Відомий вислів «Слово – зброя» у нинішніх реаліях набув особливого контексту

Три десятиліття тому в Україні з’явилися військові кореспонденти, ті, які добровільно вибирали цю спеціалізацію, працюючи у «цивільних» ЗМІ і вирушаючи у відрядження в гарячі точки планети. На фасаді нашого агентства є меморіальна дошка одному з них – Тарасові Процюку, телеоператорові агентства Рейтер, чий офіс тоді знаходився на першому поверсі Укрінформу. Тарас загинув при виконанні своїх професійних обов’язків у Іраку, де була одна з таких гарячих точок. А їх тоді, на рубежі минулого й нинішнього століть, у різних куточках планети не бракувало: Афганістан, Непал, Шрі-Ланка, Кашмір в Азії, Руанда, Нігерія, Ліберія, Кот-д’Івуар, Бурунді в Африці, Колумбія у Південній Америці, Південна Осетія, Балкани в Європі та ще цілий ряд інших.

З цих країн в українські засоби масової інформації надходили оперативні повідомлення, репортажі, коментарі наших журналістів, чиї імена стали широко відомими в Україні. Але, за їхнім зізнанням, жодному з них тоді навіть у страшних снах не привиділося, що такою точкою стане їх рідна Україна.

Ось відчуття, які пережив і про які розповів один з них, відомий фотокореспондент газети «Голос України» Олександр Клименко: «Збираючись у відрядження на війну, ніяк не можу повірити, що їду не в Африку чи Югославію (як колись), а додому, на Схід нашої країни. Складно звикнути до думки, що мучить мою свідомість уже більше двадцяти років, після повернення з Сараєва: як люди можуть ходити в кафе, в кіно, спокійно розважатись, коли у двох годинах льоту зовсім інший світ: голодні діти, понівечені оселі, смерті від куль снайперів. Тоді це було далеко, а нині – поруч».

Нещодавно, у святкування Дня столиці України, отримав високу відзнаку – Журналістську премію «Київ» імені Анатолія Москаленка – один з найяскравіших представників когорти військових журналістів Андрій Цаплієнко. На початку своєї кар’єри він не мав жодного стосунку до цієї спеціалізації.  Починав працювати на телебаченні в 1989 році рядовим освітлювачем. А далі став репортером, сценаристом, режисером, вів авторські програми. І поступово «втягнувся» у військову тематику. У яких тільки гарячих точках світу з ризиком для життя він не побував.

Але і його, як й Олександра Клименка, шокувала розпалена російськими агресорами війна проти України. Із самого її початку, з 2014 року, він був у епіцентрі подій. У березні того року його жорстоко побили проросійські активісти в Севастополі за фільмування штурму російськими військами української військової частини.

Через кілька місяців, у серпні, перейшов на канал «1+1», де й надалі висвітлював події не в далеких гарячих точках, а в українському Криму і Донбасі. Тоді це була так звана гібридна війна, а з лютого минулого року вона стала повномасштабною, незрівнянно більш руйнівною і кривавою. І Андрій знову в її епіцентрі.

І як тут не згадати нашу укрінформівську Олену Худякову, яка з 2014 року й донині широко відома в Україні не тільки за прізвищем, а й за позивним – «Мауглі». Коли ми в Київській організації НСЖУ готували до друку книгу «Журналісти на війні», то попросили Олену написати про її довготривале відрядження на передову. Вона передала мені свій матеріал, написаний у формі щоденника. Нетипового, незвичайного щоденника, а своєрідну щемливу сповідь авторки про  її безпосередню участь у війні на Донбасі, у якій вона була не тільки бійцем, а й журналістом, передавши нам, крім тексту, цілий ряд фотосюжетів.

Кожен з матеріалів у книзі ми супроводжували короткою біографічною довідкою про їхніх авторів. І от виявилося, що в Олени Худякової ця довідка чи не найкоротша. Ось вона: «Олена Худякова народилася 9 серпня 1984 року в Києві. Закінчила Київський політехнічний інститут. З 2008 року працює в Українському національному агентстві Укрінформ. З 2014 року – на посаді фотокореспондента».

У згаданій книзі мав бути ще один автор – військовий тележурналіст Олександр Махов. Він висловив готовність написати свій матеріал, але через перевантаження на роботі й постійні відрядження на Південь і Схід України, де тривали жорстоке протистояння, цим його намірам не судилося здійснитися. А йому було чим поділитися на сторінках видання. Адже Олександр родом з Донбасу, з Луганська. Працював на Луганському обласному телебаченні, а згодом на телеканалах «Україна 24», «Дом». Вів, зокрема, свій подкаст «Військкор».

У 2015 році добровільно мобілізувався, служив кулеметником і зенітником, брав участь у бойових діях під Горлівкою. Після цього повернувся на телебачення.

