Як у Михайлівському соборі святили Ангелів Охоронців

Як у Михайлівському соборі святили Ангелів Охоронців

Укрінформ
Були й інші охоронці – військові лікарі. Вони й розповіли про чудеса "на нулях", вихід з Маріуполя і розтирання зранених ніг на окопних свічках...

- Дайте, мені, будь ласка, оцей пакетик ладану, для фронтового священника, – звернулася я у церковній крамниці Михайлівського монастиря...

- Вам "на нуль"? Тоді дивіться, оцей ладан із запахом кедру, кедровий ладан для богослужінь. Зазвичай, його розвідка бере, в лісі не чути зовсім, а запахи різкішні, піхота для своїх польових храмів бере, бо окопи поруч, а його запах мишей розганяє...

Я взяла пакетик і подумала, що віра та війна це дуже багато-багато всього різного. Це богослужіння у неймовірних умовах – у підвалах Бахмута, скажімо. Або це сповідь у таких самих умовах, і це богослужбовий «реманент», мобільні розсувні столи, набори іконок, требна військова валізка, все, що дозволяє служити на війні - під обстрілами, під час пересувань. Це дуже щемливі розмови воїна з Богом, це дива, врешті-решт, історія виживання, коли трапляється щось надприродне.

За півгодини у монастирі мав початися захід. Освячення двох ікон ангелів-охоронців для двох військових частин, яке мав провести сам митрополит Епіфаній. А ще – молебень за медиків, який названо «музичною молитвою». Така молитва відбувається вже кілька років поспіль, її зорганізувує очільник Науково-токсикологічного центру ім. Медведя Микола Проданчук. Це і вшанування загиблих, і шана живим медикам, які рятують життя «на нулях».

Окрім медиків, сьогодні до Михайлівського мали приїхати представники 36-ї Окремої бригади морської піхоти та прикордонники Південного регіонального управління. (Власне вони мали відвезти ікони у розташування своїх військових частин).

Поки я чекала на захід, у магазин–склад, де власне, продається товар для літургії, зайшов священник в облаченні (церковному одязі) капелана (воно, до речі, кольору хакі). Обличчя, руки – видавали в ньому людину, яка засмагала не на Мальдівах.

- Ви на захід приїхали, отче?

- Так, забиратиму ікону для прикордонників.

- А бійці, як – довіряють церкві? Священнику?

- Напевно, це залежить від ситуції. Я священник, який взимку розтирав їм обморожені ноги, гріючи їх на окопних свічках. Я з ними живу, слухаю їх. Тому вони довіряють.

- А як віра на війні, поглиблюється чи ні, – продовжую я запитувати.

- Знаєте, віруючі там усі. А от молитися хочуть далеко не всі. Часом запрошую всіх, а приходить третина, решта смалять айкоси (кажуть, нас це заспокоює). А потім мінометний обстріл, я правлю молебень в бліндажі, і всі біжать до мене, кажуть, айкоси не допомагають. Тому - так, війна загострює почуття. І релігійні, у тому числі.

Ми сидимо з отцем (він не захотів представлятися), і він з одного боку наче вбирає атмосферу Михайлівського собору, а з іншого, готовий підхопитися на телефонний дзвінок, коли телефонують побратими.

У Михайлівському монастирі тільки перед війною освятили дві тисячі ікон. Маленькі кишенькові, більші для мобільних чи «стаціонарних» іконостасів, молитовник українського воїна виглядає тут так само природньо, як стіна пам’яті із портретами загиблих на зовнішній огорожі монастиря, яка давно стала обов’язковим місцем відвідин всіх дипломатичних візитів. Цій традиції новітньої історії (ікона на війні) років з десять, але якщо говорити про історію України, то на Січі ікона була у кожному курені. От і не вір у ДНК нації чи ДНК духовної традиції.

Юрі Голодов і Руслан, морпіхи
Юрій Голодов і Руслан, морпіхи

Чи поглиблює віру війна? Я запитувала це багатьох людей. Звернулася із цим до Руслана, ветерана морської піхоти:

- Однозначно поглиблює.

- А як особисто у вас відносини з Богом?

- Слава Богу, – бачте, – стою тут з вами. А це вже третя війна, Косово, Донбас, Кремінна...

- Віра багатовимірна. Вона різна в зрілому віці і зараз. У моєї тещі, яка колись відмовилася ходити в МП, одна, хлопці, які "на нулі" лише пізнають Бога, але без віри неможливо, – каже Юрій Голодов, голова правління Спілки морських піхотинців. – Ми давно товаришуємо із Миколою Проданчуком, він був шефом над першим Феодосійським батальйоном, який виходив з Криму, а нині шефствує над усією бригадою. Наш батальйон нещодавно вийшов з Бахмута. А тепер на Харківщині. Це батальйон ветеранів, його в 2022 році створили з добровольців морської піхоти.

Нас запрошують до Михайлівського собору, де починається концерт. Акустика – прекрасна, до слова. Посеред залу стоять дві однакові ікони Ангела Охоронця. Насправді, заступницею війська в Україні вважається Богородиця, але це були правильні ікони. Думаю, що персональний Ангел Охоронець робить віру якоюсь більш особистою, більш інтимною.

Микола Проданчук
Микола Проданчук

Спочатку коротко виступив очільник Науково-токсикологічного центру ім. Медведя Микола Проданчук. Просто сказав, що традиції саме музичної молитви вже кілька років, і що він радий запросити сюди гідних людей, і що мова музики насправді зрозуміла всім і завжди.

Дві прекрасні ікони благословив очільник Православної Церкви України митрополит Епіфаній.

- Ми засвідчили, що ми незламні і стоятимемо до кінця, – сказав Блаженнійший. – Нам давали кілька днів, потім кілька тижнів, але ми тримаємося. Хоча нас намагалися знищити кілька століть. І ця війна має релігійний компонент. Без єдиної сильної церкви важко збудувати сильну державу. Ми приречені на перемогу, бо Правда завжди перемагає. Зло може мати лише тимчасову перемогу. І ми переможемо у війні за нашу свободу. Щоденно гинуть наші воїни, мирні жителі, невинні діти. Але дар свободи та любові є безцінним. І перед викликом агресії та зла маємо об’єднатися та дати відсіч ворогу. Після війни ми все відновимо та відбудуємо, ми вміємо і злу протистояти, і відновлювати країну.

Блаженніший вручив нагороди лікарям, капеланам та офіцерам. Розпочався концерт, під час якого я дозволила собі продовжувати спілкуватися із лауреатами церковних нагород.

Серед нагороджених – Вадим Жежера, медик 36-ї бригади:

- Мені цінна нагорода церкви. Я завжди був віруючим. І до війни, і зараз. Всі вдумливі лікарі вірять в Бога. Кожен мій пацієнт живий-здоровий завдяки Богу, а лише потім – мені. Був раніше терапевтом, головним лікарем приватної клініки. Коли зрозумів, що війна не закінчиться швидко, то 1 березня 2022 року пішов добровольцем. Я ж і лікарем швидкої допомоги був, а це прекрасний досвід. Я був готовий рятувати у найважчих умовах, але завжди важко втрачати побратимів. Я пам’ятаю всіх. Після ротації оглядаю кожного пацієнта, бо розумію, що вони свій стан адекватно не оцінюють після обстрілів танками та артилерією. На адреналіні вони одні, а наступного дня можуть скаржитися на головний біль. Вихід з "нуля" завжди вимагає уваги медиків. Я пишаюся, що колись добився, аби хлопець, у якого застряг осколок у спині, і якому не хотіли видаляти, бо боялися, поїхав до Києва, де йому дістали це залізо. Я маю досягнення, які б міг показати на найкращих кафедрах світу, але це все завдяки Богові.

Ми стоїмо на сходах найвідомішого храму країни, чуємо, як Шопен змінює Моцарта, і накочують різні почуття, від непереборного потягу до життя – до вдячності та надії.

Бачу симпатичного хлопця, він також з делегації, яка приїхала забрати ікону 36-ї бригади.

Олександр Негруца
Олександр Негруца

- Я зустрів війну у Маріуполі, – розповідає Олександр Негруца. – Виходив з заводу Ілліча 12 квітня на підконтрольну територію. Була команда прориватися власними силами. Нас вийшло 17 з 23 людей, вісім днів йшли. Кілька разів здавалося, що нам кінець. Ми всупереч настановам пішли через Волноваху, пройшли практично поруч з росіянами. Нас потім казали, що це справжнє диво. А з нами ще й пару хлопчиків, вісімнадцять років… Зв’язку не було, спочатку користувалися apple watch, де був компас. Їжі не було. Ми якось зайшли на позиції ахматівців, а вони ж мусульмани, сухпайки армії рф не їли, залишали все, а ми те й забрали. Йшли болотами, степом, вночі і вдень. Потім ми неодноразово чули: Бог проніс вас на руках...

Я вперше бачила стільки військових на концерті класичної музики, і я бачила, як вона заходить у душу.

На монастирський двір вийшов підполковник Юрій Харченко, начальник сектору організації діяльності капеланів Південного регіонального управління Прикордонної служби України:

Юрій Харченко
Юрій Харченко

- У нас на Півдні у підрозділах прикордонників є капелани. Вони, скажемо так, у зоні прямої доступності прикордонників. Ми дуже шануємо їх місію, там тільки священники, які готові бути поруч з бійцями. Капелан має говорити зі всіма. Якщо воїн – мусульманин, то капелан має вислухати його, а за потреби – запросити імама. Я сам мав духовний досвід порятунку завдяки Богові, і багато воюючих людей так само мають його. Пам’ятаю початок війни, я тоді на Сумщині, на позиціях, проходжу... і через дві хвилини прильот – епіцентр вибуху. А я щойно був там, дякував Богові за цей день. І я вірю, що мене врятували звернення та натільний хрест.

З храму лунали прекрасні пісні – українські. За кілька хвилин концерт завершиться, військові медики обнімуться із колегами, і будуть збиратися туди, де найбільше потрібні. Під двері собору, який так багато бачив, під’їдуть дві машини, і в багажники покладуть акуратно спаковані ікони Ангелів-охоронців. І вони теж поїдуть туди, де найбільше потрібні. На воюючий Південь. І на Схід.

Лана Самохвалова, Київ. Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-