Хештег «Не_Юрик». Уроки скандальної стрічки для суспільства і кінематографа

Авторам фільму, який здійняв хвилю обурення, зрадило відчуття «доречного/недоречного». Дві серії художнього (на цьому наполягають його творці) фільму «Юрик» були показані на каналі СТБ ще 24 серпня, до Дня Незалежності, але хвиля суспільної реакції на нього не спала досі, й схоже, ще не скоро спаде. І вибачення творців фільму перед обуреними маріупольцями,  і те, що вони заявили про зняття фільму з усіх платформ, і поява оновленої версії, «взагалі без Маріуполя» - нічого тут не змінює. Бо йдеться про жорстокий урок, а перенесення дійства до «десь на сході України», замазування дрібних деталей – це все одно, що тарілку холодцю прикрашати «під торт» кремовими розочками.  Надто глибокі основи – і професійні, і людські - зачіпає скандал  навколо «Юрика», надто тісно переплівся він з реаліями жорстокої війни, яку веде Україна за своє право жити…

«Прекрасна ОБСЄ»

Кажуть, що подібна історія насправді трапилася в Маріуполі у березні 2022 року. Мама написала на спині 11-річного сина телефон родичів, до яких він мав добратися десь у Європі. Хлопчик дивом вийшов з оточеного ворогом Маріуполя і за допомогою небайдужих людей пройшов до самого західного кордону крізь усю Україну, яка, ще не оговтавшись від підступного нападу, відчайдушно відбивала жорстокого ворога. Що й казати:  фабула для сценарію була багатообіцяюча, творцям фільму залишалося лише не схибити і, схоже, саме це їм не вдалося.

Те, що комусь цей фільм «зайшов», підняв хвилю емоцій, змусив плакати – тут не основне. Люди різні, дехто не підмічає деталей, не вважає за потрібне їх аналізувати. А от хвиля обурення цією стрічкою, передусім серед тих, хто пережив трагедію Маріуполя – насправді має величезне значення. З ран, що не встигли загоїтись, було зірвано тоненьку плівочку, яка наросла за цей рік і кілька місяців - маріупольців, яким пощастило вижити, пронизав свіжий і страшний біль. От за це і треба відповідати тим, хто зняв це кіно. Зрозуміло, що в моральному плані.

Справжнє мистецтво має відповідати певним стандартним вимогам. Передусім, до авторів.  Крім очевидного – таланту і натхнення – має бути те, що називається талантом людським. Зокрема, йдеться про вміння відчувати доречне і недоречне, яке точно позначає іншу людську якість – здатність до щирого співчуття. Навіть про трагедію Маріуполя можна щось додумати по сценарію художнього фільму, але не можна при цьому схибити проти правди, що її знають тисячі  людей, які прожили у цьому пеклі лютий-березень-квітень. Саме з цим не справилися автори «Юрика».

Сповнених болю постів маріупольців у соцмережах – реально тисячі. От лише три з них.

Оксана Котікова:  

«…Не було ані сирен, ані зв'язку, ані евакуацій, ані світла у підвалах, ані хліба (і взагалі будь якої їжі чи пиття, якщо під обстрілами за цим не бігав повз трупи), ані зелених коридорів, ані ОБСЄ!!! ТОГО НЕ БУЛО!!!

Зате був скажений холод (фобія залишиться зі мною до кінця моїх днів). (…) Ще бажання швидко померти було.

Одразу було враження, що «шедевр» на замовлення зроблено для демонстрації всім українцям і за кордоном заодно. І мета, такий потужний посил, який зчитується - маріупольці гімно, носами вертіли, самі від евакуації відмовилися, а ОБСЄ (яке з 2014го року ніколи не бачило нічого правопорушного в діях росії проти України і в якому працюють «хорошие русские») зробили все, аби врятувати життя людей.

Це не кіно!

Це чергова агітка від кремля!».

Ніна Полієнко:

«Відбілювання» ОБСЄ, судячи із кадрів фільму, було головною задачею».

Марія Павловська:

«Якщо в фільмі все брехня починаючи від ОБСЄ і до сигналів тривоги (яких на той час вже не було в Маріуполі) - то не здивуюсь, що і Юрика з пальця висмоктали. Правда там лише одна – війна».

Так, маріупольцям байдуже до художніх особливостей стрічки, можливо, вони не сприймають метафор, але їх обурює брехня. Брехня - це і телефонні переговори з Естонією, при тому, що зв’язку в блокованому Маріуполі не було, і дві хлібини, десь «отримані» героїнею в місті, де люди тижнями не мали ні скоринки хліба, ні питної води, і буржуйка у підвалі (бо не було й цього). А особливо людей зачепило те, як показана у «Юрику» атмосфера в місті: ну, так, війна це погано, звісно, але загалом обстановка терпима, окупанти не звірствують – от же харчі є, тепло, евакуація на автобусах… Це все - про другу половину березня 2022-го, після того, як російські нелюди скинули надпотужну бомбу на маріупольський драматичний театр, в якому сотні дітей і дорослих намагалися врятуватися від смерті (ну, театр вони ж не будуть бомбардувати!) – і не врятувалися…

І ще одна нав’язлива деталь - ОБСЄ. Деякі кадри нагадують рекламний ролик цієї організації: головне, щоб логотип замовника було видно. І його справді добре видно: і на стінах, і на борту евакуаційного автобуса. Але ж на другу половину березня ОБСЄ уже й духу не було в Маріуполі, вони покинули місто ще 7 березня. То звідки всі ці їхні логотипи з метровими чотирма літерами O B S E, які уперто лізуть в об’єктив?

Війна почалася не 24 лютого 2022 року, а рівно на 8 років раніше, у лютому 2014-го, і за цей час ОБСЕ, дослівно – Організація по Безпеці і Співробітництву в Європі – «уславилася» лише тим, що ніде нічого «не бачила» на Донбасі і послідовно зривала роботу спільних моніторингових груп.  А ще – згадайте - скільки говорилося про представників Росії в ОБСЄ, які «відпрацьовували» там свій хліб.  Може, тому й вийшов такий от «Юрик», де в блокованому з усіх боків Маріуполі – все «працює», а на виїздах з міста стоять мирні такі блокпости росіян, які взагалі-то «нормальні хлопці». Може, задача «Юрика» полягала в тому, щоб донести саме цю брехливу картинку до Європи, до світу?

Сумно і гидко. Схоже, що це - предмет для розслідування грантодавців, тіє ж USAID. Як вийшло так, що обрано було саме цей сценарій, а реалізація проєкту дісталася саме цій групі? Яка роль ОБСЄ у цій історії? Грошей їхніх там не було, наче, то чому ж фільм багатьом здався схожим на рекламний ролик цієї організації?

Мистецька рефлексія так швидко після трагедії - це, фактично, колективна ретравматизація 

Втім, давайте визнаємо: не всі в Україні в оцінці «Юрика» поділяють радикальні висновки. Люди по різному відчувають нюанси. Інколи те, в чому хтось не має сумніву, інший – взагалі не помічає. Що стосується «Юрика», то оцінка фільму глядачами -  це можна простежити - пом’якшується по мірі просування на захід, адже щоби так обуритися, як маріупольці, треба особисто бачити правду. Що й казати: немає сумніву, що в Європі абсолютна більшість глядачів побачить в «Юрику» лише мелодраму. Оце й погано.

Олександр Білоус, психолог:

“Мистецька рефлексія щодо певних подій звісно може відбуватися, але це не повинно робитися на масового споживача, тому що в такому випадку це – фактично колективна ретравматизація.

Всі, хто були якось дотичні до Маріуполя, звернули увагу не так на долю головного героя, як на невідповідність об’єктивним обставинам – раніше таке називалося «лакування дійсності»: мовляв, начебто при всій трагічності подій в Маріуполі було не так вже й жахливо, як насправді. І це найбільше збурило глядачів. Тому що будь-які спроби говорити засобами мистецтва про травматичний досвід по свіжих травмах – завжди викликатимуть у тих, хто пережив ці події, відчуття невідповідності, недостовірності і фальші, бо їхній досвід не співпадає з тим, що їм будуть показувати.

Давайте згадаємо наших мовчазних дідів, котрі майже ніколи не дивилися фільми про війну, які показували нам – тодішній молоді, бо вони знали, що це все – неправда. Вони знали, яка війна була насправді - це кров, піт, гній, страх. А художні фільми про неї були неправдиво «красиві»: з Жуковим та танковими баталіями. І кіно про Спартака – теж не зовсім правда, але коли є часова відстань, то героїзація, ідеалізація та прикрашання стає припустимим. Щира правда про війну – це Ремарк, і то, постфактум та через власну депресію.

Я навіть не уявляю, як можна зняти зараз правдиве кіно про цю війну, якщо це не документальне викладення. Тільки документалістика дозволяє зняти війну такою, якою вона є. Те що ми бачимо в «Юрику» - це спроба зробити художню історію через дитину в війні, але вона видалась сучасникам дуже фальшивою, бо практично всі вони – свідки трагедії і для них це – велика неправда. Неспівпадіння власного пережитого досвіду і того, що показують на екрані сприймається дуже болісно, як фальш, як спроба обманути”.

Але є й інша думка. От що каже Вадим Васютинський - професор, головний науковий співробітник лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України: «Я вважаю плюсом  появу такого фільму. Це не шедевр, але й непогано. Що стосується мінусів... Розумію жителів Маріуполя, які пережили все це й закидають творцям фільму, що він не передає трагізму реальності. Це тонка грань, насправді. Фільм не покликаний стати художнім свідченням того, що було в Маріуполі. Ті, хто пережив, кажуть, що фільм прикрашає, пом’якшує реальність, мовляв, не все було так страшно.  Чи можна сприймати фільм як мелодраму? На тлі трагедії це глядачу-маріупольцю особливо неприємно».

Відомий кінокритик і кінознавець Олександр Гусєв займає позицію в чомусь схожу, але лише в чомусь: «Як створення «Юрика», так і реакція на його трансляцію видаються однаково прикрими - та неминучими. Воююча Україна залишається демократичною державою, і з Божою поміччю не перейматиме засобів агресора. Відповідно, у вільному доступі і надалі з'являтимуться твори, присвячені болісним темам сучасності, які викликатимуть невдоволення тієї чи іншої частини аудиторії.

Будь-який фільм, будь-яка книга про війну можуть виявитися для аудиторії джерелом болісних переживань і, отже, об'єктом критики, часто - жорсткої. Так, ми маємо право очікувати від чиновників державних інституцій розбірливості у виділенні коштів на пов'язані з військовою проблематикою твори, але неможливо обмежити ні ініціативу приватних каналів, ні свободу творчості. Вихід можна шукати в громадській дискусії і в зворотному зв'язку з творцями, і в цьому сенсі рішення продюсерів «Юрика» прибрати з платформ картину (Першу версію. Ред), яка викликала стільки звинувачень у спотворенні життя  в блокованому Маріуполі, можна вважати позитивом».

Тим часом, “Юрика” “реанімували та повернули до життя”. Колеги з Телеканалу ТВ-7 Маріуполь зазначають: у ньому зміни по звуку та відео.  Ось був напис на автобусі “ОБСЄ” - а тепер його не стало. А от була біла стрічка у військового - а зараз ніби жовта.   Фільм скоротився більше, ніж на хвилину. І Юрик тепер не з Маріуполя. Видалені всі репліки героїв зі згадкою міста. Тепер дії відбуваються десь на сході України. 

Журналісти з маріупольського телеканалу зазначають, що цього скандалу можна було б уникнути, якби автори “Юрика” консультувалися з тими, хто пережив маріупольське пекло.

Чи час знімати художні фільми про російсько-українську війну? Чи це лише через років 10-20 після нашої перемоги буде доречно? 

От що каже Олександр Гусєв: «Заклики до кінематографістів утриматися від створення ігрових стрічок, присвячених російсько-українській війні, до її закінчення суперечать культурному досвіду, законам кінопроцесу та й національним інтересам - теж. Багато картин, не лише відверто пропагандистського характеру, покликані підтримати дух народу воюючої країни. Бувало, що й справжні шедеври кіномистецтва, створювалися під час війни. Та ж «Касабланка» Майкла Кертіса або, «Райдуга» Марка Донського (стрічка знімалася на Київській кіностудії, евакуйованій в Ашхабад), або «Рим- відкрите місто» Роберто Росселліні, що створювався на руїнах щойно звільненої італійської столиці, з полоненими німцями в ролі окупантів.

Те саме, якщо брати й недавні стрічки - «Красиві села красиво горять» Срджана Драгоєвича або «Володар бурі» Кетрін Бігелоу. Українські кінематографісти теж створили чимало значущих робіт про війну, яка триває – про це не можна забувати – не з 24 лютого 2022 року, а від лютого 2014-го:   від «Кіборгів» Ахтема Сеітаблаєва та «Позивного Бандераса» Зази Буадзе до «Донбасу» Сергія Лозниці та «Бачення метелика» Максима Наконечного».

Іноді треба собі сказати: я не буду цього дивитися!

Але все ж таки, що порадити маріупольцям, які досі боляче переживають побачене?

Професор Васютинський: «Завжди були, є і будуть різні реакції.  Будуть і ті, хто хотітиме проживати це знову і знову, і ті, хто не хоче бачити про травму нічого і ніколи. Єдиний спосіб задовільнити потреби всіх людей, показувати все, не роблячи це, скажімо так, обов’язковим. Людям, яким це важко переживати, як психолог, я раджу не дивитися, не читати, наскільки це можливо, не думати про це. Хоча це і не є найкращим способом подолання травми, але якщо саме це тримає постраждалу людину, не вганяє в депресію, то хай вона так робить. Є протилежний приклад, коли люди зациклися на переживаннях і хочуть їх весь час відновлювати, і це також нездорово. Обидві групи потребують психологічної допомоги.

Більш здоровим я вважаю пошук психологічного балансу, коли людина усвідомлено проживає поперемінно і такі, і такі стани. Якщо ви подивилися фільм і він вас психологічно травмував, то просто поговоріть про нього з людьми, які також пережили це. Зробіть картину об’єктом глядацького інтересу, а не сіллю на рани. Спробуйте стати в позицію кінокритика.

Прикро, що там є кадри, розраховані на закордонного глядача. І я боюсь, що він сприйматиме це так: мовляв, погано, але не страшно. Тому єдиною відповіддю я б вважав створення ще десятків  фільмів про це. Якби до “Юрика” було двадцять фільмів про Маріуполь, а це - двадцять перший, то такого негативного резонансу не було б. А вимагати від художнього фільму, щоб він достовірно віддзеркалив події, неможливо. Бо п'ятсот тисяч людей - це п'ятсот тисяч поглядів».

Але авторам “Юрика” і майбутніх кінострічок просто необхідно зважати на людей, які пережили трагедію.  Ще дуже свіжі, дуже болючі спогади про неймовірно жахливі речі, що відбувалися в Маріуполі навесні 2022-го…

Клірик Переяславсько-Вишневської єпархії ПЦУ протоієрей Володимир Коскін написав: 

“Можливо, колись я наважусь подивитись ті "20 днів в Маріуполі" (Документальний фільм. - Ред)....

Зараз - Ні!

Я декілька разів передивлявся трейлер і на моменті, коли розгортають померле немовля, мене прорвало... .

Я просто вгризся в подушку і разом зі сльозами, що пекли очі, разом з вовчим виттям в подушку, ніби чорна безодня розкрилась в серці...

Біль, що перекривав дихання й безмежна лють почали затоплювати все навкруги, вириваючись непідконтрольно з глибин свідомості.

Наче стробоскоп, свідомість почала вихоплювати зі своїх нетрів спогади, що наче малі діти ховалися брудні і перелякані у лабіринтах пам'яті.

Жахливо холодно. Хочеться спати. Я йду по вулиці з великим мішком картоплі на плечах. Йду пішки з оптового ринку в напрямку 23-го. Страшенно хочеться їсти й пити.

Води ніде не зміг знайти, як і хліба.

Купив цей величезний мішок картоплі за майже останні 800 гривень. Усвідомлення, що гроші це лише папір, проходить крізь свідомість, разом з тягарем картоплі за спиною.

Плечі болять страшенно, мішок постійно спадає з плеча і я його переміщую в район шиї (дома не міг її розігнути). Розумієш, що дома майже закінчились продукти і ти не витримаєш голодного погляду дитини і дружини.

Над головою зі звуком, що вгризається в твою голову, летять міни. Призупиняєшся на мить...пролетіла і розірвалась десь на 17 мікрорайоні. Вибух, брязкіт скла і чиїсь крики і плач.

Обходиш стороною тіла на асфальті, безперервно звершуючи по пам'яті панахиду за кожного, хто лежить тут, і хто гине зараз десь там. Крок за кроком, крок за кроком...

Йду вперто вгризаючись у простір і дивлячись тільки під ноги.

Крок за кроком.

Просиш у Бога, щоб хоч хтось був Ним врятований. Ніби відповідь від Нього, наздоганяє жінка з двома дітьми. Одному 3 рочки, а тому, що на руках у неї - 2 місяці.

- Скажіть, де тут кінотеатр САВОНА? Кажуть, що там годують і є продукти!

Голодні очі дітей, ніби портали поглинають тебе... краще не дивитись. У карманах знаходжу цукерки і з десяток печива, яке мені буквально сунула в руки жіночка на САВОНІ. Віддаю. Вказую напрямок.

На асфальті когось накрили простирадлом. Бачу, що рука жіноча. Поруч пакет і розсипана картопля.

Дві жінки проходять поруч, озираються на мене і не довго думаючи, починають швидко збирати в свої дві сумки розсипану картоплю...

Вже прийшовши до дому узнав, що з прильотом по оптовому ринку ми розминулись буквально "у дверях".

Зараз я почав про це говорити і дав змогу це вивільнити, відкриваючи потроху своє серце, відпускаючи тих, хто назавжди залишився там в лютому - березні 22-го.

Їх треба відпустити, а нам жити далі.

Жити так, щоб їх безвинно забрані життя не були марно втрачені.

Наші з вами руки підхопили їх шматочок України і нам з цим жити. Жити так, щоб не було соромно дивитись в їх очі, коли настане саме ТА наша зустріч з ними…”.

На фото ми до, в облозі і після.

Останнє фото, це перший вечір в Дніпровському шелтері.

Буду писати й далі…”

Більше про «Юрика» нічого, власне, писати уже не треба…

Оксана Довженко, Любов Базів, Київ