Медіахайп на «втомі від війни». Як мінімізувати шкоду?

«Українці втомилися від війни…», «Українці втомилися допомагати армії…», «Світ втомився від війни в Україні…». Ці та подібні заголовки можна досить часто зустріти в подкастах, статтях, блогах тощо. Депресивні цитати спікерів про війну,  узагальнення, які покликані підживити розпач та депресію, – це хайп заради кліків чи підживлювана ворогом ІПСО?

Теми для нагнітання деколи просто беруться з повітря та стають потужними конфліктогенами. «Хорошие русские», «мова», «втома від війни», «контрнаступ, який йде надто повільно», «недоодягнена»  і «недогодована» армія (насправді – це  брехня), «корупція» (насправді – вона є всюди, але у нас ця тема часом штучно роздувається до вселенських масштабів). Можете продовжити список…

Ми не будемо стверджувати, що все це є на 100%  план ФСБ з деморалізації українців. Але вибірково – чом би й ні?

Що робити із такими темами, із заголовками «зрадогенами»? Чи варто поборотись за консенсус журналістів та редакторів у несприйнятті  та професійному відторгненні спроб продукування подібного контенту? Як цьому протидіяти? Чому, зокрема, вчить досвід демократичної Великої Британії під час Другої світової війни, який заведено вважати успішним та доречним?

Ми вирішили обговорити все це з соціологом (якщо йдеться про цифри, які віддзеркалюють суспільні настрої) і медіаекспертами, які користуються повагою у професійному середовищі.

Деякі з оцінок нас і порадували, і здивували.

ЗАГАЛЬНИЙ ОПТИМІЗМ ЗРІС З ПОЧАТКОМ ВІЙНИ ТА ЗАЛИШАЄТЬСЯ ДОВОЛІ ВИСОКИМ – ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ

Сергій Дембіцький, заступник директор Інституту соціології НАНУ:

Згідно з результатами соціологічного моніторингу «Українське суспільство», який проводиться Інститутом соціології НАН України, загальний оптимізм зріс з початком війни та залишається доволі високим. Станом на червень 2023 року 66,1% опитаних, міркуючи про майбутнє України, вважали, що ситуація, скоріше за все, буде покращуватися. І лише 10,8% вважали, що вона буде погіршуватися. Результати інших опитувань демонструють майже всеохоплюючу віру в перемогу України у війні. Єдине, що змінюється – очікувані терміни її завершення (вони стають більшими). Але це ж не про оптимізм, а про адекватність тих чи інших часових рамок.

Щодо блогерів. Дійсно, час від часу доводиться стикатися із заявами деяких лідерів думок про складний психологічний стан населення, який тільки погіршується і ось-ось стане надзвичайно складним. Для мене це виглядає, радше, як намагання цих людей привернути увагу до їхнього чергового повідомлення. Як відомо, повідомлення з негативною конотацією сильніше діють на аудиторію.

Зараз ми перевіримо це твердження. Якщо говорити специфічно – саме про втому від війни, а не через ситуацію, в якій перебувають люди і яка спричинена війною, то її очевидно немає, бо результати соціологічних досліджень свідчать, що варіант починати переговори і дипломатичним шляхом завершувати війну зараз підтримує дуже невелика частка населення. Якщо ж говорити про психологічний стан населення загалом, то він є співставним із ситуацією у 2020 році. Стверджуючи це, я базуюсь на нещодавніх результатах дослідження Інституту соціології НАН України, яке присвячене стресовим станам населення України. Зокрема, для порівняння можна використати рівні психологічного дистресу* (у відсотках):

Рівень психологічного дистресу	Рік
	2020	2023
Нормальний	69	68,8
Підвищений	19,4	20,9
Високий	11,6	10,3

* Психологічний дистрес – унікальний емоційно дискомфортний стан, що його відчуває індивід у відповідь на специфічний стресор або сильну потребу в чомусь і який призводить до тимчасових або постійних негативних наслідків.

Така майже ідентична картина в різні роки обумовлює моє припущення, згідно з яким, психологічна ситуація насправді не погіршується, а покращується. Тобто з початком війни і перші її місяці психологічний стан населення значно погіршився, а зараз він повернувся до рівня 2020 року. Звісно, в той період також існував глобальний стресовий фактор – коронавірус. Але, погодьтесь, війна є набагато страшнішим викликом. Таке відновлення психологічного стану населення стало можливим завдяки збереженню зусиллями ЗСУ переважної частини українських земель.

