Бар'єри на вулицях та в головах

Нещодавно я провела один експеримент. Казала різним людям, що братиму участь у Конференції з безбар’єрності – й дивилася на їхню реакцію. Звісно ж, ніхто не заперечував важливість цієї теми. Але багато хто перепитував: «Це якісь європейці чи американці проводять?». Або: «Це програма міжнародних організацій»? Так, дійсно, наші міжнародні партнери суттєво допомагають нам у просуванні концепції безбар’єрної України. Але справа не в тому. Саме поняття «безбар’єрність» асоціюється в свідомості українців з країнами Заходу, а не з Україною. Це як «кенгуру» асоціюється з Австралією, а не, скажімо, з країнами Скандинавії. Ну, тобто у Швеції можуть жити кенгуру – але мало й виключно в зоопарках.

Так само і безбарє’рність: в Україні вона можлива, але в невеликих дозах і виключно на тематичних конференціях. Де учасники послухають доповіді, поаплодують одне одному – а потім розійдуться в реальний світ. У світ, де пандусів немає навіть в аптеках та лікарнях. Де особлива дитина отримує не освіту, а образи з боку однокласників та вчителів. Де будь-який союз, що не вписується у формулу «чоловік плюс жінка», вважається збоченням. Народила – сиди вдома. Місце жінки – на кухні, і так далі. 

Тому перед нами стоять дві великі місії. Перша – додати безбар’єрність до української інфраструктури. Друга – додати безбар’єрність до української свідомості. Простіше кажучи, усунути бар’єри на вулицях та бар’єри в головах. Першу проблему ми вже вирішуємо на законодавчому рівні. Ви знаєте, що я є ініціатором реформи містобудування. Українські міста нарешті мають стати не «совковими», а комфортними та зручними для всіх груп населення.

Це не так просто, як здається. Наведу один приклад. Коли ми готували законопроєкт 5655 про реформування сфери містобудівної діяльності, Асоціація міст України вимагали виключити з нього норму про те, що сайти органів місцевого самоврядування повинні бути адаптовані під людей з вадами зору. Причина банальна – небажання витрачати гроші з місцевих бюджетів. Мовляв, ми не проти безбар’єрності, але не за власний кошт.

І тут ми переходимо до другої проблеми. Бар’єри в головах. Простий приклад. Низькопідлогові автобуси вже є в багатьох містах України. Але такий транспорт не є інклюзивним, якщо водій не під’їжджає впритул до бордюру. А пасажири не звільняють місце для візку, або навіть огризаються «куди їдеш!?». Закони й постанови тут не допоможуть. Але вихід все ж є. Ті, хто застав початок епохи мобільного зв’язку, пам’ятають, що «трубки» з’явилися не одразу й не в усіх. І справа не в грошах – адже існували й бюджетні моделі телефонів. Була така категорія людей, які казали: в мене мобільного телефона ніколи не буде, навіщо мені ця іграшка? Але минуло пару років – і всі вони вже були на зв’язку. Чому? Вони просто боялися бути першими. Мовляв, у всіх нормальних людей немає мобільних – і в мене не буде. Та коли мобільні телефони стали масовим явищем – ситуація змінилася з точністю до навпаки.

Наша задача – стати першими. Тими самими «ненормальними». Які власними зусиллями створять нову нормальність. Для цього рух нашої політичної партії «ЗеЖінки» проводить низку конференцій з безбар’єрності, які відбудуться в кожному регіоні України. В цих заходах беруть участь керівники військових адміністрацій, представники місцевої влади, громадські організації та бізнес. Окрім обговорення розбудови безбар’єрного суспільства в Україні, ми також презентуємо «Довідник безбар’єрності». Це — гід з толерантної взаємодії, створений за ініціативи першої леді України Олени Зеленської. Друковані екземпляри ми передаємо до регіональних бібліотек, де з виданням може ознайомитись кожен бажаючий.

Світ постійно змінюється. Ще півстоліття тому жінку за кермом не сприймали від слова зовсім. Століття тому виборче право залежало від статі, багатства та соціального статусу. П’ять століть тому люди різних віросповідань не могли торгувати на ринку чи навіть жити в місті. Зараз все це – абзаци з підручнику історії. Настала черга для бар’єрів, нетолерантності, соціального відторгнення. Наше з вами завдання – перемістити все це з повсякденного життя до історичного музею.

Україна – це про свободу. Наші захисники й захисниці воюють за свободу від зовнішнього ворога. Ми долаємо внутрішні бар’єри – фізичні й ментальні. Впевнена, що впораємося – на всіх фронтах.

Олена Шуляк

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства