Свято, яке завжди з тобою. Перемоги життя
Так називалася книга Ернеста Хемінгуея в українському перекладі, яку прочитав у далекі часи моєї молодості – ”Свято, яке завжди з тобою”.
У 20-роки минулого століття Хем, який ще тільки мріяв стати письменником, вів нотатки про своє життя в Парижі. Потім валізи з нотатками загубилися і були знайдені лише через 30 років і передані вже сивобородому майстру. Хемінгуей написав на їх основі роман, знову переживши часи далекої молодості, коли був закоханий і щасливий.
Потім були інші книги. А назва цієї стала своєрідним девізом у моєму житті. Бо відкрила просту істину: справжнє свято – не те, яке оголосили вихідним указом президії Верховної Ради, не те, яке роздрукували червоним у всіх календарях, не те, де багато прапорів і промов. Справжнє свято – це те, яке в тобі, яке завжди з тобою. Хоч де б ти був, хоч які б мінливості долі тебе спіткали.
Зі мною багато таких свят. Свято першої в моєму житті подорожі в саду, під кронами флоксів і далекими зорями величезних жоржин. Це свято першого поцілунку, який подарувало мені шестирічному семирічне дівча, сказавши, що так прощаються дорослі.
Це свята березового соку, перших фіалок, сон-трави й конвалій. Свято першого написаного вірша. Прочитаної мудрої книги. Живописного полотна, яке змусило тебе затаїти подих – чи то портрета Інфанти в київській галереї Ханенків, чи “Шоколадниці” в Дрезденському чи “Соняшників” у Метрополітен-музеї.
Це свято чашки кави, змішаної з дрібним дощем на столику посеред газону нью-йоркського Браянт-парку. Це вітер на вершині полонини Руна і блакитні дзвоники на самому краєчку тризуба Ай-Петрі.
Це свято, коли тримаєш новонароджену доньку на руках, везучи з пологового будинку, і свято, коли бачиш, як розквітає її талант.
Це свято першої публікації в бородянській районній газеті “Вперед” і перший гонорар у 15 карбованців за журналістський труд – як вирок, що це вже твоя повинність до скону віку.
Це свято свободи, яке накрило нас із головою у другій половині 1980-х, коли до нас поверталися заборонені книги, кінофільми, заборонена історія. І ми всотували їх, як ковтки свіжого повітря після довгих років застійної задухи.
Це перший демократичний мітинг, і вже забулося з якою нагоди, але залишилося відчуття тремтіння мажорної струни у серці.
Це безліч людей, які мріяли про Україну завтрашнього дня й ділилися цими мріями зі мною, і я зберіг їхні голоси у пам’яті.
Це перший спів гімну на Помаранчевому майдані, коли раптово з очей хлинули сльози. Це свято першої мільйонної ходи від Михайлівської площі до Євромайдану. І тривожна, болісна радість на задимленій площі, коли прийшло розуміння – беркут і Янукович тікають.
Це відчуття себе в ролі Фореста Гампа з однойменного фільму, коли мимохіть або навіть через недбалість долучаєшся до історії й раптом відчуваєш, що її колеса крутяться й твоїми мізерними зусиллями...
Це свято втечі ворогів з-під Бучі і свято визволеного Херсона... Які ще не затверджені указами, але вже залишили свої зарубки у внутрішніх календарях кожного з нас...
І є ще багато-багато інших свят, таких, що не про людське око, про які й не розкажеш нікому, а розповіси – не зрозуміють.
...Я завжди був байдужим до свят офіційних. Ідеологічно вивірених, беззастережно правильних, наче пройшли співбесіду у раді доброчесності. Коли треба скандувати обов’язкові гасла, писати типові поздоровлення з усталеними побажаннями, виконувати багато років повторювані ритуали.
Так було у далекі радянські часи, так, часом, відчувається й нині.
Виною тут, можливо, професійна деформація. Коли довгий час у святкові дні якщо не відписував святковий офіціоз, то редагував і сушив голову над тим, як його розмістити на шпальтах часопису. І поки інші підіймали келихи, підписував номер “у світ”. А завтра був робочий ранок.
Та я не переживав – у мене ж бо була колекція власних свят. Обирай, яке хочеш...
І метушня навколо того, як декомунізувати той чи інший святковий день і чи не витерти його з календарів загалом, мене мало обходить. Хай розважаються ті, кого це розважає. Перемога над календарем – це сублімація туги за повним розгромом ворога, своєрідний удар “градом” по поріділих лавах захисників непопулярного минулого. Тож най буде комусь це свято подолання свят.
На “свята, які завжди з тобою”, це жодним чином не поширюється. Народ наш звик у червоні дні календаря відзначати кожен своє. У кого що в душі світилося, те й святкував. І справжні тости проголошував мовчки. І робив це з тими людьми, і в ті дні, які йому дорогі й близькі.
Я думаю, що коли ми переможемо, то неминуче ламатимемо списи у борні за те, який день календаря назвати Днем Перемоги.
Думок буде, як і належить у плюралістичній спільноті, мільйон. Якась одна переможе. І зафіксується у черговому указі. І підуть по державних органах і ЗМІ рознарядки, як і з якими гаслами його святкувати. І завжди знайдуться особливо свідомі, яким у цих святкуваннях буде замало наративів і величі.
А потім влада зміниться і нова обов’язково візьметься удосконалювати назву, ухвалену старою і прив’язувати дату до свіжих трендів. Не тому, що свято не потрібне, а щоб було не як у попередників. Хіба в нас не так?
Та хай! Хіба це принципово – коли саме і як святкувати перемогу? Головне, щоб вона була.
Бо коли цей день прийде, кожен наповнить його власним сенсом і власними традиціями. І не обов’язково він буде називатися Днем Великої Перемоги. А для когось – Святом Повернення до Рідної Домівки. Для когось – Днем Визволення Останнього окупованого Українського Села. Або – Днем, Коли Замовкли Гармати. Чи Днем, Коли Ти Зустрів з Війни Батька чи Сина. Днем, Коли Ми Прохатимемо Пробачення у Тих, Хто Не Дожив.
Ми стрічатимемо його однаковими словами. Але у кожного в ньому буде свій потаємний смисл, який не вписуватиметься в прокрустове ложе офіційних церемоній і наративів. Це ж не так важливо, насправді. Головне, щоб свято все твоє життя гріло незгасимим вогником у серці, щоб воно було завжди з тобою...
Євген Якунов
FB
реклама