Як виростити “соколят” з дітей епохи ґаджетів
Раз на рік на “Соколі” – у пластовій оселі, що є культовим місцем для українських скаутів, відбувається зліт новаків – дійство, яке збирає хлопчиків та дівчаток 6-11 років у жовтих пластових хустках з усієї країни. Цю оселю в горах на Івано-Франківщині пластуни називають своїм Єрусалимом. Адже колись її закладали ті, хто зародив пластовий рух в Україні, згодом, у роки радянської окупації, за влади комуністів вона була зруйнована, а на початку 90-х “Сокіл” відродили силами пластунів з України та світу, навіть з далекої Австралії.
Ті, хто складає тут, на “Соколі” пластову присягу, чи кому пов'язують пластові хустки (своєрідні обряди ініціації в українському скаутському русі) вважають це за велику честь та особливий чин. А загалом, побувати тут та перейнятися духом “Сокола”, стати причетним до легенди цього особливого місця мріє кожен з українських пластунів – від маленьких “жовтодзьобів” до поважних сірих орлів та орлиць. Як злітаються українські соколята й орли на легендарну пластову оселю, про що говорять і співають, які легенди переповідають одне одному – бачила кореспондентка Укрінформу.
ЧОМУ “СОКІЛ” НАЗИВАЮТЬ ПЛАСТОВИМ ЄРУСАЛИМОМ
Цьогоріч злет проходив 26-29 травня, він зібрав понад сотню дітей з усієї України (Київщина, Тернопільщина, Львівщина, Івано-Франківщина, Закарпаття). Я як виховниця пластового новацького рою зі Станиці Пласт Мукачево, їхала зі своїми дітьми. Ми живемо на Закарпатті, поруч гори – тому карпатські краєвиди дітям знайомі, вони не вражають так, як скажімо, пластунів, які їдуть сюди з Київщини. Утім вражає дітей інше – можливість побувати у місці, де сотню років тому збиралися на перші табори та вишколи пластуни, які зародили цей рух в Україні, про яких вони читали у Вікіпедії та слухали розповіді від старших. А ще – зібратися ввечері на ватрі та заспівати пісню, яка, як переказують, зародилася саме тут на “Соколі” та тепер об'єднує всіх пластунів світу (мова про пісню “При ватрі”), відому більшості у виконанні Квітки Цісик, також пластунки – її співають, узявшись за руки та хитаючись у такт музиці над ватрою. Так пластуни завершують день на акціях, зборах і таборах.
В Україні загалом є кілька пластових осель у різних областях, утім, “Сокіл” – легендарне місце. Він був збудований у 1926 році, потім, у другій половині 30-х років, відколи Пласт як організація був заборонений і діяв підпільно, оселя почала занепадати, а після приходу совітів – перестала існувати узагалі. На початку 90-х українці, які взялися відроджувати Пластовий рух, віднайшли це місце за старими описами й переказами.
- Я приймав пластову присягу на “Соколі”, коли тут усе ще було поросле деревами та чагарниками – це було літо 1991-го року, тоді ще не була проголошена Незалежність. Нам за описами вдалося знайти цю галявину, ми знайшли ту саму кедрову алею, яка вела від комендантського будинку до куреня, та залишки мальтійського лицарського хреста, викладеного пластунами з каміння – бо жодної будівлі тоді тут не було. Згодом пластуни з України та всього світу доклалися грошима та працею до того, аби відбудувати оселю “Сокіл” – зараз тут є курені, світлиця та їдальня, тепер це потужний повноцінний об'єкт, де можна проводити акції та табори, – розповідає пластун-сеньйор Володимир Олексин, який допомагає нам дістатися на “Сокіл” зі Стрия.
Він має цікаве псевдо – “Друг О”. Питаємось, чому саме “О”.
- О, це давня історія. Я вчився в Івано-Франківському інституті нафти і газу в 1980-х роках, тоді була тотальна русифікація і все викладання перевели на російську. Лектор постійно зачитував списки студентів і мене викликав на російський лад “Алєксін”, а я щоразу вставав і поправляв його: “Я не Алєксін, а Олексин, на “О”!” Так і причепилося, – розказує пластун.
КАМІНЧИК ПІД ХРЕСТ
Є у пластунів така “сокільська” традиція – той, хто вперше підіймається на цю пластову оселю, бере із собою камінчик з річки Лімниці чи з дороги від села, та несе його покласти під хрест біля каплички Святого Юрія. Святий Юр – опікун, патрон Пласту та захисник усіх пластунів. Біля цієї каплички є хрест – усім полеглим за волю України пластунам. Саме туди й несуть свої камінці пластуни, які вперше на “Соколі”. Також це така символічна річ: винісши цей камінчик, дитина уявляє, що таким чином вона теж доклалася до відбудови цієї пластової оселі.
Мої хлопці обирають собі за “камінчик” величенькі бриляки, бо почувши про традицію, хочуть якнайсерйозніше долучитися до відбудови. Йти від села порівняно недалеко, тому від задуманого не відмовляли – і деякі, крекчучи та стогнучи, таки доперли свої “камінчики” до імпровізованої “гори з камінців” і зробили свій внесок у розбудову “Сокола”.