З початком повномасштабного вторгнення в Україну російських окупантів знову став бійцем-добровольцем. Загинув 4 травня минулого року при обороні села Довгеньке на Харківщині…

На час, коли пишуться ці рядки, вже шістдесят два  українські журналісти загинуло на цій проклятій  війні. Одні з них, як Олександр Махов, стали бійцями в рядах захисників нашої Вітчизни і віддали за неї найдорожче, що мали, – своє життя. Інші загинули, виконуючи свої професійні обов’язки. Вічна і світла їм пам’ять.

Ця осоружна, нічим не спровокована Україною війна, на превеликий жаль, триває. Ворог продовжує безжалісно руйнувати наші міста і села, вбиває тисячі людей, у тому числі дітей, відмовляючи нашому народу, нашій державі в праві на існування і виборі свого майбутнього. І українські журналісти – на передньому краї оборонців рідної землі: хто воює із зброєю в руках, а хто – на інформаційному фронті. Не тільки Україна, а й увесь прогресивний світ стали свідками безпрецедентної, самовідданої вахти  на цьому фронті – телевізійників, радійників, газетярів, журналістів інформаційних агентств та Інтернет-видань.

Навряд чи хто сьогодні скаже, скільки наших колег у пору цієї смертельної небезпеки для України стали військовими журналістами. І йдеться не тільки про кореспондентів суто військових засобів масової інформації, таких, приміром, як «АрміяINFORM», а й про співробітників широкопрофільних медіа. Про те, наскільки масовою стала ця спеціалізація, ми переконалися, коли працювали над другою книгою – «Україна: журналісти на передовій». У ній під одною обкладинкою зібрано матеріали різних жанрів – репортажі, інтерв’ю, нариси, огляди, а також фотографії і документи. Це живі свідчення очевидців з місця подій і враження журналістів – безпосередніх учасників бойових дій. Журналісти виступають на сторінках цього видання у двох іпостасях – і як автори, і як герої оповідей. Як стверджується у передмові до цього видання, відомий вислів «Слово – зброя» у сьогоднішніх реаліях набув особливого контексту: журналістське слово, що було засобом боротьби проти різних вад суспільства (бюрократизму, корупції, зловживань тощо) віднині є дієвою зброєю проти ворога-агресора та його злочинної пропаганди. Немає сумніву, що зібрані в цій, як і в попередній книзі «Журналісти на війні» факти будуть використані й стануть у пригоді майбутнім дослідникам цієї війни і, можливо, тим, хто буде визначати міру покарання воєнним злочинцям.

 *   *   *

Мене особисто особливо схвилював епізод, розказаний відомою кримськотатарською правозахисницею і журналісткою Муміне Салієвою, матір’ю чотирьох дітей, дружиною політв’язня Сейрана Салієва, якого російський суд безпідставно засудив на шістнадцять років. Цей епізод пов’язаний із його побратимом, політв’язнем Ремзі Бекіровим, старший син якого живе мрією  створити акаунти у соціальних мережах, щоб розповідати правду про батька і події в Криму, а шестилітня Софіє бере інтерв’ю у своєї мами Халіде, підносячи їй імпровізований мікрофон – скручений куточок ковдри, ставлячи їй зовсім недитячі запитання і стверджуючи, що коли виросте, то стане журналісткою, як тато. Ось уривок з діалогу доньки з мамою:

- Ана (мамо), я братиму в тебе інтерв’ю!
- Знову? Я вже втомилася від твоїх інтерв’ю, Софіє.
- Ну, ана (мамо), я ж як виросту буду журналістом, як баба (тато).
- Ну, тоді добре, я згодна.
Шестирічна донька скручує краєчок ковдри й підносить до матері цей імпровізований мікрофон.
- Халіде ханим, що ви відчували, коли у вас був обшук?
- Хм… Розгубленість і гнів, але страху не було.
- А що ви відчували, коли схопили вашого чоловіка?
- Кизим (дочко), мені важко про це говорити… Мені було дуже боляче і порожньо в душі, ніби в мене відібрали половину мене.
- А що відчували ваші діти, коли побачили ФСБ того ранку?
- Ну, це треба запитати у тебе, кизим (донечко).
- Ана (мамо), я зараз не кизим, а журналіст!

«Мені постійно потрібно находити відповіді на безліч дитячих запитань, і я щодня даю шестирічній журналістці інтерв’ю», – резюмує Халіде.

…Ось так жорстокі умови й обставини розпаленої Росією абсолютно безглуздої війни, вбивств, руйнувань, репресій змінюють психологію наших людей. І не тільки дорослих, а й дітей. І ось так не десь далеко від України, а на її благословенній землі виникає неминучий і священний спротив проти паліїв-окупантів, які безсумнівно самі згорять у цьому розпаленому ними полум’ї. Літопис цього опору твориться на наших очах, у тому числі й насамперед українськими журналістами, які нині, вже другий рік підряд, в складних умовах воєнного часу, відзначають своє професійне свято. І неодмінно з’являться, виростуть, загартуються продовжувачі цього літопису, ті, хто розкаже світові, майбутнім поколінням правду про цю нелюдську кривду безбожного агресора.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства