До теми Голодомору нещодавно привернуло увагу голосування Верховної Ради про виділення понад 500 млн гривень на добудову музею Голодомору-геноциду у Києві на Печерських пагорбах.  Хоча осмислення спеціально організованого злочинного винищення у 1932-1933 роках мільйонів українців постійно на часі – як нагадування про те, скільки разів нації довелося виживати. І мова не про безкінечне оплакування, а про історичну пам’ять, яка додає сил і впевненості, що треба перемогти ворога, який через певні періоди намагається за непокору рішенням з Москви масово вбивати.  

Із виконуючою обов’язки гендиректора Національного музею Голодомору-геноциду Лесею Гасиджак Укрінформ зустрівся у невеликій адміністративній частині простору під відомою «Свічкою пам’яті». Вона височіє біля Києво-Печерської лаври  за тендітною Дівчинкою з п’ятьма колосками – скульптурним зображенням із назвою «Гірка пам’ять дитинства». Ця частина – меморіал був зданий в експлуатацію  у липні 2010-го. Ще роком раніше започаткували традицію у четверту суботу листопада вшановувати світлу пам’ять про загиблих від геноциду та масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років.  

Коли і за які гроші добудують другу чергу музейного комплексу? Яким він буде, з якими експозиціями?

91% УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ВВАЖАЄ ГОЛОДОМОР ГЕНОЦИДОМ

- Пані Лесю, коли народні депутати проголосували за виділення коштів на добудову Музею Голодомору-геноциду, користувачі соціальних мереж активно почали писати, що гроші у повномасштабний період війни потрібно витрачати на «мавіки». Це тільки знервованість втомлених активними російськими атаками людей? Чи і робота ботів країни-агресорки?

- Дуже легко все, що відбувається, списати на керованість неосвіченими масами, які мало в чомусь розбираються і не звикли вникати в суть питань. З іншого боку, останні два-три роки ми всі наші «трабли»  завжди списуємо на 5-ту колону, агентів Кремля і т.п. Однак думаю, що хайп, який кілька тижнів тривав довкола виділення грошей на добудову музею,  - це частина інформаційної війни Росії проти України.

На відміну від, наприклад, історії УПА, тема Голодомору об’єднує і схід, і захід України. За даними соціологічних досліджень,  91% українського суспільства вважає Голодомор геноцидом. Тому Росії важливо зіпсувати, спаплюжити цю тему, тому в РФ її називають то фейком, то міфом. Росія  не шкодує жодних зусиль для того, аби знищити репутацію всіх і всього, що пов’язує з пам’яттю про цинічний злочин сталінського режиму.

- Ви на посаду в.о. гендиректора рік тому зайшли у не надто комфортний період скандальної зміни керівництва. Наскільки вам це заважає працювати?

-  Я зайшла в музей в складний час виключно тому, що це період повномасштабної  війни. Коли наприкінці лютого почалося  російське вторгнення, я тоді не працювала в музеї.  Й одна з перших думок, які мені прийшли в голову, була: «Господи, Лесю, добре, що ти зараз не керуєш нічим,  не відповідаєш ані за предмети, ані за музейну колекцію, ані за людей».

Конфлікт, який був у попередньої директорки з Міністерством культури та інформаційної політики, - це конфлікт між ними, між органом управління і підлеглою, яка порушила умови контракту. Я до нього не маю ніякого відношення.

Мене запросили на  посаду як виконуючу обов’язки. Призначення відбулося після двох співбесід, в яких  представляла своє бачення, план приблизно на рік. Для мене понад усе є сьогодні інституція - музей, який  очолюю, його репутація і робота. Я лише виконую обов’язки генерального директора. Директор може бути призначений тільки в результаті проведення конкурсу, в результаті дотримання всіх процедур. У зв’язку з введенням воєнного стану, конкурси зараз не проводяться.

- Суспільні дискусії точаться навколо цифри жертв Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, президенти України не раз озвучували страшні за суттю - близько 10 млн осіб. Тепер офіційно йдеться, як правило,  про близько 4 млн. Чому?

