотю». Вона знає, що її телефон є у моєї близької подруги, і у неї є телефон подруги - це дає відчуття більшої безпеки.
- Якщо сталося непоправне і рідна людина дитини загинула? Як сказати про це?
- Дітям важливо розповідати про смерть правду – уникаючи метафор. Важливо казати – людина померла, людина загинула, ми, на жаль, не зможемо з нею побачитися. Ми не кажемо – людина заснула чи полетіла на небо.
Дітям, як і дорослим важливо дати можливість попрощатися, якщо це близька людина – не обов’язково бути на похороні. Це прощання може бути дома, при свічках, при спогадах. Образ людини, що померла, важливо формувати не ідеальним, ми можемо розповідати і смішні, і сумні – різні історії.
Якщо родина переживає скорботу – важливо пам’ятати, що для дитини нормально бути то сумною, то засмученою, то повертатися до своїх ігор і радості. Ми маємо бути уважними, коли немає динаміки в стані, коли дитина застрягла в одному зі станів. Важливо відповідати на її питання, давати право на пам’ять, на різні емоції. І ми скеровуємо її, як завжди – в дії – що б ти хотіла\хотів зробити в пам’ять про цю людину?
Коли родина проходить такий складний досвід – скорботи – на емоції, на підтримку контакту у дорослих може не вистачати сил. І нам важливо пам’ятати, що в цей час, з одного боку, людина потребує контактів, але сил на них може не вистачати. Можливо, варто звертатися до друзів, хресних, які б могли підтримувати зв’язок із дитиною.
На жаль, ми не можемо гарантувати дитині те, що ми завжди-завжди будемо з нею, але ми можемо встигнути наповнити її собою.
І знаєте, це дуже важлива тема – я часто про це думаю. Ми не знаємо, яке наше слово, який наш погляд може бути останнім. Тому при кожному прощанні я дивлюсь, торкаюсь і кажу такі слова, щоб вони запам’яталися любов’ю та силою. Я буквально кажу доньці: «Подивись мені в очі – ти бачиш, що в них зараз? Ти бачиш, як ти відображаєшся в них?».
- Чи є якісь поради щодо поводження близьких з дитиною, якщо їхня родина перебуває при скорботі?
- Говорити правду, відповідати на запитання, раз у раз, говорити про те, що ви теж дуже скучили. Обов’язково наголошувати, що в тому, що стається, немає провини дитини чи когось, окрім ворогів. Пам’ятати, що дитині властиво перемикатися на ігри та радість, а потім повертатися до скорботи. Разом із дитиною думати про те, що ви зробите в пам’ять про людину, яка померла, чи місце, якого вже немає. Пам’ятати, що дитину може «затоплювати» різними емоціями, пояснювати їй стан. Якщо є сили, разом згадувати різні історії, в тому числі і веселі, пов’язані з Людиною та Домом. Зробити свічник, посадити квіти, дерево, зробити вечерю пам’яті, концерт, змайструвати годівничку – в пам’ять.
ДИТИНА МАЄ ЗНАТИ: ЗЛИТИСЯ НОРМАЛЬНО, ЗАВДАВАТИ ШКОДИ СОБІ ТА ІНШИМ – НІ
- Коли емоції дитини сильні, надмірні – їх треба заспокоювати чи варто дозволяти їм вихід?
- Нам потрібні обидва ці процеси. Ми знаємо, що всі емоції важливі і нормальні, що, особливо зараз, всім емоціям потрібна нормалізація. Прийняття. Це стосується не тільки дітей, а й нам самим потрібна самопідтримка – у ставленні до себе: я нормальний\нормальна.
Зараз нормально тривожитися, нормально злитися, нормально втомлюватися. Після кожного стресу (наприклад обстрілу), коли ми мобілізуємося, щоб швидко робити конструктивні дії: у нас може бути відкат – в сльозах, тремтінні, відчутті дезорганізації, у гальмуванні. Ми нормальні в ненормальних умовах, і ми молодці, бо ми точно справляємося. І точно витримуємо. І для дітей – всі емоції зараз можливі.
Але ми завжди можемо обирати, як ми емоції проявляємо, який у нас є алгоритм стабілізації: безпека – нормалізація – близькість – запропонована дія.
Коли у дитини будь-які екстремальні прояви емоцій, перше: ми знаходимося поруч, так, щоб вона нас бачила. Без дозволу не торкаємося, але питаємо – можна тебе взяти на руки, можна тебе торкнутись, ми разом. Я з тобою.
Друге - ми кажемо: "Зараз дійсно страшно. Ти сердишся?" Я би теж сердилася чи хвилювалася. Третє: "А нумо ми з тобою зробимо…". Дитина має знати: злитися нормально, завдавати шкоди собі та іншим - ні.
І у нас мають бути заготовлені ігри, дії, в яких дитина могла би проявити напругу, що накопичилася (наприклад, бої подушками).
ЗАРАЗ ШКОЛА НЕ СТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАСВОЄННЯ НОВОГО, СКІЛЬКИ ДЛЯ СТАБІЛІЗАЦІЇ
- І попри цей стрес, страх і емоції наші діти героїчно навчаються. Це складно через перебої зі світлом та зв’язком, а також через зниження концентрації та уваги на фоні обставин. Чи можна покращити процес навчання та засвоєння нового матеріалу?
- Якщо вести мову про школу – то зараз школа не стільки для засвоєння нового, скільки для стабілізації. Для повернення до рутини, розпорядку дня, для відновлення контактів. Для відчуття пов’язаності з тим, що було в довоєнні часи.
Нам важливо знизити свої очікування від результатів навчання. Ми знаємо, що коли страшно, коли ми живемо у довготривалому стресі, когнітивні здібності пригнічується. Префронтальна кора не здатна підтримувати активність (саме вона, до речі, відповідає і за контроль емоцій), гіпокампи (частини мозку, що відповідають за довгострокову пам’ять) теж не в змозі витримувати навантаження – не вистачає дофаміну, а він пов’язаний з концентрацією уваги.
Діти (і дорослі), що пережили досвід травматизації, часто на деякий час, поки не стабілізуються, «забувають» правила орфографії (на наслідки ковіду у багатьох наклався стрес, можливо, ігри із словами, кросворди, картки будуть допоміжні).
Можуть бути складнощі з предметами та знаннями, пов’язаними з просторовою орієнтацією (це одночасно і геометрія, тригонометрія і те, що пов’язане з прийменниками над, за, під, через). Нам потрібні будь-які активності, де б дитина могла створювати 3-д моделі – Лего, пластилін, орігамі, ліпка, спорт, гра на музичних інструментах.
Травматичний досвід ускладнює сприйняття абстрактних понять – саме зараз потрібна наочність, прикладні, практичні, конкретні, зрозумілі знання та дії.
Навички читання. У кожного з нас (дорослих та дітей) була своя адаптація до стресу – хтось почав вчитися і більше читати, а хтось досі не може сконцентруватися. Навички читання у дітей можуть погіршитися. Нам важливо пам’ятати, що це тимчасово. Все відновиться.
Довгострокова пам’ять. Процеси запам’ятовування інформації можуть бути ускладнені. Коли ми переживаємо стрес, робота гіпокампу, що відповідає у тому числі і за довгострокову пам’ять, пригнічується. Починаємо з маленьких об’ємів інформації, закріплюємо все у діях, у рухах – на перервах рухатися обов’язково!
Діти під час навчання можуть крутити щось в руках, гойдатися на стільці – це не відволікання, це їх спосіб «відгальмувати» зайві сигнали. Багато дітей так навпаки концентруються. Можливо, включити такі рухи-руханки до навчального процесу.
Багато дітей за цей час звикли тримати телефон у руках – це для них символ керованості, контрольованості. Потрібно подумати, що з цим робити. Може, включати додатки у телефонах в процес навчання.
Дітей може більше, ніж в інші роки, дратувати те, що не відчувається практичним. Важливо готуватися до питань - як це використовувати, можливо, давати більше проєктної роботи.
- Тобто, вчителі мають максимально застосувати власні навички з психології – це зараз вкрай необхідно.
- Ми не знаємо, що може стати тригером для емоційних реакцій – під час підготовки уроків ми маємо бути дуже обережні з підбором відео, фото та музики. Бажано знати, через який досвід пройшли родина, щоб надати підтримку, якщо вона потрібна. Будь ласка, уникайте несподіваних звуків.
Будь-який процес навчання починається з відчуття безпеки (наскільки це зараз можливо). Безпека – це наша передбачуваність, знання правил, знання території, недоторканість тілесна, повага до кордонів, зрозумілі правила, «безпечний простір»: коли дитина навіть на своєму місці може «усамітнитися» - вигадати жест, який це показує.
Можна починати урок з того, що всі стукають долонями по столах, створюють із олівців, малюють коло – свій захищений простір
Важлива близькість, єдність. Можливо, починати урок з пісні, співати разом. Можливо, створити свій девіз, ритуали привітання-прощання, робити загальні проєкти, разом допомагати ЗСУ, висаджувати рослини.
Важлива структура - правила, розклад, і підтримка: заохочення, фіксація результату.
Є кілька порад:
1. Зараз легалізована ненормативна лексика – потрібно одразу вводити правила і домовлятися, що у вашій спільноті є прийнятним.
2. Коли ми проживаємо стрес чи травматичний досвід, ми перестаємо відчувати свої потреби – нагадувати дітям, що потрібно пити, їсти, йти до туалету, рухатися.
3. Лімбічна система не може витримати напругу – червоні рамочки в презентаціях, гострі кути в рамках, які накладаються на слайди, емоційні картинки, багато інформації в слайдах – можуть викликати перевантаження неочікувані, неусвідомлені.
4. Стрес і травматизація змінюють і фрагментують наше сприйняття часу та реальності – обов’язково потрібно наголошувати на поточній даті.
5. Чим більше тривоги, тим більше інформації (пояснень, структури) потрібно розповідати – що за чим йтиме. Правила, рутина, обов’язки – зараз терапія.
6. Повторювати часто своє ім’я – помітила, що діти часто забувають нові імена (та й старі, одна із знайомих дівчат сказала – пам’ятаю, що ви СвітланаРойз, а як просто вас звуть не пам’ятаю).
7. Під час стресу ми більш «правопівкульні» - діти уважніші до сигналів сенсорних, невербальних, ніж до наших слів. Можуть перевтомлюватися від навантаження контактами, бо за час онлайну від них відвикли. Потрібно робити паузи, пити воду, коли відчуваємо напругу – робити руханки. Робити вправи на міжкульну інтеграцію.
8. Досвід дитини, що зазнала травматизації – фрагментований. Вона може не пам’ятати того, що ми точно впевнені, що пам’ятати повинна. Нам потрібен зв’язок: минуле – теперішнє – майбутнє. Якщо дитина повернулась до своєї школи, до місця, де була, потрібно разом ходити по школі, пригадувати, торкатися речей, що залишились.
9. Коли ми проживаємо складний досвід, стрес, травматизацію, змінюється самооцінка. Зараз часто діти живуть в режимі очікування невдачі. Їм потрібен досвід перемог і підтримка: маленькі знайомі завдання, завдання, в яких був би швидкий результат, святкування перемог дня.
10. Не вдаватися до практик із заплющеними очима – зараз діти і дорослі не заплющують очей, бо так вони втрачають контроль. І якщо заплющити очі, а раптом буде тривога – це може стати ретравматизацією.
Не просити дихати глибоко: глибоке дихання може провокувати більш сильні емоційні прояви. Дихаємо так, як дихається. Намагаємося акцент робити на видоху.
11. Обов’язково оговорити все, що пов’язано із сиренами, укриттями.
12. Важливе правило: ми Співчуваємо, не жаліємо. Діти переживають складний досвід, але точно впораються.
Усі ці пункти не для того, щоб бачити в дітях «бідашечок» і робити роботу за них. Ми акцентуємо увагу на їхній силі і підтримуємо у тому, в чому можемо. Вони точно впораються і ми точно впораємося.
ЧИТАННЯ З ДІТЬМИ – ЦЕ СТВОРЕННЯ ПРОСТОРУ БЛИЗЬКОСТІ
- Про навчання поговорили. Дякую за таку вичерпну відповідь. Тепер до дозвілля. Завжди вважалося, що книга – читання її для дітей або з дітьми – якнайкращий спосіб провести спільний час. Зараз чую від багатьох (та й видавці говорять про спад продажів дитячої книги), що на читання просто немає душевних сил…
- У читанні з дитиною є багато неочевидних важливих плюсів. Це не тільки про освіченість, про знання, про словниковаий запас, смак. Читання з дітьми – це створення простору близькості. Це може стати ритуалом, який дитина пам’ятатиме і тоді, коли стане дорослою. Це зовнішнє спілкування з часом стає внутрішнім голосом, внутрішнім простором і мовою.
