Люди з Гуляйполя: рік під ворожими обстрілами

Гуляйполе – місто у Запорізькій області, яке щодня перебуває під ворожим обстрілом. Росіяни гатять по ньому з ранку до ночі… і так уже цілий рік. У місті давно немає жодної цілої будівлі, снаряди стирчать і в стінах будинків, і в дорогах.

З майже двадцяти тисяч населення – наразі в Гуляйполі живуть півтори-дві тисячі. Аби побачити, як там, на батьківщині Нестора Махна виживають люди, вирушаємо в дорогу.

У місто ми заїхали під звуки потужного обстрілу. Почувши моторошний гул у небі – відлуння російської авіації, ховаємось у підвал.

ВТРАТА БЛИЗЬКИХ

На сходинках, що ведуть у підземелля одного з колись житлових п'ятиповерхових будинків, нас зустрічає пані Люба. Жінка каже, що зранку і напередодні ворог гатив по місту "Градами". Згадує, як потрапила під обстріл.

"Виходила вчора і бачила – що від міста залишилось. На собі відчула, так сказать, весь жах. Їхала на велосипеді, хотіла собаку нагодувати, аж раптом почало гатити. Впала на землю, цілувала її. Ще навіть не відійшла від пережитого шоку", – говорить вона.

У підвалі жінка живе з перших днів повномасштабної війни. Каже, що під час війни люди стали дружнішими.

"Під одним дахом живемо", – додає.

Нині в тому підвалі їх проживає п'ятеро, ще двох чоловіків – дядю Гришу та Івана Івановича – не так давно поховали. Один з них хворів, у другого не витримало серце.

Дружина Івана Івановича, 67-річна Августина Чердаклєєва, ще досі не може звикнути до того, що нині живе сама. Її Ваня, як вона каже, помер трохи більш як 40 днів тому.

"Все так раптово сталося. "Скора" швидко не приїжджає сюди через обстріли, не знаєш, що робити. Прийшлось меру телефонувати. Коли приїхала, вже пізно було. Серце прихопило", – розповідає жінка.

Їхній будинок – неподалік підвалу, що став їй домівкою. За словами пані Августини, квартиру розгатили, і з квітня минулого року вона разом із чоловіком тут жила.

"Діти гукають у Запоріжжя. Але не хочу. Тут мені спокійніше. Є прильоти такі, що і дом двигтить, але все одно тут легше", – говорить.

Із 2 березня 2022 року в місті немає світла, води, газу. Мешканці підвалу мають електрику від генератора та сонячної батареї, опалюють підвал буржуйками, готують на пічці, яка працює від газового балона, продукти доправляють їм волонтери чи родичі передають, а воду привозять кілька разів на тиждень бійці ДСНС.

"Пенсію отримуємо, при можливості родичі допомагають, гуманітарна допомога є. Генератор нам дали, але ж на бензин складаємось, газ також купуємо… на воді ж не працює нічого", – каже Любов Жовніренко.

Вона показує буржуйку, яку отримали від міської ради, та дрова – по три куби на родину. Під ліжком – тазик, у якому перуть, він же й "ванна".

У підвалі доволі тепло, запаху вологості нема. Люди додають, що опалюють щодня: вдень і вже ближче до ночі десь о 19:00, щоб тепло спати було.

"Спимо в футболках, штанях і вкриваємось ковдрою. Вдень рухаємося: то їсти варимо, то сміття прибираємо, то собак погодували, то воду привезуть нам, а ми її наносити ж маємо… а от у квартирі тьоті Ніни не можна бути, там як лєдніковий період", – каже Люба, вказуючи на тьотю Ніну, яка ліпить вареники.

Поки говоримо, чуємо: по радіо почався випуск новин. Мешканці підземелля кажуть, що радіо – чи не єдине джерело інформації. Ну, ще рідні можуть зателефонувати і щось розказати.

"Ліпимо українські вареники з картоплею. Було б для кого куховарити. Усе робимо з задоволенням і для себе, і для людей інших. Пиріжки люблю робити, чебуреки, біляші. Буде перемога – будемо пекти всім", – говорить Ніна Власенко.

Їй 57 років. Вони з чоловіком жили у хаті, але росіяни її обстріляли і, як каже Ніна, "там небезопасно" жити стало.

"У нас погріб тоненький, прострілюється", – говорить жінка.

6 лютого помер її чоловік. Аби відволікатись від різних думок, вона куховарить.

"Часу багато, щось робити треба, от ліплю… кіста багато (жінка вимовляє слово «тісто» з «к», так, як зазвичай це поширено в селах під Запоріжжям, – ред.), начинки можна зробити, скільки хочеш. Ліпитиму, поки сили будуть. Не на кроваті ж лежати. Я дуже люблю з кістом працювати, шкода що світла немає, можна було би пекти в духовці. А так варимо та жаримо", – не відриваючись від праці розповідає мешканка підвалу.

З травня до кінця серпня Ніна (на той момент разом із чоловіком) жили у Запоріжжі, бо Гуляйполе дуже сильно бомбили. А тоді не витримали і повернулись. "Чужі люди, все чуже… дома краще", – пояснює.

Люди згадують, що найскладніше за час великої війни було перед Новим роком… тоді ворог немов оскаженів.

"25, 26 грудня дуже жорстоко стріляли… а потім тиша трошки… Іноді вийдеш – тиша, пташки співають – і думаєш: ну все, війна скінчилась…" – зізнається Любов.

Вечорами, сидячи в підвалі, гуляйпільці жартують (бо без сміху не вижили б, кажуть), планують меню на день, розподіляють – хто, чим займатися буде, радіо слухають і мріють про перемогу.

"Є надія, що все буде добре, не здаємось. Якби ж тільки перемога бистріше була. Хочеться вийти на город, в місті роботу знайти і жити", – кажуть вони.

Поки стихають звуки ворожих обстрілів, виходимо з підвалу. Їдемо вулицею біля центрального ринку, де ще зранку горіли торговельні павільйони. На вулицях міста зустрічаємо поодиноких перехожих: хтось іде перевірити чи ціле житло, хтось чекає поліцію, аби зафіксувати наслідки обстрілу, дехто навіть іде до крамниці, яка збереглася, попри всі обстріли, й торгує продуктами і товарами першої необхідності.

Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка