Наші діти. Життя у війні

Через війну в наших дітей тепер дорослі очі, але досвід, життя і майбутнє кожної української дитини — безцінні. Сьогодні розповімо три різні історії про те, як прожили цей рік у війні українські родини з дітьми.

РОСІЙСЬКА АВІАБОМБА, ЩО СКАЛІЧИЛА ХЛОПЧИКА З КОРОСТЕНЯ

Уламок 500-кілограмової авіабомби, якою росіяни на початку березня обстрілювали Коростень на Житомирщині, сильно травмував ніжки Андрійка Томчука, через що хлопчик після курсу лікування в Україні, Польщі та Німеччині нині пересувається на протезах.

На початку війни сім’я Томчуків, яка виховує двох дітей, переїхала зі своєї квартири в будинок друзів на околицю Коростеня. Вирішили, що там буде безпечніше, але виявилося зовсім не так. Уночі 6 березня, коли росіяни бомбардували Коростень, 500-кілограмова авіабомба розірвалася поряд із будинком, де перебувала сім’я.

«Ми з дітьми спали на одному ліжку, я не почув уночі сигналу повітряної тривоги на телефоні. Ми прокинулися від вибуху, все було в пилу, десь щось горіло, побачили кілька спалахів. У будинку був підвал, і я намагався підняти двері, які повилітали, аби отримати туди доступ, та не вийшло. Знайшов телефон, увімкнув ліхтарик і побачив у дружини на спині дві важкі осколкові рани. Діти плакали, а в голосі сина був такий жах… Я посвітив ліхтариком на нього і побачив, що на місці, де мають бути стопи та гомілки, просто шматки шкіри і кістки. До мене в кімнату забіг друг, ми наклали джгути на обидві ноги Андрія, загорнули його в ковдру і поїхали машиною в лікарню», - пригадує тато хлопчика Павло Томчук.

За його словами, Андрійка (на той час йому було трохи менш як три  рочки) поранив осколок бомби, який пробив кут будинку, холодильник, зачепив сина, а далі пройшов через ліжко, на якому спала сім’я, та ще дві стіни й лише тоді зупинився. Павло зізнається, коли побачив ніжки сина, розумів, що ампутувати там уже не було чого.

Андрійка відразу госпіталізували до реанімаційного відділення міської лікарні, а за добу перевели в обласну дитячу лікарню, недалеко від якої теж лунали вибухи. Павло ділиться, що багато людей зголосилися допомогти, коли дізналися про біду, а дехто пропонував переїхати в лікарню на заході України. Батьки вирішили, що синові буде безпечніше за кордоном, але не уявляли як його туди доставити. Про такий варіант говорили й лікарі, запевняючи, що реабілітацію та протезування дитині краще пройти в іншій країні.

На допомогу сім’ї прийшов волонтер із Коростеня Ігор Москалик, який запропонував поїхати в Німеччину через Польщу. Оскільки автомобіля швидкої допомоги не змогли знайти, хлопчика з татом і травмованою мамою довезли звичайним бусом до кордону, де вони зустрілися з 6-річною Андрійковою сестричкою Анною, яку з Коростеня вивезла її тітка.

Далі карета швидкої з Польщі повезла тата з сином у Краків, а волонтери доправили туди маму й доньку. Андрійко пробув у польській клініці близько 10 днів, пережив там іще кілька операцій. Паралельно в Польщі лікувалася і його мама. Далі завдяки волонтерам сім’я переїхала до Німеччини.

Німецькі лікарі залучили до допомоги українському хлопчикові протезний центр. Медики були стриманими у своїх прогнозах, але обнадіювали батьків, що протезування може бути успішним, адже у хлопчика свої колінця та частини гомілок. Фахівці наголошували, що все залежатиме від того, наскільки добре дитина адаптується, у  майбутньому, якщо все буде добре, запевняли, що хлопцеві зможуть виготовити навіть спортивні протези. Клініку Андрійко відвідував амбулаторно, а необхідні перед протезування процедури тато проводив йому самостійно.

«2 травня протезний центр безкоштовно надав нашому синові перші тренувальні протези. Фахівці вирішили не втрачати час, щоб не атрофувалися м’язи. У сина все почалося зі слова «ні» – не хочу, не буду. Спочатку Андрій постійно хотів, аби його ніжки буди вкриті, щоб ні він, ні інші їх не бачили. Ми старалися, аби він без протезів повзав, а потім привчали його до перших тренувальних протезів, і син почав на них ходити», - говорить Павло.

За час перебування в Німеччині Андрійкові оформили страховку, завдяки якій у вересні йому розробили нові протези. Вони вже трішки довші й тонші, та хлопчик легко їх освоїв. Тато додає, що зараз кілька разів на місяць ще треба звертатися до фахівців, аби відрегулювати протези сина до максимальної зручності.

Нині хлопчикові вже три роки. Він поступово переборов свої страхи і комплекси, любить гратися з дітьми і почав частіше посміхатися. Тато каже, що син життєрадісний і надзвичайно активний – разом вони додали пагорби і ходили осіннім лісом з опалим листям, аби син краще адаптувався до протезів.

Сім’я Томчуків хоче повернутися додому в Коростень, але всі розуміють, що для Андрійка, в якого попереду не одне корегування або й заміна протезів, зараз краще бути в Німеччині.

З ОЛЕШОК У ДУБНО: ДІТИ СИДІЛИ ТИХО, ЯК МИШІ

У них до 24 лютого 2022 року був триповерховий будинок в Олешках, який їм придбала держава. Звідти можна бачити Антонівський міст і правий берег Дніпра, де розташований Херсон. Зараз вони винаймають дві скромні двокімнатні квартири у різних районах у місті Дубно на Рівненщині.

Подружжя - Ірина та Сергій, запросили мене в гості в одну з двокімнатних квартир, де зараз живуть. Вона медсестра, працювала у лікарні, він - рятувальник-пенсіонер. Це дитячий будинок сімейного типу родини Швор: тато з мамою і десятеро дітей, троє біологічних - син і дві доньки, і семеро прийомних. А ще ростуть троє онуків.

Разом з батьками мене чекали діти-підлітки - Денис, Олександра, Юля, Аня. Юля з них найстарша, їй скоро шістнадцять. З дітей «до шістнадцяти» немає Артема, він навчається у спеціалізованій школі,  має психічний розлад. Ми розмовляємо у напівтемряві, потім включаємо ліхтарик на телефоні  – за графіком чергове відключення світла. Дівчатка тісно всілися одна біля одної, інколи під час розмови навіть важко визначити, хто саме з них говорить.

Про те, що розпочалося широкомасштабне вторгнення, дізналися, коли зателефонував старший син Сергій – інженер-будівельник, він живе окремо з родиною, має вже власну дитину, сам звів собі будинок, якраз заїхали у нове помешкання восени перед вторгненням. «Зранку, о 6.10 син зателефонував, каже, що Каланчак бомблять. А що там від Каланчака – година ходу до нас в Олешки. Що робимо? На виїзд», - розповідає батько. Його дружина каже: думка про те, що треба тікати, виникла несподівано. “Напередодні якраз телефонувала кума і говорила, мовляв, отаке кажуть, що буде війна, а я їй: “Навіть якщо так, ми будемо вдома, куди нам їхати? Хто нас таким складом прийме?” Але все ж Ірина вирішила, що зранку відправить дітей у школу (якраз із дистанційки виходити мали 24 лютого на навчання), і збере тривожну валізу. А ще згадує, як 23 лютого з дітьми їздили на дачу – вона в них у лісі, двоповерхова, готували город до весняних робіт. Так і лишили там вікно відчинене, включений бойлер. Хоча, розмірковують, сиділи у 2014 році, коли росіяни окупували Крим, вже на валізах. І переселенцям вимушеним допомагали, і нашим військовим. Але 24 лютого були шоковані тим, що відбувалося.

Проте коли пролунав дзвінок від сина Сергія, то думка лишатися зникла. Діти були заспані, вона телефонувала друзям та рідним. Тому так вийшло, що взяла лише Біблію і родинне фото. Не вивезли з дому нічого – ні постільної білизни, ні рушників, ні одягу, ні їжі. Юля пальто нове лишила, Денис повен портфель шкарпеток набрав, Артем у рюкзак накидав книг, зате одягся лише у «вітрівку», дівчата подушечки під голову взяли, тепер для них це згадка про дім. На кухні лишився ноутбук, діти позабували телефони. «Ми їм нічого не казали, що війна – посадили всіх у бусик, (на нього збирали п’ять років), перерахували – всі на місці, та й поїхали», - ділиться Сергій. У бусику п’ятеро дітей, їх двоє і мама Ірини, син з родиною – власною машиною рушив. Двоє доньок-студенток на той час були в Одесі і Білій Церкві, дві старші доньки з родинами  – у столиці.

Діти звикли подорожувати – вони так об’їздили пів України, якщо фінанси не дозволяли їхати далеко, то вихідні проводили у лісі чи біля річки, тому сприйняли всі ранкову поїздку спокійно. Денис каже, що справді вирішив спочатку, що це така чергова подорож. Коли виїжджали, бачили скрізь страшенні черги біля банкоматів, супермаркетів, заправок.

Сергій розповідає, як доїхали до Чорнобаївки, рушили по об’їзній. «У Чорнобаївці аеродром першим ділом накрили, бачимо, що пожежа вже», - розповідає він. Дорога на Миколаїв була забита транспортом – фури, автобуси, автомобілі, так замість двох рядів вийшло чотири, а хтось взагалі їхав зустрічною смугою, яка була порожня.

«Ми переїхали Баштанське кільце, коли виїхали на Київську об’їзну, там зупинилися, і я дозаправився. Що робимо? Може, ми піддалися паніці? І ми розвернулися й… поїхали назад», - каже Сергій.

Вони вже знали, що ворог обстрілює міста  в Україні, але ще не усвідомлювали насправді, що таке війна, ще не було Бучі, Ірпеня. Та й потрібно було хоча б зовні зберігати спокій, щоб не панікували діти. Тому вирішили повернутися й хоч би зібрати речі.

«Ми розвернулися і поїхали порожньою трасою. І вже коли доїжджали до моста (Антонівського – авт.) у Херсоні, почали спускатися – побачили російські вертольоти, що роблять кола, і зависають над нашим бусом. Міст порожній», - каже Ірина. На щастя, обійшлося – їх не зачепили, хоча вже тепер відомо про розстріляні на Херсонщині у ті дні автівки з мирними людьми.

О 7.10 вони виїхали з Олешок, а в 9 годин, як потім виявилося, вже росіяни зайшли в Олешки танками, про це їм розповіли друзі з рідного міста. Олешки відрізані, їм не було куди повернутися.

«Ми їхали містом – у Кіндійці жінки повибігали у халатах, вертольоти літають. Скрізь черги», - згадує Ірина. Поїхали до рідні у Херсоні - там трикімнатна квартира, два спальних місця, погодували дітей. Уже йшов бій за Антонівський міст.

«Ми розуміємо, що ніч переночуємо: а далі? Кажу так: їдемо на Дубно», - розповідає Сергій. Дубно обрали, бо тут живуть його мама і сестра, самі, коли були ще молодою родиною, тут мешкали, тут народилися їх старші донька й син. В Олешки вони виїхали у 1995 році, бо помешкання власного в Дубні не було, а на Херсонщині чоловікові запропонували і роботу, і житло.

Вдруге виїхали з Херсона о 15-ій годині, о 12-ій ночі були в Білій Церкві, трохи там відпочили і поїхали далі. Колони автомобілів, тягучки на всіх трасах – згадують. Усі ці дві доби діти сиділи тихенько, як миші. Старший син з родиною лишився у Херсоні і виїхав пізніше, як каже його мама, геть сивий.

Як бути ВПО, коли у тебе на руках хвора мама, п’ятеро дітей-підлітків, інші діти, хоч і старші, але також біженці?

«У свекрухи дві кімнатки маленькі і в сестри Сергія теж дві кімнатки без умов. Діти боялися, почалися тривоги. Сергій, хлопці і моя мама залишилися у свекрухи, а я з дівчатами жила у сестри. Як тривога ми сиділи у мокрому підвальчику», - згадує Ірина.

Ще розповідають, що навчалися тоді спочатку онлайн, і їм доводилося перепрошувати, коли у Дубні була тривога і ховатися  – на Херсонщині тривог тоді не було.

Чотири місяці жили без зручностей, носили воду, гріли, прати доводилося руками.

«Знайти не могли нічого з житла, був варіант із будинком, але просили 15 тисяч за нього. А ще ж комуналка, і ми розуміємо, що не потягнемо. А потім запропонували цю двокімнатну і на 5-ій школі також двокімнатна. То там живуть дівчатка - Наталка, Олена, Юля, Олександра й Аня. А тут хлопці жили і моя мама, тепер після операції онкологічної вона перебралася до мого брата, він виїхав у село», - пояснює Ірина.

Зараз діти пішли у місцеві школи, кажуть, що стосунки з учителями і дітьми склалися чудові. Про життя в Олешках згадують, проте вже пройшли місяці, діти призвичаїлися до нових обставин. Дівчата кажуть, що не вистачає старих друзів, тренувань, за кімнатами, іграшками улюбленими сумують, за будинком своїм. Знають, що зараз там багато обстрілів. «Я за котом сумую. А так що - кімната є, ліжко є», - каже Денис. Кота та папуг, які лишилися у будинку, забрали друзі родини. Вони ж розповіли, що в їх будинку, який метрів за 300 від кримської траси, побували ворожі солдати – лишили намальовані «зетки», припускають, що там міг сидіти ворожий снайпер. З хати вивезли все, а що не вкрали росіяни, те «винесуть» мародери, люди там животіють. Те саме з дачею.

Ірина розповідає, що їх родина завжди сама собі раду давала, ні в кого не просили нічого, навпаки – самі намагалися займатися благодійництвом. А після 24 лютого їм довелося вчитися просити і брати допомогу. Спочатку, коли не знали, скільки доведеться лишатися ВПО, то не обростали майном. А тепер завдяки гуманітарці, допомозі церкви, благодійників мають одежу, постільну білизну, матраци, посуд купили – це виявилося дуже важливим, мати куплену тобою тарілку, ложку. Розчулилися, коли донька Олександра принесла зі школи гроші, які для них зібрали учні. Підкреслюють особливо: їм гріх скаржитися, от коли думали, як вижити, був такий момент – а тут пенсія чоловікові раніше прийшла на кілька днів, ніж чекали.

Сергій пояснює: ми не знаємо, що вціліє в Олешках з майна, адже їх будинок біля траси, тому під час бою за визволення області може постраждати. «Як можна буде, то спочатку я сам поїду, подивлюся, напевне», - каже він. Діти мовчать, ніхто не знає, що буде далі, але головне, що вони разом, що живі. А все інше ми подолаємо, головне - дочекатись перемоги, а вона буде за нами, кажуть у родині.

ХУДОЖНИК З БЕРДЯНСЬКА І КАРТИНА ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Мама назвала його Максом, бо хотіла аби в її сина все було "по максимуму". Так і вийшло.

11-річний Максим Бровченко, більше відомий як Kosmo Maks, аутист і  вже відомий художник з Бердянська, який цікавиться темою космосу, пише фантастичну книгу, проводить майстеркласи, читає лекції та через картини розповідає світові про події, що відбуваються в Україні.

На початку квітня Макс разом із мамою Оксаною виїхав з окупованого рідного Бердянська, живуть вони тепер у Запоріжжі. На початку серпня Укрінформ розповідав історію хлопця. Нині він продовжує малювати картини, завдяки яким збирає гроші для ЗСУ.

Як розповідає мама "українського Пікассо" (так Макса називають у ЗМІ), за ці кілька місяців, що вони живуть у Запоріжжі, її син дуже змінився.

"Він перестав боятись, звуків вибухів. Він став дорослим,  перетворився з хлопчика на підлітка. Він познайомився з багатьма людьми, зокрема з президентом України та першою леді. Проте він дуже пишається не знайомствами, а саме людьми", - каже Оксана.

Протягом року одночасно проходило чотири виставки (у Бостоні, Лондоні, Львові та Запоріжжі), де були представлені роботи Макса.

"У Бостоні вже продано 3 картини, аукціон триває. А одна з картин, що були на виставці у Львові, поїде до Ватикану", - говорить пресофіцер ДСНС у Запорізькій області Юлія Баришева.

Вона знайома з Максом трохи менше ніж рік, але хлопець називає її "зоряною мамою".

Картина, яка вже цього тижня буде передана Папі Римському Франциску, має назву "Рідна Україна Переможе!" Вона написана олійними фарбами.

Її та чорно-білу картину "Харків" представлено на благодійній виставці картин маленьких українців, що проходить у межах благодійного проєкту “Діти. Війна. Майбутнє”.

"Він ніколи раніше не зображав людей з обличчями. Точніше, вони були, так би мовити, "чистими", без очей, носа, рота. А на цій картині все це є… На ній зображено козака, який повернувся з війни. В обіймах чоловіка - вагітна козачка. Так Макс бачить майбутнє України. Коли я вперше побачила цю картину, відразу зрозуміла, що вона має якесь своє призначення. Оксана (мама хлопця, - ред.) та Макс одразу вирішили, що картина буде не для продажу. Вона братиме участь у виставках, але не виставлятиметься на продаж. Тоді навіть ніхто і подумати не міг, яким буде її призначення", - каже Юлія.

За словами мами Макса, вона не очікувала, що її син вкладе в картину такий "дорослий сенс".

"І це справді перша його картина, де люди мають обличчя. Макс дуже погано розпізнає та ідентифікує людей за лицями. Це така особливість, яка притаманна аутистам. Ця картина - його стрибок", - додає Оксана.

У творчому доробку Максима Бровченка понад 100 робіт.

11-річний "український Пікассо" після знайомства з Оленою Зеленською у своєму дописі у Фейсбуці написав, що "Пані Олена - найчарівніша жінка! Вона наша Берегиня!" Їй він подарував картину, на якій зобразив Україну, що просить зброї, аби врятувати своїх дітей від ворога.

На День Святого Миколая у Запоріжжі хлопець провів три майстеркласи з малювання картин для дітей-переселенців. Для дитини-аутиста це надскладно, адже охочих потрапити на його майстерклас було дуже багато.

Максом опікується ГО “Фонд допомоги дітям з синдромом аутизму “Дитина з майбутнім”, хлопець пише книгу про світ аутистів, вона  починається фразою: "Якщо думка народилась, значить це вже існує". А думає 11-річна дитина, якій довелось виїхати зі свого міста та з власного дому через війну, про те, що знову зустрінеться з президентом України та першою леді й почує від них такі слова: "Дiти! Перемога! Усi повертайтеся до дому! Завтра до школи! Усе тепер Україна!".

Ірина Чириця, Ірина Староселець, Ольга Звонарьова, Житомир-Херсон-Запоріжжя