Додатковим показником психологічної втоми населення є індикатори виснаження, які також були використані у нашому нещодавньому опитуванні (у відсотках):

Індикатор	Наскільки часто респондент відчував це останнім часом:
	Ніколи	Зрідка	Періодично	Майже постійно
Те, що Ви легко губите думку	27,6	50,1	18,2	4,0
Відсутність мотивації	27,0	43,6	23,2	6,0
Те, що Вам важко зосередитися	19,0	53,7	23,1	4,0
Знесилення чи загальмованість	19,1	51,1	24,0	6,0

Якщо узагальнити дані за індикаторами виснаження, то можна зробити висновок, що останнім часом воно не виникало у 4,7% опитаних, виникало епізодично – у 16,2%, час від часу – у 50,6%, періодично – 25,3% та постійно – у 3,2%. Фактично, на постійній основі з цією проблемою стикається близько 29% населення. Це не мало, але це меншість. І, враховуючи наведені вище міркування, у нас немає підстав вважати, що їх кількість зростає.

Так, у нашому суспільстві є групи, які перебувають у важчому психологічному стані, ніж інші. Наприклад, жінки почувають себе гірше, ніж чоловіки. Молодь – гірше, ніж старші категорії. Переселенці – гірше, ніж ті, хто залишилися на місцях, навіть якщо мова йде про регіони, де тривають бойові дії. Очевидно, що це саме ті групи, на які повинна бути спрямована адресна робота з покращення психологічного стану населення.

Щодо ролі ЗМІ. Їх робота сприяє, скоріше, погіршенню психологічної атмосфери. Майже 81% опитаних зазначили переживання через почуте і побачене в медіа. А транслюють вони зараз не тільки і не стільки втрати українського народу на полі бою. Враховуючи те, що ЗМІ є жорстко інтегрованою частиною політичної системи України з обмеженою кількістю ступенів свободи, відповідні позитивні зміни залежать від зміни політичної культури у нашій країні – як серед еліт, так і серед широких верств населення. Не очікую, що це станеться найближчим часом.

МИ ВСІ ХОЧЕМО ПЕРЕМОГИ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗДОБУВАЄТЬСЯ РЕФРЕНАМИ ПРО ТЕ, ЯК ВТОМИЛОСЯ СУСПІЛЬСТВО

Єгор Брайлян, кандидат історичних наук, історик-британіст, аналітик Центру досліджень «Детектор медіа»:

Досвід інформаційного спротиву Великої Британії та США під час Другої світової війни дуже важливий для України. Бо тоді ці дві демократичні держави показали, яким чином можна консолідувати суспільство за умов війни. Перше, що зробила Велика Британія після початку Другої світової війни 1939 року, – пішла на арешт політичних опонентів: комуністів та фашистів. І ті політики, які могли, наприклад, виступати за проведення переговорів між Британією та Третім Рейхом, були нейтралізовані.

Було створено Міністерство інформації, яке забезпечувало всіх громадян необхідною інформацією для кожного дня, кожної ситуації. Що треба робити, коли евакуюватися. Британці під час війни розуміли, що вони витерплять все – бомбардування Німеччиною їхніх міст, кількаденне перебування  в лондонському метро і багато іншого.  І вони сподівалися, що після війни  вони стануть державою добробуту,  що кожен британець матиме соціальну допомогу, бо тоді британське суспільство було чітко поділене на класи. А коли гриміла битва за Британію у 1940-1941 роках (йдеться про протиборство військово-повітряних сил Німеччини та Великої Британії. –  Ред.), Міністерство авіаційної промисловості оголосило збір алюмінію, і люди приносили свій металевий посуд: кружки, тарілки, виделки – і все це перероблялося для ремонту літаків.

Британці довели самим собі, що вони можуть об’єднатися для спільної перемоги.

Для України об’єднавчою ідеєю має бути вступ до ЄС та НАТО. І медіа могли б підтримувати повістку, що українці захищають європейські цінності, про які самі європейці забули.

Українські журналісти, до речі, побачили, наскільки західна журналістика не є ідеальною. Що і західні медіа можуть публікувати матеріали, в яких немає доказової бази. Як було, наприклад, коли вони звинуватили українського офіцера Романа Червінського у причетності до підриву газогону «Північний потік».

Чи можуть/мають існувати обмеження для медіа у такий час? Так. Є військова цензура. Ані переміщення військової техніки, ані повний обсяг інформації про іноземну допомогу, ані локації українських військових не повинні з’являтися у ЗМІ. Але є й те, що публікуватися має обов’язково. Саме зараз час писати надихаючі історії людей – і про цивільних, які вистояли і в окупації, і під атаками російських ракет; і про українських військових, скажімо: як умовний айтівець без військової кафедри став бійцем, як піднялися після окупації та стали волонтерами вчителі. Це все сприятиме консолідації, люди розумітимуть, що воюють, волонтерять такі самі люди, як вони.