А загалом діти швидко переймаються духом славної оселі. Тут усі всім друзі, територією табору бігає сотня дітей, час від часу вони підбігають до дорослих із проханням, мовляв, я новак/новачка і хочу зробити добре діло. За це діти мають право зав'язати на своїй хустині вузлик, про нього можна буде згодом розказати комендантові табору. Ну, а добре діло – то може бути і прибирання в кімнаті, і молитва за воїнів, і допомога другу/подрузі чи виховнику, і навіть складений вірш.
У неділю в капличці Святого Юра на території “Соколу” правлять службу. Це – особливий чин, на нього збираються і ті хто перебуває в оселі, також приходять люди із села, військові, волонтери, щоби разом вистояти службу Божу, отримати причастя та благословення. А ще – заспівати пластове “Отче наш” (молитва, співана на особливий мотив) чи “Боже, великий, єдиний”.
ОРЛИНІ ЛЕГЕНДИ ВІД ДРУГА КУЛЬБАСА
Ну, й окрім того, що сучасний “Сокіл” є легендою для українського Пласту, він має і власну живу легенду – це “Кульбас”, пластун сеньйор Віталій Окуневський, курінь “Целібат Мурлики”. Він є саме тим чоловіком, що свого часу доклав (та й продовжує) максимум зусиль, аби “Сокіл” постав із попелу, як той птах-фенікс.
Віталій Окуневський тривалий час був головою Управи “Сокола”, він вкладав в оселю свої кошти, збирав їх в Україні та за кордоном, і таким чином нині тут є життя. Вклад Віталія Окуневського в цю справу поважають та усвідомлюють усі, тут є такий собі своєрідний культ Кульбаса – дорослі вважають за честь потиснути йому ліву руку (відомо, що пластуни вітаються лівою – бо вона йде від серця), а діти – притулитися або засипати сотнею питань. Окуневський же, попри свій поважний вік, знаходить час для кожного – він особисто зустрічає дітей унизу, на під’їзді до оселі, допомагає вивезти на гору речі, розселитися. Удень на церемоніалах пов'язує хустки дітям, відповідає на сотні дитячих питань (А скільки вам років?”,“А коли ви стали пластуном?”, “А ви тут і живете на Соколі?”, “А що означає ось ця відзначка на вашому однострої?”, “А можна приміряти ваш капелюх?”) та обіймів, а окремі дотепи переказує дорослим.
- Учора на ватрі змучена новачка, дуже активна, загалом, дівчинка, підійшла до мене і питає: “Друже Кульбас, а ви не подумали про те, що дитина ввечері хоче спати?” – каже, сміючись, Віталій Окуневський.
А на ватрі ввечері він розказує дітям легенди про пластунів, які загинули на війні за Україну, але душі їхні не полетіли до Бога, а залишись тут, із нами, та допомагають далі бороти ворога. І в основі Кульбасових легенд – живі люди, як, приміром, станичний Галича пластун Петро “Мольфар” Ткачівський, який загинув на фронті на Луганщині цьогоріч у квітні. Кульбас написав дітям казку про те, як душа Петра перетворилася на сокола та допомогла іншому воїнові, керманичу “Байрактара”, якого осліпили й дезорієнтували російські РЕБи, знищити ціль і повернутися на рідне летовище: сокіл з'явився в полі зору оператора “осліпленого” “Байрактара”, допоміг навести вогонь на ворожий склад боєприпасів і безпечно повернутися додому. Діти слухають із відкритими ротами, а потім самі роблять байрактари з паперу та запускають їх на ворога за командою коменданта. Гра, народжена у складній реальності, але без жодних непорозумінь – кожен, навіть найменший, пластун знає, хто є ворогом. А ще ці діти знають, що їм треба рости сміливими та сильними, щоби захищати від ворога свою країну.
Віталій Окуневський наголошує, що в українських пластунів як скаутської організації є своя цікава й особлива легенда.
- Якщо більшість скаутів світу пов'язують себе із вовками, культивують лідерів, як у вовчій зграї, то за правилами своєї великої гри українські пластуни – це соколиний, орлиний рід. Дорослі тут – сірі орли та орлиці, діти – скоби, орлята, пташата. Ця філософія, власне, набагато красивіша від вовчої, бо орли – це птахи, які насамперед цінують і поважають волю. І свою, й інших. Цим українські пластуни відрізняються від скаутів світу, – каже Друг Кульбас.
Що забирають діти зі собою із “Сокола”? Зроблені літачки з надписами “Слава Україні!” та “Я люблю ЗСУ”. Хтось – нову хустку та відзначку (пластуни, як усі скаути світу, збирають відзначки на своїх одностроях, сенс яких – нагадувати про пережиті пригоди). Але всі вони несуть із собою додому відчуття, що доторкнулися до чогось особливого й великого, справжнього українського.
Що забирають дорослі? Переважно – стійке відчуття, що з дітей, яких ми сюди привезли, колись буде достойне продовження орлиного роду. Зараз вони лише стають на свої українські крила, але вже є найціннішим, що нині має наша країна. Адже в майбутньому саме вони плекатимуть орлиний рід і закриватимуть цими крильми небо над Україною. І пригадуватимуть Кульбасові легенди про військових, соколів і “Байрактари”, розказані їм і у часи, коли карпатські смереки здавались великими, а в Україні лютувала страшна російська війна.
Тетяна Когутич, Ужгород–Гриньків
Фото автора
