Важливий крок: замінити в Україні російську «іжицю» на національний шрифт

Шрифти оточують нас усюди, чи помічаємо ми, як і що вони промовляють до нас? Чиїми традиціями ми заполонили сторінки документів, відзнак чи указів? Як виглядає наше шрифтове державне обличчя у контексті інших країн? Виявляється, і тут відбуваються тектонічні зміни, які теж можна назвати війною за власне шрифтове обличчя. 

Шрифтовий стиль теж може стати монополістом, при тому мати російське коріння з церковним ухилом, але вважатись “своїм” у державних українських структурах. Так сталось із “іжицею”, продуктом російських шрифтових дизайнерів, який (з певними модифікаціями) з початком правління ще першого Президента України “прикрашав” усі таблички установ найвищого порядку, а завдяки постанові ВРУ саме цей російський продукт став єдиним, яким дозволялось друкувати грамоти від Верховної Ради. Його використовували повсюдно: від складу продуктів у супермаркетах до табличок на позначення міст та сіл.  

Шрифт "Іжиця" розробила російська дизайнерка Світлана Єрмолаєва у 1988 році, але працював над ним цілий колектив шрифтових дизайнерів з Росії. “Іжиця” набула популярності в країнах, де поширена кирилиця. Цей шрифт для багатьох візуально є “своїм”, хоча створений він на основі церковнослов’янської традиції, яка лишалась характерною саме для Росії. “Іжиця” в багатьох асоціюється з “рускім міром”. І поки що численні написи літерами “рускава міра” на зупинках транспорту по всій Україні замінюють волонтери – українські шрифтові дизайнери, які розуміють небезпеку звикання до такої візуальної графіки, адже це розмиває український світ і власне витісняє українську шрифтову культуру.   

Війна вносить корективи навіть у вигляд текстів офіційних документів. Нарешті? У серпні 2023 року у ВР було зареєстровано законопроєкт 4606 із заборони використання шрифту «Іжиця» і пропозицією використати український варіант Volja, яким послуговуються як декоративним шрифтом Збройні сили України.

Його створила Марчела Можина у 2022 році на основі зразків українського графіка Ніла Хасевича, українського художника, який свого часу керував друкарнею УПА. 

Цей законопроєкт також визнавав недійсною постанову Верховної Ради від 2001 року, в якій саме шрифт “Іжиця” було прописано як єдиний шрифт: “У написанні слів “Почесна грамота” використовується старослов'янський шрифт “Іжиця”, – вказано в описі грамот. Ця постанова досі є чинною.

Втім, до сьогодні законопроєкт, яким має регулюватися сфера використання шрифтів, не розглянуто. Як зазначає шрифтовий дизайнер Богдан Гдаль, “здається, комусь цього дуже не хотілося, тобто, хтось ставив палиці в колеса, я не знаю, на якій стадії це зараз: чи ця постанова змінена, чи вона залишається в тому вигляді, в якому її було подано влітку минулого року”.

Поки що в Україні, окрім постанови, де згадується російський шрифт “Іжиця”, не існує жодного законодавчого документа, який регулював би цю важливу сферу айдентики держави (візуального образу країни).

Художник-шрифтовик Богдан Гдаль, з яким ми поспілкувались, є активним учасником української спільноти шрифтовиків і переконаний, що давно час на окремий закон “Про шрифти”, який би підтримував саме українських шрифтових дизайнерів, заклав основи поняття українського шрифту та його особливостей і регулював використання цих гарнітур у державному документообігу.

Пан Богдан – розробник літер, якими нині замінили назву станції столичного метро “Площа Льва Толстого” на “Площу Українських героїв”. Це його дизайн прикрашає написи зупинок громадського транспорту, таких як “Лісництво” чи “Проліски” по Бориспільській трасі, і саме він став одним із ініціаторів заміни “Іжиці” на український шрифтовий продукт.

І це важливо – знати і розуміти, що за кожним візуальним образом приховано глибинні сенси. У даному випадку йдеться про роботу конкретних людей, які не лише ведуть свою традицію від Ніла Хасевича чи Георгія Нарбута, а й мають сучасні концепції і модерні підходи.

На важливості українських шрифтів для власне українських установ наголошувалося днями на зустрічі із шрифтовиками т.в.о. міністра культури та інформаційної політики. Ростислав Карандєєв, зокрема, зазначив: “Завдання створення українського національного шрифту є досі актуальним. Мета проста: нам необхідно оновити гарнітуру для ділових документів органів влади, зокрема, наказів, розпоряджень, законів тощо. Зараз із цим справляється Times New Roman (поширений у світі шрифт, – ред.), але ми б хотіли щось своє – більш оригінальне і сучасне».