Важлива сфера – протидія російським ІПСО. Ми всі хочемо перемоги, але вона не здобувається рефренами, як втомилося українське суспільство. Це важко: знайти баланс між тим, щоб проголошувати, що «перемога уже післязавтра», і тим, що «насправді, все погано». І я б не казав, що тут слід шукати баланс. Війна показала, що ми нація, яка може об’єднатися. Українці зрозуміли, що у нас прекрасна країна. А ще ми зрозуміли, що проти нас розв’язано геноцидну війну.

Ми маємо уявляти, якою буде перемога. Розбудова української політичної нації. Також візьмемо до уваги: Британія та США реформували законодавство під час Другої світової війни.

Я  хотів би ще наголосити на великій, особливій відповідальності журналістів.  Якщо ми будемо описувати реальність такою, якою вона є, складною, але героїчною, то це наближатиме нашу перемогу.

ЯКЩО СИТУАЦІЯ ПОГАНА АБО ГІРША, НІЖ МИ СПОДІВАЛИСЯ, ТО ЇЇ ОПИС НЕ МОЖЕ БУТИ ПРИМУСОВО ОПТИМІСТИЧНИМ

Отар Довженко, експерт львівського медіафоруму:

Журналісти не є психотерапевтами для суспільства і не повинні намагатися ними бути. Не є вони також душпастирями (чи «інженерами людських душ»), покликаними навіювати людям певні ідеї та цінності. Першочергове завдання журналістів – точно описати дійсність, використовуючи факти і компетентні оцінки; проаналізувавши, пояснити, чому дійсність саме така; спираючись на адекватне бачення, спрогнозувати розвиток подій там, де це можливо. І нарешті – запропонувати аудиторії компетентні рефлексії, з якими люди можуть звірятися, формуючи власне ставлення до подій та явищ.

Тому, якщо ситуація погана або гірша, ніж ми всі сподівались, то опис дійсності не може бути примусово оптимістичним. Власне, восени 2023 року ми маємо ситуацію не катастрофічну, але таку, що не відповідає надміру оптимістичним прогнозам попередніх місяців. Ці завищені очікування створили насамперед близькі до політики публічні коментатори, а також ті журналісти, як вважають себе солдатами інформаційного фронту  і беруться підбадьорювати аудиторію, заохочуючи її зробити останній ривок до перемоги. Звісно, коли останній ривок не приводить до обіцяних результатів раз, другий і третій – аудиторія зневірюється і впадає у протилежну крайність – песимізм.

Коли погано, про це можна і треба говорити, але не з позиції «все погано, ми всі помремо», а з позиції «зараз склалось отак для нас, не надто добре, але шанс вижити і виправити ситуацію є, якщо…» На жаль, медіа і особливо блогери часто натомість починають шукати винних. Найлегше зробити винних із західних партнерів, які дають не все, що ми хочемо, і нібито тиснуть на нас, вимагаючи результату на фронті. Особливо це зручно через те, що з боку західних партнерів українським медіа і блогерам нічого не загрожує: навіть, якби вони чули критику на свою адресу в українському медіапросторі, їхня культура не дозволяє реагувати на критику агресивно. Тому колективний Захід для українських медіа і коментаторів – це таке опудало сплячого лева, яке можна безпечно для себе гамселити, виливаючи свої образи і безсилу лють.

Інші типові винні, яких знаходять медіа і блогери-коментатори – це люди, які уникають мобілізації або не поспішають іти на фронт, через що ми, мовляв, не перемагаємо. При цьому військове керівництво значно стриманіше в заявах про брак людей в армії. З постійного полювання на «ухилянтів» формується небезпечний дискурс, який за будь-якого розвитку подій сприятиме розколу в суспільстві. З іншого боку, маємо приклади відповідального і професійного підходу, як от розслідування про зловживання системою «Шлях» або аномальне зростання кількості дорослих чоловіків серед студентів вишів.

Безперечно, давно пора дати суспільству зрозуміти, що війна може не мати одномоментного кінця у формі Великої Перемоги. Вона може набути іншої форми, а її проміжні результати можуть бути для України не надто втішні. Це питання самозбереження, адже якщо суспільство буде налаштоване в дусі тотальна перемога або смерть, то будь-який не настільки однозначний результат загрожує хаосом і перетворенням на справжню failed state. Журналісти, як люди переважно не дурні і освічені, розуміють усе це, але рідко про це говорять і дають слова експертам, здатним це пояснити.

Також медійникам варто припинити безвідповідально повторювати за політиками і демагогами тези про швидкий розпад Росії та лічені дні режиму Путіна. На жаль, аудиторія трактує все це wishful thinking у прямому сенсі та починає думати, що Кремль ось-ось запалає. А потім реальність,  в якій Росія достатньо стійка й життєздатна, щоб протриматися ще багато років, робить аудиторії боляче. Навіть якщо аудиторія дуже хоче чути подібні казочки, слово треба давати також тим експертам, які оцінюють перспективи реалістично і можуть аргументувати свої прогнози.

Я не думаю, що хтось може і має централізовано впливати на медіа, щоб знижувати рівень песимізму і депресії. Це небезпечно, бо неминуче штовхає журналістів до ролі державних пропагандистів, а якщо вони погодяться з цією роллю, в українських медіа почнуть відбуватись негативні зміни, які буде дуже важко лікувати.У перші місяці Великої війни думка, що журналісти повинні поширювати єдиний (згенерований державою)  порядок денний, здавалась не такою вже й поганою. Бо тоді альтернативою цьому порядку денному була руйнівна для України російська пропаганда – або хаос і невизначеність. Але за цей час хаос упорядкувався, а загроза російської пропаганди в нашому медіапросторі значно знизилась.

Чим мають керуватися медіа, визначаючи свою поведінку щодо депресивних тем, тенденцій, фактів, приводів і тлумачень? Звісно, інтересами аудиторії. Затяжна війна для суспільства означає затяжне перебування в дискомфортних умовах, з обмеженими перспективами зростання і розвитку, з постійним ризиком для життя, здоров’я і втрати близьких. Для мільйонів людей це також перебування поза своїм домом. Що людям потрібно в такій ситуації? Заколисувати, присипляти, задурювати, вводити людей у стан інформаційної коми, щоб вони дрімали в обнімку з подушкою-Арестовичем, точно не в їхніх інтересах. Все одно прокинуться якщо не від вибухів, то від голоду. Так само не в їхніх інтересах, коли їх невротизують, накручують і спонукають до хаотичних, істеричних кроків, які деякі пропагандисти плутають із виявами патріотизму.

Тому треба давати людям якомога більш повну і реалістичну картину, водночас не створюючи відчуття, що ми або переможемо негайно, або катастрофічно програємо. Потрібно допомагати їм адекватно оцінювати свої ресурси і перспективи, планувати своє життя настільки, наскільки це можливо, і приймати рішення раціональні, а не емоційні. Не продавати київську квартиру, бо блогери-експерти сказали, що завтра точно почнеться наступ із Білорусі. (Це не таке вже перебільшення: я знаю людину, яка мала квитки з Західної  Європи додому для себе і своїх дітей, але здала їх і залишилась там, бо побачила новину, що Путін оголосив загальну мобілізацію). Робити пожертви, але не відмовлятись від нормальної їжі чи лікування зубів, аби скинути грошей на дрон. Не йти на мітинг із вимогами до української влади звільнити українських полонених. І так далі.

Хотілося б, щоб замість «все пропало» і «або зараз ми всі стрибнемо вище своєї голови, або нам гаплик» медіа відштовхувались від тези, що ми мусимо вистояти і протриматися рівно стільки, скільки буде потрібно, бо в нас немає іншого виходу. В історії України є приклади масового героїзму і самопожертви,  але є також не менш важливі приклади тривалої, планомірної боротьби в умовах цілковитої відсутності шансів на перемогу. А зараз шанси в нас далеко не нульові. ОУН і УПА не перетривали Сталіна і більшовизм, але в тому числі завдяки їхнім зусиллям 70 років тому ми маємо нині обґрунтовану надію перетривати Путіна і російський імперіалізм. 

Один воєнний блогер, якого я читаю в телеграмі, більшість своїх повідомлень про ситуацію на фронті завершує фразою «пам’ятайте про ціну, яку ми платимо!» Я вже звик до цієї фрази і сприймаю її як штамп, але зараз згадав і думаю, що це справді важливо – пам’ятати про ціну, яку платимо ми всі. В тому числі й ті, хто не на фронті, і ті, хто виїхав з країни, хоча хотів би лишитися. Ми всі зазнаємо втрат, хоча вони різні, і втрати цивільних, які живуть не те життя, яке хотіли б, некоректно порівнювати з втратами військових. Але ніякими втратами не слід нехтувати. Жоден наш ресурс не є невичерпним. Тому важливе завдання – скоординованими діями досягти того, щоб ми (як держава, країна, нація, суспільство) платили якомога нижчу ціну за якнайкращий результат, можливий за нинішніх обставин. І медіа, інформуючи суспільство, можуть у цьому допомогти.

Лана Самохвалова, Київ

Фото з ФБ

Перше фото ілюстративне