Книжки дають можливість дитині у безпечних умовах зустрітися з різними, іноді складними досвідами, різними ситуаціями, характерами. Це ж і процес адаптації до життя. У нас є мережа пасивної роботи мозку – це те, що вмикається, коли ми не зайняти якоюсь конкретною діяльністю. Коли ми залишаємося наодинці із собою, коли вимкнене світло, коли ми не можемо обрати зайняття – ми залишаємося один на один із своїм світом. І читання – допомагає нам у створенні цього світу.
Нам важливо пам’ятати, що зараз читати і сприймати інформацію складно. Ми обираємо маленькі книжки або читаємо малесенькими шматками, робимо паузи, можливо, граємо з дітьми в те, про що читаємо.
МИ ВСІ ЗАРАЗ – «КОРДОНИ БЛИЗЬКОСТІ» ОДНЕ ДЛЯ ОДНОГО
- До слова, про ігри. У багатьох родинах і раніше існувала заборона на гру у «війнушку», тепер вона ще більше посилилася. Але, як правильно пояснити табу на це, коли вся країна по- справжньому в цій страшній «грі» (фото військових, техніки)?
- Зараз грати у військові ігри – це абсолютна норма. Гра дає можливість опрацювати те, що є в реальності, вивести на поверхню напругу, відреагувати агресію. Гра – це природний механізм зцілення для дитини. Під час гри дитина має можливість повернути собі відчуття контролю над світом. Ми можемо скеровувати ігри. Ми можемо казати «стоп гра» - щоб дітям легше було перемикатися на інші теми. Різноманітні ігри для відреагування агресії можна взяти тут.
- Наша реальність – повітряні тривоги, обстріли і віднедавна блекаути. До всіх переживань додався ще один – ймовірний страх темряви. Як допомогти дитині його побороти?
- Страх темряви – закономірний віковий страх дітей. Він супроводжує страх смерті і пов’язаний в тому числі зі страхом втратити контроль. Зараз страх темряви провокується небезпекою, непередбачуваністю того, що може відбуватися. Алгоритм у нас один: ми надаємо дитині підтримку своєю присутністю - «я з тобою», готуємо гірлянди, ліхтарики, іграшки, що світяться в темряві.
Нормалізуємо її стан - «я теж боялася темряви в дитинстві», «боятись нормально, але ми точно впораємося».
Пропонуємо дії – і можемо пропонувати ігри. Гра – це можливість взяти щось під контроль, проявити свої емоції. Страхи, прояв емоцій, творчість, гра – це все одна територія. Я запропонувала 40 ігор у темряві, і з ними можна ознайомитися на сайті ЮНІСЕФ.
- Пані Світлано, ви якось говорили, що ідеальна система кіл підтримки кожного із нас складається з пʼяти осіб. Хто саме ці п’ять і як їх знайти?
- Близькість зцілює. Ми соціальні істоти, які налаштовані на турботу, піклування, на контакт. Я часто кажу, що окситоцин – те, що допомагає витримати, обезболити те, що дає адреналін та кортизол.
Нам потрібні свідки та сотворці нашого життя, нашого досвіду, наші «Як ти?», наші слова- дописи про свій досвід у ФБ – все це є зціленням для нас і тих, хто поруч.
Коли людина переживає стрес, вона дуже самотня. І у такому стані часто забуває, що може просити про допомогу. Ідеальна система кіл підтримки з п’яти людей - це ті, кого ти назвеш, відповідаючи на питання:
- Хто може тебе обійняти у складні миті?
- Хто може пояснити незрозуміле?
- Хто може допомогти зробити те, на що немає сил чи вміння?
- Хто може помовчати поруч?
- Хто може розсмішити?
Сподіваюся, що зараз поряд із вами є ті, хто може обійняти, пояснити, допомогти, підтримати та розсмішити. Хто це?
Знаєте, у травмотерапії є така версія: чи буде досвід, з яким ми зустрічаємося, травмуючим чи таким, з яким наша нервова система впорається – залежить і від того, чи є у нас «надійна близькість». Саме тому я у кожному дописі в Фейсбуці і на всіх семінарах звертаюся до слухачів і читачів – «Добрий вечір, Родино». Ми всі зараз – «кордони близькості» одне для одного.
Любов Базів. Київ