Богдан Гдаль, який теж був на зустрічі, каже, що нині в Україні не так і багато варіантів українського ділового шрифту: “Близько 14 років тому для конкурсу “Мистецького арсеналу” шрифтовий дизайнер Андрій Шевченко розробив “Арсенал”, але він так і не був запроваджений державою як єдиний діловий шрифт, тобто не було ніяких рішень по ньому”.

Натомість чимало країн розробили і впровадили свої національні стилі шрифтів. Як приклад Богдан Гдаль наводить Німеччину та Скандинавські країни, де держава використовує шрифтові розробки своїх дизайнерів. Айдентика – це надзвичайно важлива сфера ідентифікації країни у ділових документах та на рівні інших протокольних друкованих документів. Зокрема, США розробили кілька наборів гарнітур, серед яких популярні Interstate (яку часто використовують на автобанах країни) та US Highway. У Канаді національним шрифтом офіційного використання є Cartier, який внесено у спеціальну Програму з корпоративної урядової ідентифікації. Шрифт Helvetica ще 1957 року є офіційним шрифтом для використання в національних урядових комунікаціях Швейцарії. Німеччина адаптувала шрифти DIN і Fraktur для широкого використання всередині країні.

Регулювання цієї спеціальної сфери на сьогодні – це і про політичні маркери, і про світоглядні. Богдан Гдаль зазначає: “У нас демократична держава, але ж є закон, який забороняє всю тоталітарну символіку. Тож шрифти, в принципі, теж могли б під це підпасти, бо це також форма передачі ідеології через стиль відображення. Ми маємо розуміти, що не в одній “Іжиці” справа – це лише окремий шрифт, а подібних до нього є багато. Тому треба виробити візуальні критерії, що прийнятно, а що не прийнятно. Це виключить всі випадки, коли через певний шрифтовий стиль просуваються якісь імперські наративи”.

Щоб показати “на пальцях” різницю між українською та російською шрифтовою традицією, співрозмовник наводить досить чіткі критерії: “В Україні відбувався еволюційний процес у тісному спілкуванні з греками, які дали, власне, нам разом з південними слов'янами письмо. Це йшло з Візантії і мало м'які форми. А в Росії, зважаючи на її тісну комунікацію зі Сходом, саме Схід наклав свій відбиток і на стиль літер. Зокрема, стиль в'язь, який прийшов із Візантії, розвивався в Болгарії, Македонії, а потім прийшов до нас, – мав пластичні форми. А в Московії за Івана Грозного він набув жорстких вертикальних форм. Тобто український шрифт – це динаміка, пластика, м'які форми, російський – він жорсткий, кути, вертикальні лінії, протилежні заломи, які нагадують якісь казанські церкви”, – пояснює Гдаль.

Однак публічна сфера, де все ще панує “Іжиця”, поступово трансформується в Україні. Богдан Гдаль із однодумцями боровся з використанням цього шрифту на державних документах, але це потребує часу, зусиль на переконання, дозволів. А ще – коштів, то ж “і досі на найбільших магістралях України на зупинках використовуються “ворожі” шрифти. Активісти на Бориспільській трасі таки замінили покажчики, але ширше по Україні й надалі використовується російський шрифт. “Глобально поки що нічого не змінилося”, – констатує художник-шрифтовик. Насправді змінити табличку значно важче, аніж її надрукувати. 

Втім, комерційна сфера, як і публічна, не потребує жорсткого регулювання. На думку Гдаля, “глобально жодних дозволів і унормувань не потрібно, бо це ж творчий процес. Люди створюють щось, воно набуває популярності завдяки тому, наскільки воно влучне”. Натомість регулювання потребує сфера державних органів, де використання шрифту разом зі стилем формує ідеологічну складову. “Як мінімум на рівні Верховної Ради і внутрішніх нормативів. А як максимум – то мав би бути якийсь закон про національний шрифт”, – каже експерт.

Наразі невелике коло українських шрифтових дизайнерів, “спільнота”, як каже Богдан, активно працює кожен у своїй ніші – “у нас немає жорсткої конкуренції, для кожного є своє поле”. Поки що програма мінімум для обох зацікавлених сторін – це пропозиція вже наявних шрифтів. А максимум – створення нового варіанта, який відповідав би вже сучасним реаліям. Можливо, наполегливості з боку шрифтовиків вистачить, аби переконати чиновників робити у цій сфері кардинальні зміни, а не послуговуватись чужими, зате безкоштовними розробками. 

Не всім помітний, але політично чутливий естетичний та національний характер нашого друкованого образу має змінитись на сучасний і власне український. Відповідні рішення сьогодні потрібні, як ніколи. Для цього потрібно відмовитись від церковних “іжиць” та спробувати і в цій сфері подивитись на світ по-українськи. Можливо, і світ гляне на нас вже іншим поглядом.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото Укрінформу