- Цифра 3,9 млн жертв Голодомору-геноциду -  це цифра, яку в результаті досліджень (які не можу коментувати чи підважувати, бо не демограф) назвала академічна наукова інституція, яка має назву «Інститут демографії та соціальних досліджень». Президентів України поважаю, але вони не є науковцями. Кожен з них називав ту цифру, яку йому доносили радники, помічники та пул науковців.

Не кажу, що цифра 3,9 млн є остаточною. Вона фігурує у вироці у конкретній справі, по якій ухвалював  рішення Апеляційний суд міста Києва в 2010 році. Ця цифра, зрозуміло, потребує доопрацювання. Вважаю, що потрібно продовжувати дослідження. На сьогодні у нас в Україні проведено лише одну, наскільки я знаю, ексгумацію місць масових поховань жертв Голодомору. Це було на Київщині, у Фастівському районі.

А таких місць тільки  співробітниками нашого музею зафіксовано майже тисячу. Це дані проєкту «Геоінформаційна система масових поховань», в результаті якого було охоплено всі сільські ради територій Голодомору. Коли ми проведемо ексгумації тіл з усіх тих місць, тоді будемо наближатися до фінальної цифри. Також треба продовжувати роботи з архівами.

- Скільки вже опрацьовано документів, що стосуються Голодомору 1932-1933 років?

- Думаю, що цього ніхто не знає, аби дати якусь кількісну аналітику чи якісну оцінку, що «опрацьована така-то кількість і це 80%». До цього часу в архівах піднімають документи, які ніхто не читав – про що свідчать формуляри до справ. Для ненауковців скажу, що джерельна база теми «Голодомор» є надзвичайно широкою. Бо це не тільки документи органів влади, а багато суміжних, які, часом, відкривають несподівані деталі.

ЧОМУ НЕПОКАРАНЕ ЗЛО ПОВЕРНУЛОСЯ?

- Жовтень 2016 року був початком  процесу підготовки будівництва другої черги Національного музею  Голодомору-геноциду. Тепер мали би його завершувати, але спочатку пандемія корона вірусу, потім повномасштабне вторгнення Росії.   Чому однак на часі мала би бути добудова другої черги?

-  Музей Голодомору - це особливий музей, не мистецький, не пам’яті одного видатного діяча. Навіть не просто Музей пам’яті про злочин геноциду, вчинений проти Української нації. Це інституція,  яка показує, що нинішня російсько-українська війна не взялася ні звідки. Вона є продовженням столітніх прагнень нашого сусіда, який мімікрує (то московське царство, то російська імперія, то більшовицька росія, то російська федерація), не допустити, щоби поруч була розвинута і самостійна Україна.

Росія сьогодні, через 90 років після вчинення Голодомору-геноциду, як за методичкою, повторює ті  злочини, які, за визначенням юристів, мають ознаки геноциду. Країна-агресор знову вивозить українських дітей і дорослих на підконтрольні території, фізично винищує цивільне населення, створює  несумісні з життям умови (підрив ГЕС, обстріли зернових терміналів тощо).

Якби цей Музей постав раніше, можливо, ми би не мали цієї війни. Бо тоді би не стояли питання про те, чи має значення мова і чому пам’ятник Пушкіну у селі на Полтавщині треба демонтувати… Основа нашого музею – просвітництво. Люди звідси виходять з іншими поглядами і розумінням глибини історичних процесів.

- У музеї бувають військовослужбовці?

- До повномасштабного вторгнення ми регулярно приймали на екскурсії і лекції солдатів строкової служби, курсантів військових навчальних закладів. Зараз до нас приїжджають чоловіки, військові, які перебувають на лікуванні у військовому госпіталі, у супроводі дружин, друзів. Їм цікаво. І вони підтверджують, що ми на правильному шляху, робимо правильну роботу.

- Щоби музею дало розширення експозиційних площ?

- У першу чергу, це дало б можливість ще краще працювати, ширше і ще більш активніше. Сьогодні ми приймаємо відвідувачів у Залі пам’яті, архітектурна і концептуальна специфіка якої не дає можливості представити сповна нашу фондову колекцію, приймати гостьові виставки чи експонувати свої, без впливу на основну експозицію.   

- Чому для України нині  важливе визнання світом Голодомору геноцидом?

- Коли 15 років тому ще Віктор Андрійович Ющенко поставив тему визнання Голодомору геноцидом в пул основних напрямків міжнародної політики України, то визнання було важливим як підтримка нашої країни у процесі поширення правди і визнання злочину, що болить нам. Сьогодні - це процес глибинного розуміння щонайменше політичними елітами інших держав того зла, яке йде від Росії упродовж десятків і сотень років.

- Давайте заспокоїмо тих, хто думає, що гроші для добудови виділили би безпосередньо музею.

- Рішення про виділення фінансування для добудови будівлі Музею ухвалювала Верховна Рада. Це закон з правками до Закону України про державний бюджет. Президент наклав вето.

Будівництво другої черги веде державне підприємство «Дирекція з будівництва другої черги Національного музею…», юридична особа в структурі Міністерства культури,  розпорядник бюджетних коштів. У них всі договори  укладаються на основі торгів Прозорро. Все можна відстежити, подивитися, перевірити, зрештою.

Гроші, за які проголосувала Верховна Рада, - це як останній транш з тієї загальної кошторисної вартості, яка була затверджена ще у 2018 році. Приміщення справді будують для музею. Але ми відповідаємо за майбутню експозицію: наповнення і зміст.

- Перед вами дилема: доречніше у цій конкретній ситуації використати 573 млн 883,3 тисяч гривень на «мавіки» чи музей?

- Важливі і «мавіки», і музей. Кожного дня я, як і всі,  прокидаюся і засинаю з вдячністю нашим захисникам і захисницям, тому як людина кажу: «Мавіки» дуже потрібні». Воюють мобілізовані колеги  і чоловіки наших колежанок, друзі. Тобто я кожного дня пам’ятаю, яка ціна платиться за наш мирний тил.

Але розумію й те, що Музей Голодомору-геноциду - це інвестиція в майбутнє. Ми постійно пояснюємо, що гроші вкладені в культуру, - це не про куплені помідори. Інвестиція в культуру дає фідбек  через 15 років - такі десь приблизно хронометражі.

Якщо ми зараз не завершимо будівництво, то знову матимемо покоління, яке недоотримає розуміння, ким є наш ворог, яким він є, як з ним боротися. Без музеїв може статися так, що пройде 5 років після перемоги і ми забудемо обличчя ворога, а він потім знову  вийде проти нас на боротьбу.

ГОЛОСИ ТИХ, КОГО НЕ ВБИЛИ ГОЛОДОМ

- Яка зараз музейна площа і яка могла би постати уже нинішнього року?

- Наша експозиція на сьогодні в першій черзі - 450 квадратних метрів особливої архітектури. Кругла зала, зі стилізованим  вівтарем. Думаю, що всі, хто був у музеї, знають, що вона не пристосована для виставкових проєктів. Бо створювалася, у першу чергу, як частина великого меморіального комплексу. Завдання цього простору під «Свічкою пам’яті» - емоційно налаштувати відвідувачів на непросту тему.

Звичайно, нам вдається експонувати дуже багато виставок й організовувати мистецькі заходи. Але немає простору, де би ми детально, з залученням багатьох експонатів, розказали, якими були передумови Голодомору, які механізми застосовували для нищення людей, і найголовніше - яку силу мали українці, які протистояли цьому злу та змогли вижити.

Люди завжди бояться, що це буде музей про жертви, відвідавши який хотітиметься тільки померти. Але запевняю вас, це музей про нашу силу і незламність, завдяки яким ми вистояли 90 років тому, в тому числі допомагаючи один одному;  завдяки яким ми тримаємося під натиском «орди» вже 1,5 роки і завдяки яким ми переможемо.

- Як конкретні епізоди, як показуватимете на нових площах?

- У розділі про передумови геноциду, скажімо, ми представимо   показовий судовий  процес радянської влади над Спілкою визволення України, який відбувався у Харкові, завершився у квітні 1930 року. Відвідувач дізнається про діячів культури чи  науки, які були засуджений в ході цієї сфабрикованої справи. Серед них Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, загалом 45 засуджених.

На одній з локацій показуватимемо і розказуватимемо, що таке «Торгзін» (спеціалізовані магазини у 1931-1936 роках в СРСР, де дефіцитні товари продавали за валюту. – Ред.). І людина, яка прийшла в сучасний музей,  зможе відчути себе  відвідувачем такого закладу з минулого.

- На кого орієнтувалися, коли створювали художню концепцію? Хто є прикладом? Дуже цікавий і змістовний великий музей Голокосту «Полін», наприклад, функціонує  у Варшаві.

- Експозиція розрахована на три аудиторії: дитячу, середньостатистичного громадянина і на професійного відвідувача. Виходячи з цього й розробляється сценарій експозиції. Насправді лідером у музейному будівництві сьогодні є Польща. Зрештою, співавторами проєкту художньої концепції експозиції є польська дизайнерська компанія Nizio Design International, яка долучалася до створення музею «Полін», та британська Haley Sharpe Design.

Особливість історії Голодомору полягає в тому, що про ті події моєму і попереднім поколінням розказували бабусі чи дідусі, оскільки довгі десятиліття говорити було заборонено. І тому експозиція буде наповнена їхніми голосами.

Ми маємо свою колекцію свідчень - близько 4-х тисяч, які передавали до музею громадяни, окремі інституції і, зокрема, Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000». До повномасштабного вторгнення колеги здійснили впродовж двох років експедиції в усі області України, які були територією Голодомору, і записали близько 240 відеосвідчень. Переважно це спогади тих, кому у 1932-1933 було 5-7 років.

У липні ми отримали копії електронних матеріалів, з якими працювала свого часу Комісія конгресу США, в якій були Джеймс Мейс і Роберт Конквест. Ті свідчення були записані у 1980-х роках від людей, які пережили Голодомор десь у 20-річному віці.

- Що буде із зовсім неочікуваних матеріалів?

- Коли ми розповідатимемо про Голодомор, то говоритимемо про репресії масштабніше. Наприклад, про те, як жилося в той період майстрам народних промислів. Це були приватні виробники, які не обробляли землю, бо отримували кошти з продажу свого товару. Тож спочатку їх загнали в артілі, а потім в колгоспи, а потім однак  репресували і заборонили займатися індивідуальним виробництвом.

- Сучасні музеї – це взагалі багатофункціональні  хаби.

- Музеї в сучасному світі вже давно перестали бути місцями накопичення і зберігання предметів старовини. Це майданчики для обговорення актуальних питань сьогодення, дискусій; у нашому випадку – про прояви геноциду і ризики у ХХ столітті, про формування громадянського суспільства і утвердження демократії, про питання продовольчої безпеки у світі й ідентичність українців.

У другій черзі будівлі будуть кіно- та конференц-зали, освітні аудиторії. У нас вже є багато пропозицій-занять для школярів і студентів, а буде ще більше.

Сучасний музей неможливо уявити  без сувенірної крамниці і кав’ярні. Музейні педагоги, психологи і дослідники знають: щоб дитина вийшла з музею задоволеною, вона має щось цікаве побачити, щось із собою забрати і щось там смачне з’їсти. Тоді дитина захоче туди повертатися знову і знову.

Бачу наш музей сучасним міжнародним центром, який відвідують делегації і науковці з усього світу. Ми і зараз маємо співпрацю на високому рівні, адже, наприклад, тільки за останній рік наші виставки експонувалися у 20 містах за кордоном: від США до Туреччини.

Як  музейниця,  страшенно люблю це місце. Бачу його дуже світлим, наповненим великою кількістю дитячих голосів, а також  учнів і студентів у першу чергу. Хочу, щоби у вихідні родини приходили сюди проводити цілий день. Але найголовніше – щоби все це відбувалося у вільній і сильній Україні,  яка живе без війни і з перемогою, пам’ятаючи і вшановуючи всіх героїв, завдяки яким нація і держава відбулися. 

Валентина Самченко, м. Київ

Фото Руслана Канюки і надані Лесею Гасиджак